"Підходжу до великих, овальних кам’яних воріт монастиря. Паркану немає, і через це ворота видаються магічними, ніби портал, який з’явився нізвідки. Хоча… огорожі і справді не треба: праворуч високий пагорб, який з одного боку огортає територію комплексу, а ліворуч – глибокий яр, підійшовши до краю якого бачиш надзвичайні краєвиди. А десь там – у підніжжі – невеликий (зо два десятки хат) хутір 

Пліснесько.

     А ось і отець Віктор. Переводимо погляд на сивого, високого чоловіка років сімдесяти, у чорній, довгій до землі рясі.     Підходячи до церкви і справді відчуваєш, що “магія воріт” працює, і ти опиняєшся в атмосфері спокою та теплої тиші. Сьогодні в монастирі живе кілька монахів, за настоятеля – отець Віктор Батіг. Зі слів Андрія Филипчука (архелога, котрий займається розкопками в археологічному комплексі Пліснесько, що неподалік), – людина надзвичайно благородна та скромна.

     Для розмови попрямували в Онуфріївську церкву на території монастиря. Там сіли на старих дубових лавах. Спершу отець Віктор ніяковів, мовляв, “не знаю, чи зможу вам розповісти щось цікаве”. Але трохи згодом дізнаюся, що отець упродовж чотирьох років вивчав богослов’я в Римі, опісля багаторічно прислуговував у храмах Жовкви, Золочева, Гошева, Львова. У Підгорецькому монастирі уже одинадцять років. Каже, що тут йому подобається, бо відчуває спокій і стан до молитви.     Отець Віктор прямував до нас. За цих десять метрів, що були між нами та ним, можна було збагнути його через пряму, але невимушену поставу – те рідкісне поєднання. Його багаторічне монаше життя-служіння намалювало на обличчі благородні чи навіть святі риси. Наблизившись, отець Віктор привітався до нас синіми глибокими очима.

     Розглядаємо розпис храму: довкола – живе бароко, автентичні насичено-сині кольори, поєднані з золотим обрамленням ікон та одежами скульптур святих, які виступають з іконостасу і їх багатий хвилястий одяг ніби розлітається по храмі. Здається, що іконостас, розпис, скульптури – усе це зловлена мить.

     Кожного дня у храмі проводять богослужіння. До війни, каже отець Віктор, було більше гостей, зараз дещо менше. “Якось приїжджали до нас студенти з Івано-Франківська, які питали мене: “А що таке реколекції?”. Я кажу: “От ви вчитеся, як на комп’ютері працювати, а ми вчимо, як стати святими”, – усміхається.

– То найважливіше в житті – стати святим? – продовжую тему.
– Так, а це означає щоденно прагнути досконалості. Найстрашніше, що людина може прожити життя і так і не зрозуміти, що вона створена до неба".

Оксана Левантович, журналіст
Світлини: Катя Москалюк