29–30 листопада 2019 р. у Львівському національному університеті ім. Івана Франка відбувалася Міжнародна наукова конференція, присвячена постаті о. Йосифу Жанові – видатному василіянинові, місіонеру, громадсько-політичному діячеві. Одним з доповідачів був доктор історичних наук і письменник Петро Шкраб’юк. Публікуємо його доповідь.
Якщо простежити лінію життя о. Жана поза Канадою та його служіння Україні, то мимоволі спадають на гадку імена інших ідеалістів-неукраїнців, які присвятили себе нашій Батьківщині, як-от Олександра Єфименко, В’ячеслав Липинський, Софія та Олександр Русови, Юрій Клен (Освальд Бургардт), графиня Наталена Королева, граф Адам Монтрезор, небіж цісаря Франца-Йосифа Вільгельм Габсбург, знаний як Василь Вишиваний, англійка Віра Річ, перекладачка Шевченка, яка заповіла поховати її прах неподалік від Кобзаря. Їх – сотні! То люди світські: громадсько-політичні діячі, історики, письменники, військовики (останніх особливо багато було в УГА). А скільки осіб духовних! Теж чимало… Скажімо, бельгієць Франц Ксаверій Бонн (1888–1945), редемпторист, котрий – хоч і не василіянин – відбував новіціят у Крехові; також члени ЧНІ Йосиф Схрейверс, Маврикій ван де Малє, Де Вохт…
Ці люди виняткові. Бо коли інші чужинці віддавали свої знання Російській імперії задля кар’єри, почестей, маєтків, то згадані вище особистості йшли служити Україні, причому підневільній, за покликом серця; вони потрапляли в поле нашої прадавньої культури й духовності. І тут, безперечно, діяло Провидіння Боже. Це була, можна сказати, певна сатисфакція за ті колосальні дари, що їх внесли в розвій численних держав наші талановиті краяни, які жили за межами України.
У цьому велич і о. Жана. Тут він стоїть поряд з найкращими, найсвітлішими особистостями.
***
Так-от. 17 вересня 1900 року 25-літній Жан з двома такими ж, можна сказати, духовними волонтерами вирушив через океан до Галичини – і рівно через місяць був у Львові, а ще через три дні – у Крехові. У монастирі на ту пору проживало 63 ченці, з них 7 священників і 16 схоластиків-гімназистів. Ігуменом служив Мар’ян Іван Повх, вікарієм – Діонисій Ткачук, які, згадував о. Жан, «були справжніми мужами Божими». Таким мужем був і Йосафат Скрутень – майбутній член НТШ (рекомендацію давав знаменитий історик Іван Крип’якевич), який 1924 р. започаткував видання «Записок ЧСВВ».
Гостя з Канади зустріли як рідного. Єдина проблема – мова. Але її наполегливий француз за допомогою братів подолав менш як за рік. 6 вересня 1911 р. за дозволом з Риму він змінив латинський обряд на східний – і вже наступного дня відправив тиху службу Божу українською, зробивши лише одну помилку.
Молодий священник був допитливим. Після зміни обряду він, за його словами, здійснив паломництво Галичиною: побував у Гошеві, Дрогобичі, Станіславові, Львові, Бучачі, Улашківцях, Михайлівцях, Перемишлі, Хирові. Розшукував давні ікони, стародруки, рукописи (наприклад, знайшов поминальник, у якому записана вся родина Петра Сагайдачного). Зустрічався з багатьма небуденними людьми, зосібна з єпископом Хомишиним, о. Єремією Ломницьким, о. д-ром Йосифом Боцяном.
«Найкращою моєю прогулянкою по Галичині, – підкреслює о. Жан у спогадах “Моє служіння Україні”, – було радше подорожування в 1911 р. до Підлисся, на Білу Гору, де дня 29 жовтня благословлено той величавий залізний однораменний хрест, на 15 метрів високий, немов на винагородження від трираменного православного хреста, що наші москвофіли поставили на гробі Маркіяна Шашкевича в 1906 р. у Львові».
Отець Жан приїхав на батьківщину цього національного подвижника вранці – «і вже було там понад 15 тисяч звеличників Маркіяна, які вкрили цілу Підлисецьку Білу Гору. В асисті 11 священників мітрат Туркевич правив сл. Божу, а співав хор 250 осіб, найкращих співаків золочівської землі».
