Минущі всі: жінки, чоловіки…
Лиш пам’ять їх спроможна воскресити.
Та ні, вони живі – як ті зірки,
Яких нікому вже не погасити.
П. Ш.
ЯК ОТЦІ ЗАХИЩАЛИ ДИВІЗІЙНИКІВ, АБО НІЧНИЙ ВІЗИТ ДО ПАПИ
Італія. У курортній місцині між с. Беллярія та м. Ріміні, що на березі Адріатичного моря, англійські військові власті розмістили інтернованих вояків дивізії «Галичина» (тоді вона, доукомплектована, називалась Перша українська дивізія Української національної Армії). Дивізійників перевезли сюди з Німеччини та Південно-Західної Австрії.
Незадовго до цього, 31 травня 1945 р., апостольський візитатор українських скитальників у Західній Європі архиєпископ Іван Бучко створив в Італії Український допомоговий комітет і сам очолив його. Довідавшись про табір дивізійників, зразу ж послав туди зі своїм теплим пастирським листом василіянина Михайла Ваврика та світського священника Івана Біланича.
Прибуття 27 червня отців з Рима (вони добирались попутними машинами, бо поїзди ще не ходили) збіглося з приїздом до табору сталінської репатріаційної комісії, яка, згідно з таємними Ялтинськими домовленостями, мала організувати повернення на «родіну» всіх українців, зокрема – «за бажанням» – й уродженців західних земель, хоча до 1939 р. вони були громадянами Польщі. Настрій дивізійники, зрозуміло, мали гнітючий і непевний, але візит отців з Апостольської столиці, а ще більше – пастирський лист преосвященного Бучка, у якому він звертався до вояків як до своїх братів, воскресив їхню надію.
Вочевидь, саме Ваврик та Білянич поінформували архиєпископа-патріота про небезпеку, яка нависла над життям учорашніх вояків. І Бучко, як свідчить Іван Кедрин, «заалярмований вісткою про можливість передачі влади над табором дивізійників совєтським військовикам (а точніше, СМЕРШу – П. Ш.), не завагався вночі піти до Папи Пія ХІ, якого переконав про потребу негайної інтервенції». І репатріаційна місія змушена була залишити Ріміні, хоч устигла загітувати їхати додому, а отже в ГУЛАГ, а то й на розстріл, 1052 поворотців. Зате 10–11 тисяч уціліло. За це вдячні і Бучкові, і василіянам, які навідувались у Ріміні регулярно, аж до середини 1947 р., коли весь склад дивізії перевезли на Британські острови, а там звільнили.
Приїжджав до вояків і їхній головний опікун – Бучко. Він надавав їм матеріальну й іншу практичну допомогу, зокрема посприяв тому, щоб дивізійники отримали вищу освіту (у таборі були організовані матуральні курси, й архієпископ домігся, щоб іспити зрілості затвердила Східна конгрегація).
х х х
Порятунок дивізійників – це тільки один, хоч і яскравий, епізод з неустанної душпастирської діяльності Івана Бучка. Ще один важливий її момент – зустріч з лідером Іспанії каудильйо Франциско Франко.
«Аудієнція в генерала Франко, – пише єп. Мирослав Марусин, біограф Івана Бучка, – відбулась у суботу, 22 травня (1950 р. – П. Ш.), у його палаті Ель-Прадо, розташованій за 10 км від Мадрида. Генерал Франко, як згадує сам владика Іван, справляв дуже добре враження. Це людина свідома свого завдання поставити сильний опір безбожному комунізмові. Він був досить поінформованим про українські справи, обіцяв більше стипендій для студентів і науковців, а навіть для тих, які захочуть учитись у військовій академії, тому що українське військо буде потребувати добре вишколених старшин».
І результат навіч: «Відвідини владики принесли українській громаді в Іспанії велику користь. Студенти почали добре вчитись». І не тільки наші: «Деякі іспанські студенти вивчили українську мову, навчалися в Римі богослов’я, були питомцями Колегії Св. Йосафата, вивчили наш обряд і, ставши священниками, пішли допомагати нашій церкві на поселеннях».
Відомий також факт, що стосується звільнення з ГУЛАГу Йосипа Сліпого. Папа Іван ХХІІІ на знак вдячності вирішив прийняти на приватній авдієнції зятя Микити Хрущова Олексія Аджубея, тоді редактора газети «Известия», та його дружину Раїсу (Раду). Через неї передав генсекові медаль, а Раїсі подарував вервицю. «Раїса розчулилась, плакала з радості, розповіла батькові про свої переживання, і це, – зазначає М. Марусин, – цілком змінило ставлення Хрущова до Римського Папи».
Мирослав Марусин розповідає також про пастирську подорож кир Бучка до Бразилії, зокрема про одну українську колонію, у якій понад половину з 250 родин «віддалились від церкви й мають свого священника – самосвята Сідлецького (…) Сам розкол – це робота Карманського (…)». Ідеться про Петра Карманського, який п’ять років провів у Бразилії, написав спогади «Між рідними в Південній Америці» (1923), у яких критикує УГКЦ та місіонерів-василіян, чим збаламутив чимало вірян. Пізніше під його іменем вийшла антиватиканська брошура, хоча невідомо, чи справді Карманський є її автором. Негативно згадують про роботу письменника в Бразилії й уже цитовані тут отці Зінько та Шимчій. А Йосип Сліпий у своїх «Споминах» прямо пише, що Карманський (це був 1945 р.) перейшов на службу НКВС. Попутно ще одна контроверсійна виписка з книжки єп. Марусина: «На початку грудня (1943 р. – П. Ш.) в нашій колегії замешкав священник Кирило Королевський-Шарон. Він разом із салезіянином Гатті видав книжку “Про візантійський обряд”. Обкидав у ній болотом нашу історію, а свої відомості черпав в основному з [франкомовної] книжки “Русини й релігійні проблеми руського світу”. Ця книжка була видана з благословення кардинала Тіссерана, вона серйозно трактує митрополита Андрея, але безчестить перед світом наше ім’я, нашу історію, наші національні ідеали».
Петро ШКРАБ’ЮК
