Минущі всі: жінки, чоловіки…

Лиш пам’ять їх спроможна воскресити.

Та ні, вони живі – як ті зірки,

                     Яких нікому вже не погасити.

П. Ш.

ЯК НЕ ПОТОПТАТИ РІДНОГО ПРАПОРА

     Марко Дирда (до речі, наприкінці війни – капелан УПА; 1945-го виїхав на Захід) та інші василіяни залишили нам важливі спогади – приклади великої самопосвяти краянам. Так, під час німецької окупації Львова Іриней Назарко своїм активним втручанням зумів уберегти від депортації сім’ю Шухевича-Чупринки. Сам головний командир УПА, як згадує о. Трух, часто приходив до василіянської церкви Святого Онуфрія у Львові й сповідався.

     Показовим свідченням є спогад отця василіянина Ігнатія Йосифа Янтуха, який 1948 р. служив у Гошівському монастирі на Ясній Горі. Й от на свято мученика Пасива, перед Преображенням Господнім, згадує він, у келію до нього, наймолодшого священника (нар. 1918 р. – П. Ш.), прийшла таємна ревізія НКВС. Перешукали все й знайшли в шафі синьо-жовтого прапоа. Дивно, але більше ні в кого з отців ревізії не було.

     Звісно, отця заарештували й під конвоєм доправили в Болехів. Священник згадує: «Мене, хворого на легені, гнали пішки близько п’яти кілометрів. Я, знесилений, увесь у поті, охляв. У в’язниці дозволено мені переодягнутися». Почалися допити. На підлозі розгорнули прапор, а він був чималий: близько п’яти метрів завдовжки, два метри завширшки. «Зі страху в мене волосся дубом стало, мені здавалося, що мене розстріляють. Це ж був національний прапор, який зневажали вороги, такий для них небезпечний», – зізнається отець. Cлідчий Свистун (вельми промовисте прізвище!), ставив запитання. Він запропонував стати на стяг, потоптати його, натомість обіцяв відпустити. Це приголомшило й водночас пробудило отця: «Перед моїми очима немовби стала на прапорі вся Україна, зболіла, сплюндрована, зневажена, заплакана, мов рідна мати над своїми дітьми, ніби говорила: “Як ти зневажиш прапор, мене зневажиш!”». А ще в глибині душі «відізвалися слова: “О Україно, о люба ненько! Тобі вірненько я присягнув на вірність ще будучи малим хлопцем, разом із Максимовичем Леонтієм…”». «Трупом упаду, а не потопчу», – відповів молодий ієромонах емгебістові. Тоді він, розлютований, ухопив крісло, відступився до стіни й замахнувся, щоб кинути його у священника. Отець схилився під стіл, але гуркоту крісла не почув… Сталося чудо. Якась невидима сила зупинила безбожника перед злочином. А може, пострахом для нього став розстелений на підлозі синьо-жовтий прапор…

х х х

     За принциповість і пошану до національного прапора Ігнатія Янтуха засудили на десять літ позбавлення волі. Відбув шість – і через слабке здоров’я його звільнили…

     «Роки йдуть, усе страшне забуваєься, – писав отець 1995 р. – Тільки пам’ять нагадує, який Бог справедливий і милосердний. Бо те, що раніше й не снилось, тепер чудом здійснилось. Тоді страшно було й подумати, щоб цей наш національний прапор, за який я сидів у тюрмі, міг вільно висіти. А все-таки недаремно я за нього сидів і страждав!»

     Так, недаремно! Неймовірно щасливий був і автор цих рядків, коли перші національні стяги залопотіли у Львові й по всій Україні:

            Не віриться. Та ось –

                        воскреслі прапори,

            де золото колось

                        і неба кольори.

            Не віриться. Та все ж

                        з усіх країв – посли,

            що нашу правду теж

                        за обрій понесли.

            Не віриться. Та от

                        і гімн, і військо є,

            і герб наш – і народ

                        їм шану віддає.

            То праведний закон.

                        То – Божий віщий глас.

            Для прадідів – лиш сон,

                        пробудження – для нас.