Цьогоріч виповнюється сто років від дня народження о. Ісидора Патрила (ЧСВВ). Це світле ім’я відоме далеко за межами рідної землі й того часу, у якому він жив і трудився, хоча й обрав чернече покликання за високими монастирськими мурами й відзначався великою посвятою та скромністю. Отця Ісидора знали в найвищих церковних та наукових колах як ченця василіянина, відомого вченого, а найбільше ‒ як багаторічного протоархимандрита Василіянського чину. Знали й звичайні люди, яким він жертовно служив як душпастир у різних країнах світу, зокрема в Англії, Аргентині, Німеччині. Його ім’я викарбувано золотими літерами на скрижалях української церкви, воно заслуговує й на вшанування з боку держави.

Народився о. Ісидор Іван 30 листопада 1919 року в Судовій Вишні на Львівщині в родині Петра Патрила та Варвари (з дому Степаняків). Ще змолоду мав великий потяг до науки, і вона стала його улюбленою справою на все життя, тому так багато дослідив, написав, зібрав, упорядкував. Переконливим показником його великих досягнень у царині науки є три докторати: з філософії, богослов’я та церковного права, два з яких захистив у Римі, один – у Мюнхені. Завдяки своїм талантам він двигнув великий труд як член редакційної комісії з підготовки нового українського перекладу Святого Письма в перекладі о. Івана Хоменка, як директор римського василіянського видавництва «Записки ЧСВВ» та «Української духовної бібліотеки». Очолював Літургійну комісію, що здійснила український переклад Молитвослова та інших богослужбових текстів.

За активної діяльності о. Ісидора у видавництві отців василіян у Римі робота цієї поважної інституції значно пожвавилась. Він та інші василіянські автори написали багато книг, опублікували стоси різних досліджень з історії, богослов’я та права. Їх могло бути набагато більше, якби о. Ісидор займався тільки наукою. Але йому доводилося виконувати служіння в різних сферах, які доручала церква і які він завжди виконував у великій вірі й любові до Господа, цілковито покладаючись на Нього. Отець ніколи не зупинявся на досягнутому, плідно працював усе життя. Він добре розумів, чому став на чернечий шлях, багато молився й навчався без принуки.

Важлива віха життя ченця Ісидора Патрила припадає на роки непевності і загрози людському життю. У Василіянському студійному домі в Кристинополі в 1938–1940 роках він здобув філософсько-богословську освіту. Відтак поїхав у Прагу, щоб продовжити навчання в Карловому університеті. Та Європу охопило полум’я війни, і її зловісне крило боляче черкнуло й по його долі.

1942 року бр. Ісидора Патрила разом з іншими василіянами в Празі арештувало гестапо. Усіх їх примусово вивезли на вугільні копальні Оломоуца (Чехія). Там, немов у пеклі, відчував, як закипає гнів і жевріє надія. Одних людей він штовхає до гріха, а в інших кристалізує силу незламного духу. І в таких трагічних обставинах 2 травня 1940 року василіянин Ісидор Патрило стає поруч з Христом – приймає ієрейські свячення. Цього дня не було поруч з ним ні батьків, ні родини, ні друзів, бо вони теж несли свій хрест там, де лютувала війна…

Спочатку доводилося йому ховатися від ворожих куль, що пролітали над головою, від загроз і небезпек, але з незмінною надією на Божу поміч і милосердя. Коли завіса, що затуляла Україну від світу, нарешті впала, він уперше легально приїхав з Рима в Україну ‒ край своїх предків. Надто довго вона ніби була оточена кам’яною стіною, попри яку він ходив не одне десятиліття, молився за припинення переслідувань на Батьківщині та плакав сльозами пророка Єремії за зруйнованими храмами й сплюндрованими чернечими обителями.

То був уже четвертий візит о. Ісидора в Україну, бо перший, таємний, відбувся ще 1970 року. Він приїжджав не як священник, а як турист, разом з іншими отцями, щоб подивитися на рідну землю, де проминули його дитинство і юність. Навіть тоді родина не знала, що отець в Україні, бо за ним невсипно назирав КДБ.

