У Кропивні Золотоніського району Черкаської області живе світла, життєрадісна бабуся – Любов Трохимівна Лушник (дівоче прізвище – Кривенко). На її долю випало чимало тяжких випробувань, але їй удалося зберегти силу духу й вистояти попри все. Своє життя вона присвятила педагогічній праці – учителювала в Хуторах Каврайських, Хвилівці, Деньгах і Кропивні. Трудилася на землі. Раділа сім’єю. Для дітей, онуків і правнуків Любов Трохимівна написала спогади про свій тернистий життєвий шлях.
Пропонуємо перегорнути одну зі сторінок цієї сповіді.
***
Я прожила 92 роки, 40 з яких – без чоловіка, а отже – без захисту і підтримки. Утішає тільки, що і він, і батьки в останню хвилину були на моїх руках. Залишилася сама з двома дітьми – сином і донькою. Було тяжко, та я робила що могла, допомагав брат Михайло. Якось вижили…
Вижити – це було головне моє завдання ще з юних літ. Адже довелося побачити й відчути на собі колективізацію, війну, каторжні роботи на чужині, а голодомор – аж двічі: у тридцять третьому і сорок сьомому роках… Багато горя зазнала, але витримала все. Від тих часів залишилися тільки спогади, уривчасті, наче фрагменти старої кінострічки…
***
1941 рік. Я студентка Золотоніського педагогічного технікуму. Одного літнього ранку з гучномовця пролунало повідомлення про початок війни.
Іспити за другий курс ми складали в саду. Приміщення школи забрали під шпиталь. Біля Дніпра рили окопи. Потім село окупували. І з цього почалися мої поневіряння. Німці ходили по хатах, забирали продукти, теплий одяг, а людей, особливо молодь, вивозили до Німеччини на каторжні роботи. Не минула й мене ця гірка доля. Разом з іншими загнали в товарняк і повезли на чужину.
Коли прибули в Німеччину, усіх вишикували, як на базарі, почіпляли на кожного номерки, і – вибирайте, люди добрі, хто вам подобається й для якої праці. Я під номером 12 і з емблемою «Озі» на грудях потрапила до господарів, які мали 120 моргів землі, 12 корів, 4 коней, 60 свиней, качок і курей без ліку. Будинок двоповерховий – 22 кімнати. Багача називали доктором Ремером. Але ми його не бачили – подейкували, що він у тюрмі, як комуніст. Тут працювали полячка Гертруда, хлопець Іван, на день приходив полонений француз, а ночував він у таборі. Жили в комірчині над підвалом.
Увечері прийшли дівчата подивитись, кого привезли. Кажуть: «Ой, куди ж ти потрапила! Хазяйка дівчині пробила голову – лежить у лікарні, хлопця віддала в концтабір за те, що вимагав покращення харчування, ще й полячка така, що не вживешся…». З лікарні ту дівчину передали іншому німцеві. Через три дні поліцейські привезли хлопця (це був скелет, обтягнутий шкірою), занесли й поклали на ліжко. Хазяйка із задоволеною посмішкою принесла півсклянки манки й погодувала його. Увечері дала ще склянку манки. А наступного дня наказала йти на роботу – виривати бур’ян по картоплі. Ми з полячкою вивели хлопця, узяли свої піджаки, постелили на возі й поклали його на них. Старий німець, наш наглядач, запряг коней, і ми поїхали на поле. Там нарвали купку бур’яну, застелили й поклали бідного хлопчину. Наглядач залишив нас і повернувся тільки в обідню пору. Мабуть, не міг дивитися на ті муки. Ми знову поклали нашого Івана на воза й поїхали на обід. Коли він набрався сили, його перевели до іншого господаря.
Наша пані була бездушною. Ставилась дуже жорстоко не тільки до невільників, а й до німців. Якось наглядач (йому було десь 76 років) захворів, лежав (жив у кімнаті поряд із нашою), то господиня навіть не заглянула до нього. А ми пошкодували його, почали лікувати. У мене була торбинка, насипали туди висівок, нагріли й приклали старому до грудей. Украли кухлик молока, нагріли, дали попити. Мабуть, він зрозумів нашу людяність, бо, як одужав, змінив своє ставлення.
Я працювала в полі, мила бідони, посуд, прибирала на чорній кухні (там ще й собаки жили), у деяких кімнатах та в коридорі другого поверху. Ще мене змушували чистити взуття, натирати до блиску. Пани, заходячи в будинок, роззувалися, а ми ходили босі по цементній підлозі, а потім нам видали дерев’яні човники.
Пригадую, як першого ж вихідного, у неділю, за півдня я шість разів замітала підлогу. А перед обідом пані щось казала, а я не розуміла, то вона тицьнула друшляка, линула туди окріп й ошпарила мені руки. Стою під хатою, плачу – болить… Наступного дня господиня нумо штовхати мене в спину, топтати дерев’яними черевиками мої босі ноги, покрикуючи: «Шнель, шнель! Іди швидше!». Робила це в коридорі сараю, щоб не бачили сусіди. Плачу, а пожалітись нікому. Дівчата навчили, як сказати, що вона не має права бити. Я завчила цю фразу і, коли вона знову знущалася, повернулась до неї й сказала… Пані насторожилась, почувши від мене німецьку. На деякий час дала спокій.