Ще одна промовиста деталь. У Лаврові о. Жан вступив до товариства «Січ» – і, пише він, «незабаром ми дали концерт у честь Маркіяна Шашкевича». (Треба додати, що сам отець грав на трубі-судрофоні, що його купив у Парижі, і гарно співав.) Відтак – приїзд до Крехова, потім – знову до Лаврова. А звідти через гірські перевали – до Ужока, щоб «побачити не мадярів, а наших українців Закарпаття».
Це був перший період перебування о. Жана в Галичині. Опісля він повернувся до Канади, провадив у містечку Сифтоні місійну українську школу та обслуговував одночасно дві місії.
Одначе непереборне Боже покликання й світлі спомини про Галичину переважили: священник постановив назавжди пов’язати свою долю з Україною і з чином отців василіян зокрема. Протоігумен Платонід Філяс дав дозвіл – і в листопаді 1913 року о. Жан уже був у Крехові на новіціяті. Через пів року отримав василіянський габіт і чернече ймення Йосафат – на честь святого Йосафата Кунцевича (ЧСВВ).
Нараз – війна! Отця Жана, як душпастиря, спрямували до знаного йому з двох приїздів Лаврова. Тут він обслуговував сім парафій – і до жодної, як зазначає, не допустив московських попів. Один рік провів у Жовкві як співслужитель пароха. А в серпні 1918-го його призначили префектом Місійного інституту в Бучачі.
***
Коли о. Жан приймав перші святі обітниці (березень 1917 р.), служив у Жовкві, у Києві діяла Українська Центральна Рада. До її складу в липні 1917 р. належало 822 особи, з них 30 відсотків – представники національних меншин. Майже всі – соціалісти. Серед них не було жодного священника!
18–19 жовтня 1918 року конституанта заснувала у Львові Українську Національну Раду, яка проголосила утворення Української держави. Серед фундаторів цього парламенту були єпископ Григорій Хомишин, два ієрархи-василіяни: Андрей Шептицький і єпископ Йосафат Коциловський, протоігумен ЧСВВ Платонід Філяс і двадцять три отці, зокрема й Андрій Бандера – батько майбутнього провідника ОУН. Як бачимо, у державотворчому процесі брали участь василіяни найвищого рівня. У гущі вікопомних подій опинився й о. Жан. Саме в Бучачі його застала звістка про національний переворот 1 листопада 1918 р. Отець Жан дуже втішився, разом з учнями співав бучацький гімн «Дай нам, Боже, в добрий час», що його ще 1797 року написав ігумен Юліян Добриловський. Тільки в першому і наступних рядках змінили слова на заклик: «Боронім Україну!».
Через два тижні до монастиря прибув архикнязь Вільгельм Габсбург з ад’ютантом Остапом Луцьким. «Він, – каже о. Жан, – представився тоді під ім’ям Василь Стефанович, але ми його відразу впізнали і говорили, що УСС-си його краще називають, тобто Василь Вишиваний. Він сміявся і став членом нашої василіянської родини. О[ець] ігумен Лиско дав йому велику кімнату на другому боці коридора, а сотникові Луцькому також гарну кімнату в сусідстві своєї. Сотник Луцький був найкращою і найблагороднішою людиною, що їх коли-небудь знав. Він мав гарні панські манери, без звичних панських примх. Він був також гарним українським поетом».
Отцеві Жану запам’ятався і такий епізод. Близько 20 грудня 1918 року до монастиря з Тернополя прикотив військовий віз. Український вояк правив кіньми, поруч сидів офіцер, а позаду – «три бородаті церковні достойники». Це були православний митрополит Антоній Храповицький, єпископи Євлогій та Никодим. Їх підвели до монастирської розмовниці й о. Микола Лиско запитав, що їх привело сюди.
«Тоді старшина, вручаючи листа від української влади, сказав: “Отче ігумене. Ці три є найгірші вороги нашої держави. Директорія їх арештувала в Києві і просить вас тримати їх у тюрмі”. Отець ігумен відповів: “Наш монастир ніколи не був тюрмою і нею не може бути”. На це згаданий офіцер сказав: “Отче ігумене, якщо не хочете їх прийняти, то я їх усіх постріляю в сусіднім лісі”».
Ігумен побачив, що це не жарт, і підписав старшині посвідку про отримання листа й трьох «в’язнів». Кожному з них надав окрему кімнату, також вони отримали спільну залу для богослужінь. «Спершу ми давали їм їсти, – згадує о. Жан, – але пізніше вони спровадили з Почаєва одного брата-кухаря і з Почаєва привозили для них щотижня харчі. Вони жили розкішно, коли ми, монахи і учні, терпіли голод, але вони нічого нам не дали».
