Галина МЕЛЬНИК,
член Національної спілки журналістів України
Про один з найдавніших духовних осередків Української греко-католицької церкви поза межами України: знаменитий храм Пресвятої Трійці, розташований у центральній частині столиці Литовської Республіки – Вільнюсі, збудований у 1514 р. князем Костянтином Острозьким, більшість українців знають вибірково із засобів масової інформації. Проте, якщо докладніше заглибитись в історію, прославленої не тільки у теперішньому часі обителі отців Василіян, та провести певну аналогію з тим, що будівництвом церкви знаменитий гетьман висловив свою подяку Всевишньому за перемогу литовсько-польських військ над московськими військами у битві під Оршею, на Білій Русі, а у дні сьогоднішні священнослужителі Чину Святого Василія Великого кожну Святу літургію завершують молитвою за український народ, щораз стверджуєшся у повсякчасній і повсюдній Божій опіці над нашою зболеною, віками знедоленою та гнобленою, чи не тому і обраною Україною.
Минуть роки, допоки відреставрований храм засяє у всій своїй красі, але і зараз, лише переступивши поріг церкви, відчуваєш наповну оту найвищу сутність призначення кожної святині.
Цими днями надто цінний осередок національної самоідентичності українців відзначатиме 25-річчя з часу повернення унікального комплексу монастиря та церкви у своє лоно. З цієї нагоди ми поспілкувались з теперішнім настоятелем храму Пресвятої Трійці – о. Павлом ЯХИМЦЕМ, особистістю, потужний вклад якої у відновлення греко-католицької віри у трьох Балтійських країнах можна назвати «золотими сторінками», вже вписаними у новітню історію.
– Отче, Павле, Ви – людина, яка стояла на переломі двох епох, Ви стверджували віру у, здавалось би, непроглядній темряві. Дозвольте повернутись у ті часи, пригадавши, з чого починалось Ваша місія, як стверджувалось покликання, якою була дорога до священства?
– Моє покликання це – праця моїх батьків та наслідок їхнього виховання. Пригадується, як ми часто збирались увечері разом і молились. Я був дитиною й не завжди слухався мами, а вона навчала: не помолишся – не підеш спати. І я таки молився з останніх сил.
У нашому селі, що у Мостиському районі Львівської області, на той час, у сімдесяті роки минулого століття, діяла лише православна церква, ми туди не ходили. Але пам’ятається, що у домі був образ Святого Йосафата з написом ЧСВВ. Мама пояснювала, як могла, що то означає. Потім мамина сестра під час мого навчання у Львові, у 48 училищі, де я опановував професію столяра, щодня водила мене до римо-католицького Кафедрального костелу Успіння Пресвятої Діви Марії. Коли пішов на роботу і доїжджав до Львова, то, найперше, йшов на Службу Божу. В один з таких моментів у костелі підійшов до мене о. Іван Возьняк, запитавши, чи не хочу бути монахом. Я не знав тоді навіть значення цього слова. Він дав мені молитви і сказав молитись дев’ятницю. То був 1981 р. Далі взяв мене до себе жити, у Лисиничі, біля Львова, познайомив з о. Василем Мендрунем, який уже був настоятелем. Так почався мій вступ у підпілля до Василіян. Особливо болючими були 1983-1985 рр., коли було найбільше переслідування, засудили багатьох наших священиків.
Але й тоді ми не лише ходили до костелу, а й їздили по селах, де таємно відправлялись Служби Божі. Моїм наставником був о. Володимир Пальчинський. Кожного тижня нас збирали і навчали, проте ніхто не говорив, що будемо священиками. Перше, на чому акцентували, – маєш бути добрим монахом.
