Розглядаючи питання служіння чернецтва в дусі часу з висоти свого досвіду, можу підкреслити, що кожне з них у своїй специфіці як колись, так і тепер почалося від Христа, що прийшов насамперед служити, а не змусити інших робити це для Нього. І ми знаємо, у чому полягало це служіння: віддати Себе нам, нести Свій хрест, зійти на нього й умерти, щоб ми мали вічне життя.

     Це ж стосується питання авторитету, бо кожний справжній авторитет у чернечих спільнотах – це служіння. У церкві, а особливо в чернечому чині, немає іншого шляху, крім як іти вперед, як тільки наслідувати Христа в Його служінні, що охоплює цілий спектр напрямів діяльності чи то головного настоятеля, чи ігумена, єпископа, ченців, і ця праця не пов’язана із зарплатою, гараздами, яких можна досягти.

     Для тих, хто зрозумів сенс служіння, служити означає дарувати життя, як Ісус. Як було колись, так є сьогодні: іти вперед, поступати означає «спуститися», як Христос. Для будь-якого християнина йти вперед, прогресувати означає опускатися. Якщо людина не засвоїла цього правила, то ніколи не зможе зрозуміти справжнього християнського повчання також і про владу. Тому поступ у цьому вимірі означає безперестанне служіння.

     Сьогодні, мабуть, ніхто не просить нас віддати своє життя в буквальному розумінні, фізично. Але хіба, запитаємо, не можна віддати трохи свого життя, пожертвувати його частину для свого співбрата? Коли йдеться про служіння в чині, то потрібно відштовхуватися від принципу, що богопосвячене життя віднаходить сенс, оприявнюючи у світі характеристичні риси самого Ісуса – чистого, непорочного, вбогого й слухняного. Ми повинні докладати всіх зусиль, щоб богопосвячені особи шукали й творили волю Божу, виконуючи свій обов’язок, одну роль у спільноті. Отже, служіння в чині – це постійне свідчення, радісне й водночас вимагальне. Служити – це також допомагати співбратові відчути мир, який міститься у волі Божій, що повинно виявлятися в щоденній турботі, бо Бог є Бог і не всі Його дороги, Його думки збігаються з нашими.

     Ми знаємо, що культура західних суспільств, зосереджена на особі, сприяла поширенню цінностей поваги до гідності людини, оцим позитивно сприяючи її вільному розвиткові та автономії. Потрібно визнати, що це – одна з найбільш значущих рис сучасності, можна сказати, провидінний фактор, який вимагає нового бачення авторитету й пов’язаності з ним. Водночас не треба забувати, що коли свобода перетворюється на свавілля, стає незалежною від Творця, нехтує взаєминами з іншими співбратами, а такою є її тенденція, то вона стикається з формами ідолопоклонства, що не звільняють людину ще більше, але заганяють її в рабство.

     У тому ж і значення та завдання служіння настоятеля чину – розуміти, що авторитет перш за все є духовним авторитетом, і він повинен:

• · сприяти життю та розвиткові людей згідно з харизмою засновника, щоб співбрати змогли відповісти своєму служінні згідно з вибором життя, що не є життям у якійсь організації світській, але духовній;
• · гарантувати час та якість молитви, допильновуючи їй щоденну вірність, усвідомивши, що Бог іде маленькими кроками, але постійними та послідовними;
• · сприяти гідності людини, звертаючи увагу на кожного члена та його повноцінне зростання;
• · уселяти мужність, але також сподіватися на труднощі, як Павло і Варнава заохочували своїх учнів, навчаючи, що «для вступу в Царство Боже потрібно пережити багато страждань»;
• · підтримувати живу синтонію та злуку із церквою, допомагати зберігати почуття віри та церковне спілкування;
• · заохочувати до постійного виховання чи формації кожного.

     Коли говорити про сучасне чернече життя, то нині обов’язково потрібно звертати увагу на пророчий заклик богопосвяченого життя. Хто такі пророки? Це були люди, послані Богом, щоб подолати поступливість еліти царів, священників та застерегти народ перед руйнівними наслідками такого способу життя. Водночас це були люди, пройняті Божою любов’ю, любов’ю до сотвореного і справедливості. Вони мали відвагу протистояти тому, на що більшість не готова звернути увагу, а саме нестійкості суспільства, яке пригнічує бідних. Вони були свідками любові Бога до світу з можливістю альтернативного – живлющого – майбутнього. Замість жертвоприношень у храмі, вони зосередили свою увагу на «мандрівці цілого народу разом з Богом». Це стало відповіддю на крах поважаних стійких інституцій, пропозицією нового способу мислення. Вихід з Єгипту було подано як дорогу визволення з Богом. Таке бачення містилося в центрі культурної ідентичності й релігійних практик народу. Перехід від набожності до інституцій, до зобов’язання визволення разом з Богом. Новина, що несли пророки, їхній меседж постійно мінував статичну візію імперського світу, підкреслюючи, що всяка імперія неминуче впаде перед Богом, який є Богом руху, дії, зміни. У Новому Завіті увага пророків зміщується із виняткових осіб на виняткові спільноти.

     Отож наше завдання, або служіння – постійно прищеплювати цю пророчу візію щодо спільного життя ченців. Це запобігатиме браку покликань, невірності тощо.

Протоархімандрит ЧСВВ о. Генезій Віомар