То, додам від себе, по-християнськи. І все ж – чи варто так було запобігати? Згадаймо, як поневірявся інтернований на Московщині наш митрополит граф Андрей. Його перевозили з місця на місце: Нижній Новгород, Курськ, Суздаль, Ярославль… У Суздалі мав таку малу, низьку келію, що не міг випростатись, до того ж йому забороняли виходити й писати листи. Ба більше, у травні 1919-го Бучач опинився в руках поляків, і вони перевезли московських достойників до Львова. Коли Андрей Шептицький почув, що ті у в’язниці, то «дістав дозвіл польської команди взяти їх до себе і їх достойно гостив».
Воістину, ми занадто добрі. Собі на шкоду. Адже Антоній опісля виїхав зі Львова до Югославії, «де очолив акцію навернення босняків-українців на православ’я. Він висвятив і підтримав апостата Стрільчика». Та і Євлогій «прославився» тим, що під час Першої світової війни насаджував у Галичині казенне московське православ’я.
***
Василь Вишиваний пробув у монастирі до травня 1919 року. Цей весняний місяць пам’ятний і для о. Жана. «Я зачав служити урядам України дня 31 травня 1919 р., – пише він. – Того самого дня у монастирі відбулося засідання парламентських послів, які скасували парламент (Українську Національну Раду) і призначили д-ра Євгена Петрушевича диктатором, а головнокомандуючим УГА – ген. Грекова».
Секретар закордонних справ ЗУНР д-р Степан Витвицький попросив о. Жана перекласти цей документ для Антанти французькою мовою, опісля попросив ігумена відпустити ченця для праці в міністерстві. Микола Лиско написав до протоігумена – і дозвіл було отримано.
8 червня 1919 року почалася наступальна операція, відома в історії як Чортківська офензива, яка тривала до 22 червня. На нещастя, через брак амуніції, підтримки із Заходу офензива захлинулась. Начальна команда переїхала з Чорткова до Борщева. У Борщеві о. Жан зустрів польового духівника (капелана) о. Лева Манька (ЧСВВ), і той порадив співбратові по чину теж стати капеланом УГА. Жан погодився.
«Манько запровадив мене до жида-кравця (полковий кравець), щоб той пошив мені військовий мундур військового духовника і стрілецьку шапку. Той кравець взяв міру, а на другий день увечері все було елегантно пошите». Нібито звична справа. Але ні. «Цей мундур, – наголошує о. Жан, – був для мене найбільшою нагородою за мої труди. А плащ з жовтим тризубом на правім рукаві вказував, що я працюю в Головній Команді УГА».
А далі – переправа через Збруч. Для цього армія побудувала спеціальний міст. «Щоб перейти через Збруч, – пише о. Жан, – я зліз з підводи і пішки перейшов через міст. На другому боці я впав на коліна і цілував ту святу землю, зрошену кров’ю тисячів мучеників за Віру і Волю».
Чи треба коментувати цей учинок, цю любов «чужинця», на яку не кожен етнічний українець здатний?..
P. S.
На цьому державницька діяльність о. Йосафата Жана не закінчилась. Він і далі працював у канцелярії Міністерства закордонних справ ЗУНР, перекладав документи з англійської чи французької мови українською й навпаки. Служив у Надзвичайній дипломатичній місії УНР та ЗУНР у Варшаві. Був членом дипломатичних місій (або виконував окремі дипломатичні доручення) у Ризі, Женеві, Лондоні, Парижі та Генуї. Був також головним секретарем новітньої філії Українського Червоного Хреста – і всюди боронив інтереси української державності.
Отець Жан контактував і з Акілле Ратті – спершу апостольським нунцієм у Варшаві, потім Папою Пієм ХІ, інформував його про жахливий стан ув’язнених у польських тюрмах греко-католицьких священників, зокрема й василіян. Монсеньйор Ратті обіцяв допомогти звільнити їх, просив дати точні дані; о. Жан написав Андреєві Шептицькому – і митрополит надіслав список 498 конфінованих священників і ченців.
Не забував і монастир у Крехові. Одного разу привіз з Варшави кілька метрів сукна, а також місячну платню – 5 000 гривень. Заступався за крехівських ченців, яких польська влада інтернувала в концентраку Домб’є, що неподалік від Кракова.
Після Визвольних змагань о. Жан піклувався про українських переселенців у Боснії (куди його посилав Андрей Шептицький) і в Канаді. У канадській провінції Квебек він заснував для поселенців ціле селище під назвою Шептицьке.
Відійшов по Божу нагороду 8 червня 1972 р.
Петро ШКРАБ’ЮК