У січні 1988 р., після складення вічних обітів, мене висвятили на диякона. У грудні, на свято Введення у храм Пресвятої Богородиці – на священика. Про це не знали навіть батьки. І я не знав того дня, куди їду. Все відбувалось у Стрию, в домі о. Дам’яна Кастрана. На священика тоді ще святили і о. Йосифа Будая та ще одного світського священика, на диякона – Івана Майковича. Після свячень ми знову одягнули звичайний одяг, стали звичайними людьми, але внутрішньо почувався по-іншому. Намагався ніяк себе не видавати. Та бувало, що люди якось самі відчитували інформацію про особу. Не раз їхав у поїзді, вони перепитували, чи не священик, мотивували, що виглядаю не як усі.
Що вже говорити про агентів КДБ. Приходив до мене їхній співробітник на роботу, коли я працював різноробочим на пошті, на головному вокзалі у Львові, Андрієм Андрійовичем звали. Вчив як себе поводити, кликав на допит в офіс, що тоді знаходився на вул. Ярослава Мудрого, щоб «не підставляти мене на робочому місці». Я порадився з о. Володимиром і не пішов. Згодом виявилось, що то була «його територія». Таким чином він ще «опікувався» сестрами Служебницями, які також жили у цьому районі. То вже був час послаблення, 1988 р., імперія йшла до розпаду. Перед тим, у 1982 р., нас з братом «взяли» під час Служби Божої, яку приватно у будинку, на вулиці Спадистій, відправляв о. Герман Будзінський. Брат, якого покликали першим, про себе розповів придуману інформацію, його відпустили. Я б сказав правдиву, але мене оточили жінки, вчинивши галас, говорили, що Конституція дозволяє молитись. Тоді я просто пішов, з часом усвідомивши, що так сильно Бог нас беріг.
У перші дні священства їздили з о. Назарієм Лехом по селах Львівщини. Він сповідав, я відправляв Літургію, проповіді ще не вмів говорити, був дуже сором’язливим. З о. Володимиром Пальчинським їздили на Яворівщину. У 1990 р. приїхав у рідне село Старява, батьки, водночас, були подивовані і збентежені, що син священик, а вони не знали. У той же час моя сестра стала монахинею, про що я також довідався лише згодом.
– Чи можете пригадати свою першу, після виходу з підпілля, велелюдну Службу Божу, місця, де душпастирювали перед призначенням у Вільнюс, та оте провидіння, яке привело у Литву?
– Напевно, це було у 1990 р. у церкві Святого Онуфрія, у Львові, яку нам на той час уже повернули. Потім працював у Золочівському та Підгорецькому монастирях, ЧСВВ. У травні 1991 р. прибув на служіння у Вільнюс. Правда, у столиці Литви, я встиг побувати ще у 1988 р., коли ми тут, разом з о. Віталієм Дуткевичем та о. Назаром Лехом, підпільно друкували молитовники. Це було на плебанії у римо-католицького священика, а допомагав нам Пятрас Кяжуліс, який зараз працює у Литовському сеймі.
Про моє скерування до Вільнюса мова велась ще у Підгірцях за участі тодішнього протоігумена о. Василя Мендруня та о. Антонія Масюка. Я відмовлявся, говорячи, що не знаю мови. До днів теперішніх пам’ятаю, як о. Антоній, гримнувши по столу рукою, сказав: «Їдь, бо не будеш мати благословення». Щораз згадую ці слова і впевнююсь, що якби не виконав волі настоятеля та вибрав інше місце, то втік би звідтам, напевно, давно. Також мене завжди підтримував о. Василь, повчаючи молитись до Святого Йосафата та працювати. Я молився і молюсь кожного дня акафіст до Св. Йосафата і відчуваю його присутність та опіку над монастирем. Віддаюсь і у фізичній праці, де можу. Були за весь час мого перебування тут різні випадки, багато труднощів, але Бог завжди посилає добрих людей, які допомагають.