Полоненого француза й старенького німця господиня годувала на своїй білій кухні. А ми спочатку їли картоплю, що варили свиням, пекли буряки. Хазяї отримували пайки й для своїх рабів, але нам вони не діставалися.
З полячкою ми здружилися. Там яйце курка знесла, а пані не бачила – наше, там курочку чи дві піймали – сусідка-полячка (вона із сім’єю жила в німця в окремій кімнаті) уночі приготує одну собі, а другу нам. Уранці доїмо корів і, поки наглядач не бачить, повинні напитися молока й долити водою. Труда кричала: «Пєй, шипко пєй, бо здєхнеш!». Згодом я навчилася «шипко» пити. А влітку корови паслись на полі, там ми їх доїли, загнавши в загороду. Полячка знайшла мені довгу соломину, через яку можна було смоктати молоко.
Якось отримала листа від двоюрідної сестрички Каті Фалімонової: «Попала на завод, помираю з голоду. Спасай». Зібрались дівчата із села, прочитали, насушили шматочків хліба й надіслали їй. Пізніше Катя писала, що одержала, розповідала, як вижила.
***
Та не всі німці були жорстокими, дехто мав добре, співчутливе серце й допомагав нам. Якось дві качки не прийшли ввечері додому. Господиня сказала, щоб я без них не поверталася. А як уночі вигнати їх із води? Стою під стовпом, заливаюся гіркими сльозами. Сусідка-німкеня побачила мене й прислала дівчину-українку дізнатись, що трапилося. Почувши про мою біду, дала мені свої дві качки: «Неси, хазяйка не розбере, кільця на лапі схожі – темно-сині, а у ваших чорні. Завтра вони розберуться – припливуть до своїх». Ту чуйну жінку також війна зачепила: її чоловіка, а потім ще й двох неповнолітніх синів забрали на фронт. Ще одна сусідка передавала своєю служницею-українкою мені їжу, тільки наказувала, щоб ніхто не бачив.
Щодо моїх хазяїв, то їх також не минуло горе: одного сина вбили на війні, а другий залишався на фронті. А зло зганяли на нас.
Невдовзі повернувся хазяїн. Запитував мене, чи читала «Війну і мир» Толстого. Я відповіла, що читала. А він каже: «Буде Гітлеру те, що й Наполеону». Тоді вже всі зрозуміли, що німці війну програли.
***
З дому отримувала листи, хоч і нечасто. Навіть посилочка прийшла – 200 грамів домашнього печива. Розмочила сльозами – це ж матуся пекла, зашивала в полотнинку… А після звільнення нашої території – ні листа, ні звістки. Стану біля вікна, дивлюся на схід, де мій дім, мої рідні, наплачуся…
***
Час минав. Уже чуємо, що наші бомблять Берлін. А то якось мию посуд, а пані бігає, щось шукає. Потім питає, чи не бачила торбинку, у якій відціджують сир. Я спокійно відповіла, що не бачила. Вона схопила швабру й вдарила мене. Я згарячу схопилася обома руками за швабру й з відчаєм закричала: «Мені буде капут, то й тобі капут». Вона відскочила.
Фронт підсувався все ближче. Господарям тікати нікуди. Нарешті прийшли наші, а за 20 кілометрів – американці. У будинку розмістився штаб, а всі невільники-українці зібралися в підвалі. Зайшли солдати, розпитують, чи нема земляків. Літній солдат із Чапаєвки, на прізвище Труба, розповів мені, що Деньги, Чапаєвку німці спалили дотла, а Кропивну – частково. Інший земляк, молодий лейтенант із села Золотоношки Драбівського району, повів мене за руку до господарів, питає: «Скажи, ображали вони тебе чи ні? Якщо ображали, то я їх тут пристрелю». Я глянула на них і закричала: «Ні, ні, не ображали». Хай їх Бог карає, а не я чи він… Це було 3 травня. Того ж дня хлопці запрягли коней, ми всі всілися на возі й поїхали до станції. Ночували в німецьких клунях. 9 травня почули гуркіт, стрілянину. Злякалися. Аж чуємо: «Побєда, побєда!». Радості не було меж. Діставшись до станції, залишили коней, пересіли на платформу й доїхали до Брест-Литовська. Там пройшли медичну та політичну комісії, отримали продукти та квитки на поїзди – кому куди. Мені дали до Києва. 23 травня 1945 року була вже вдома.
***
Попереду на мене чекало ще багато бід, труднощів і перепон, але було й багато доброго, радісного, щасливого. Пройдений шлях загартував мене, я навчилася не здаватися, боротися попри все й усміхатися кожному дню. І вже достеменно знаю, що найбільша цінність у світі – це життя, ніщо не може зрівнятися із цим даром. Тож хочеться сказати всім: бережіть одне одного, а не знищуйте. Допомагайте ближнім, а не пригноблюйте. Прощайте. Любіть.
Лариса СЛЮСАРЕНКО,
завідувач відділення соціальної допомоги вдома