Що ж він тоді побачив ще на кордоні вільного світу із СРСР? Написи російською мовою, ідеологічно абсурдні афіші й гасла, заляканих людей у довгих чергах по хліб, молоко і ковбасу. Визволителі ж обіцяли, що всюди буде достаток, а тут усе навпаки! І це в країні, медом і молоком текучій! А ще чув на вулицях лайку. Нарікати на владу вголос не можна було, тож радянські люди кляли комуну і її вождів потайки, ховаючись по домівках.

Як же гірко вразило цього незвичайного туриста, що колгоспи називали іменами великих світочів нації – Лесі Українки, Тараса Шевченка, Івана Франка та інших. Це засвідчувало низький інтелектуальний та культурний рівень влади, що, тримаючи у своїх сатанинських руках пролетарські символи – серп і молот, – нищила все святе. Розумів, що це знущання над пам’яттю цих геніальних особистостей, адже на їхню честь можна називати хіба прекрасні, світлі інституції й ніяк не колгоспи!

Ця сумна картина збудила в його серці приспаний біль. Подумав: невже українцям з їхнім славним, героїчним, а часто трагічним минулим судилося бути «мов «паралітик той на роздорожжу», як писав Іван Франко? Тоді, думаючи про співвітчизників, закатованих по тюрмах і казематах, про зруйновані святині, він пережив усі стації хресної дороги свого життя, на яких відчув і сум, і розп’яття, і біль від гострих стріл, що пронизували душу.

Отець Ісидор ніколи не переставав молитися й надіятися на кращі щасливі часи, щоб якомога швидше освітлювали вони шлях до зачинених чи сплюндрованих святинь. І таки дочекався, бо побачив сповнення людських бажань, які вони завжди підносили в молитві до Бога, щоб спали важкі кайдани з дверей храмів, як з тюрми, у якій був ув’язнений Павло та Сила (пор. Діян. 16:22–30). Вихід з підпілля ‒ це справді велике чудо для українців та світу, яке довершив Господь.

Отож о. Ісидор Патрило виїхав з України в 40-х роках молодим студентом, а повернувся сивочолим протоархимандритом Василіянського чину. Господь був милостивий до нього, бо удостоїв великої ласки побачити Божу перемогу й незламну, як криця, людську віру, яка відбудовувала все те, що радянська влада накоїла не тільки на українських землях, але й у світі. Перед Божими храмами бачив він василіянських сповідників віри, як біблійних апостолів, з тисячами вірних, що йшли за ними звивистими шляхами не тільки в період відродження церкви, але й за часів підпілля.

     На приїзд в Україну о. Ісидора Патрила як найвищого настоятеля найбільшої чернечої спільноти в Україні з розкритими обіймами чекали численні вірні, василіяни, зокрема ті отці, з якими він розпочинав чернечий шлях у довоєнний період, у далекому 1933 році, чи під час навчання в Кристинополі. Його візитації василіянських монастирів в Україні принесли щедрі плоди, бо там відродилося чернече життя, а згодом і відновилися монастирські мури. Маючи великі знання й досвід, о. Ісидор мудро провадив ченців складними історичними дорогами, на яких вони зрозуміли, що справді переходять від «небуття до буття», і за це прославляли Бога.

     Варто додати, що Василіянський чин зазнав жорстоких переслідувань не тільки в Україні, але й в інших країнах колишнього соціалістичного табору – Румунії, Угорщині, Чехословаччині, Польщі. Тож протоархимандритові потрібно було й надалі докладати чимало зусиль, посилено молитися, щоб не тільки відновити зруйновані мури монастирів чи очистити зарослі бур’янами стежки, якими в довоєнний період ходили прочани, але насамперед подбати про людські душі, що були спраглі Бога, Його благодаті.