– Минає чверть століття, як самоуправління Вільнюса, Технічний університет та спільнота церкви підписали лист передачі приміщень. Відомо, що сьомого липня 1991 р. Ви відслужили першу Службу Божу у тоді ще надто убогому храмі. Означмо найвагоміше, здійснене протягом десятиліть…
– І тоді, і на день сьогоднішній найбільше уваги надаємо духовній опіці над людьми, які її потребують. Йдеться не тільки про Вільнюс, а й Клайпеду, Йонаву, Електренай та Каунас, ті міста, де зосередились найбільші українські громади. Збирались у школах, римо-католицьких костелах, дозволяли служити у своєму храмі Єзуїти. Часто доводилось їздити у столицю Латвії – Таллінн. У Вільнюсі приміщення нам надавав університет, де громада збиралась на спільні заходи. Особливо пам’ятними є Різдвяні вечері початку дев’яностих років, коли кожен приносив щось з дванадцяти страв, ми колядували за тісним столом. Додому люди розходились щасливими. Багато українців, яких єднала греко-католицька віра, у пошуках роботи повернулись в Україну, або виїхали в інші держави. Але з нами у Вільнюсі виросло ціле покоління. Я пам’ятаю тих дітей, яких хрестив, вони ж тепер до церкви приводять своїх дітей. Можливо, якби було більше священнослужителів, то й чисельнішою була б зараз українська громада, бо ж люди потребують постійної духовної опіки.
Щодо ремонтів наших приміщень, то ми звертались з проханнями про допомогу також ще з початків нашої тут присутності. Але ми – Церква Східного обряду, не маємо свого єпископа, підпорядковані Україні, можливо, і це було причиною зволікання. Що могли, то робили своїми силами. Намагались бути витривалими, коли доводилось священикам та братам спати в холодній захристії. Додавали сили, як завжди, молитва і Божа опіка. Як і те, що ми тут, на чужині, живемо як одна сім’я. Об’єднують і прощі, які ми організовували, як тоді, так і зараз, не тільки святими місцями Литви, для прикладу, на Гору хрестів, місце всесвітнього паломництва, що поблизу міста Шяуляй. Саме там у ювілейному, 2000-му році, ми встановили і свій хрест з написом від української громади. Побували на прощах у Люрді та відомих відпустових місцях України.
Останні роки є свідченням того, що Литовська держава пішла нам назустріч, навіть у політичному аспекті. Певно і тому, що церква Пресвятої Трійці, пов’язана з іменем Костянтина Острозького, відзначила у минулому році 500-річчя з часу початку будівництва, а це – спільна українсько-литовська історія. Литва також прагне залишити свій слід у цьому напрямку.
– Попрошу поділитись своїми міркуваннями з приводу власного бачення: наскільки змінився вираз людської віри з далеких 90-х років у співвідношенні до часу теперішнього. Ваші думки щодо того, яким має бути священнослужитель, щоб відповідати потребам вірних?
– У вірі час не має жодного значення. Усе залежить від особи. У дев’яності роки минулого століття ми мали час зовнішнього піднесення, так було і за років життя Ісуса Христа. А на сьогодні з нами залишились ті, які закріпили свою віру глибоко у серці, а не ті, котрі шукали великих видовищ. Ті, які живуть з Богом повсякчасно.
Стосовно особи священнослужителя, то, вважаю, що віряни завжди потребували простоти у спілкуванні та відношення до кожного, зокрема, як до собі рівного. І ще важливо: можна проповідувати гарними словами, але ніколи не забуваймо про вчинки, спроможні ствердити значно більше. Не забуваймо найголовнішого для кожного священика – шукання волі Божої, виконання того, на що ми присягали. Все інше додасться, за умови, що Бог завжди буде на першому місці.
– На завершення нашої розмови хотілося б почути і слова, що, можливо, стали для Вас визначальними, або якими керуєтесь у цьому житті?
– Щоб подякувати Богу за ту ласку і любов, яку він виявляє до мене, на образку з нагоди десятиліття мого священства, взяв цитату зі Святого Писання: "Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав". Бо я нічим не можу похвалитись, хіба своїми немочами, як говорив Святий апостол Павло. Тому і взяв його ім’я за своє священиче. Минули десятиліття, а я й зараз, спостерігаючи наскільки набагато кращих від мене людей є у світі цьому, дивуюсь, чому обрано мене?.. І намагаюсь, виправдати Його довіру, хоч, можливо, і не завжди виходить.