     За своє довге жертовне життя о. Ісидор устиг зробити дуже багато для церкви і Божого народу. Спробував нелегкого хліба як провідник у різних ділянках церковного служіння: був директором української редакції «Радіо Ватикан» (1962–1976 рр.), генеральним секретарем Чину Святого Василія Великого (1962–1976 рр.), протоархимандритом Чину Святого Василія Великого (1976–1996 рр.)…

     З перших років священства отець активно займався науковою діяльністю й не покидав цієї справи навіть коли осліп, він радо ділився своїм великим досвідом і знаннями з іншими отцями, молодими студентами чи докторантами, уводячи їх в ту важливу ділянку, у якій «не розгинав спини», а впевнено йшов крок за кроком за своїм плугом (пор. Лк. 9:62). Ніколи не озирався на інших, не нарікав, чому саме він має нести цю нелегку ношу, але повсякчас працював задля Царства Небесного.

     Отець Ісидор Патрило був людиною глибокої молитви. І чернечий стан обрав, бо знав, що за монастирськими мурами не стихає молитва, оця безнастанна розмова з Богом. Молитва була для нього як дихання чи биття серця, без неї він не міг ставати до своїх щоденних обов’язків, приймати цей світ людських потреб, плачів і радостей. Тому для інших ченців був не просто співбратом чи найвищим настоятелем, але біблійним мудрецем, який жив і діяв завжди у світлі Божого слова й благодаті.

     Щодня можна було бачити його в храмі, хоч і мав багато обов’язків, попри втому від праці, похилий вік. Молитва була для нього джерелом сили і натхнення, а він – чудовим прикладом, як у добрій родині мама і тато для дітей.

     На схилі літ зазнав великих страждань: 1 серпня 2001 року втратив зір, а так хотів ще писати, бо далеко не все заплановане зробив. Та він ніколи не жалівся, але завжди терпеливо все зносив і покладався на волю Божу. Останні п’ять років був прикутий до ліжка й знесилений важкою хворобою. Можна подивляти його віру, якою він жив.

     Коли о. Ісидора вивозили на візочку, щоб подихав на вулиці свіжим повітрям чи погрівся на сонці, то він постійно молився, розуміючи, що поволі закінчується його земна дорога, так готуючись до остаточної зустрічі з Усевишнім. Хто його знав ще до хвороби, міг порівняти, як від кафедри навчання він перейшов до кафедри терпіння, у якій теж залишився взірцем.

     Святе життя та служіння достойного о. Ісидора Патрила відбивають його глибоку духовність, творчий та організаторський хист, талант до науки й слова, працелюбність, а ще душевну щедрість, теплоту, принциповість та вимогливе ставлення до себе, до інших, до розв’язання справ. Він завше високо цінував і любив людей, яким був готовий послужити як добрий пастир. Якщо його порівняти з одним з робітників, якого Ісус кличе на «жнива великі» (Лк. 10:3), то складається враження, ніби він ніколи й не повертався з того Господнього лану додому, там днював і ночував. Бо інакше важко пояснити великий обсяг праці, який золотими плодами осені заряснів у його житті. Справді, із щедрим ужинком служіння він постав перед Усевишнім 27 жовтня 2008 року.

     Не можу не згадати незабутнього духовного дарунка – візиту о. Ісидора в моє рідне село – Церківну. Він брав участь у моїй першій службі Божій, виголосив проповідь, а після богослужіння завітав до нашого дому на гостину. Як зізнався тоді, йому вперше довелося бути на преміції. Родина, сусіди, друзі розуміли, якої високої честі удостоїлися, приймаючи такого високого гостя. І в кожного в душі бриніли слова євангельського сотника: «…я не достойний, щоб Ти прийшов під покрівлю мого дому».

     Він є одним з таких стовпів, які в дитинстві шукав Шевченко, стовпів церкви, на яких справді тримається світлий, справедливий, милосердний Божий світ. Світла пам’ять про о. Ісидора Патрила житиме в серцях усіх, хто його знав. Вона навіки і в моєму серці. Тож хай земля буде пером, небо – шатром цьому світочеві пізнання, жертовному слузі Божому, великому василіянинові. Таким-бо належить Царство Небесне.

о. Климентій Стасів, ЧСВВ