Через утиски радянського режиму довгі 43 роки греко-католицька церква мусила провадити свою діяльність таємно. Пронести віру через табори, тюрми, переслідування та цькування було непросто. Але всі жертви не були марними – 29 квітня 1989 року в Ужгороді відбулося перше відкрите богослужіння. Відтоді минуло вже 30 років, нині греко-католицька церква зміцнює свої позиції, процвітає. Це стало можливим завдяки самовідданій службі й мужності священників і звичайних вірян. Ризикуючи власним життям, вони несли вогонь віри за найтемніших часів. Ось п’ять драматичних історій-спогадів греко-католиків, які пережили роки підпілля.
Навіть мати не знала, що син – єпископ
Отець Павло Сабов – син священника в сьомому поколінні. В архівних документах за 1776 рік є згадки про Михайла Сабова – він перший у їхньому роду віддав себе служінню Богові. Через складну ситуацію в країні отець Павло мусив вивчати богослов’я таємно.
«Ми домовилися ще з кількома друзями, які теж хотіли вчитися на священників, і поїхали до отця Головача додому, – згадує нині 90-річний Павло Сабов. – А він як нас побачив, то зразу каже: “Хлопці! То так не робиться! Домовтеся між собою й приходьте по одному, бо вас помітять!”».
Відтоді протягом шести років троє юнаків ходили до єпископа додому й училися на священників. Висвячували їх теж таємно, удома в матері отця Павла. А про те, що її другий син, Костянтин Сабов, був єпископом, жінка довідалася аж на його похороні.
«Дізналася, тільки коли брат помер і лежав у труні, а єпископ Головач прийшов і поцілував його в руку... Тоді мамка помітила це й спитала: “Що? Та чи був єпископом?..”. Так тоді все робили в священницьких колах», – каже отець.
Сам Павло Сабов після висвячення правив служби вдома. Потерпав від обшуків спецслужб.
«Я саме був кінчив службу, склав чашу і єпітрахиль у мішок, і тут – дзвінок у двері. Відчиняю – а там п’ятеро, показують посвідчення... “У вас обшук будемо робити”. А тоді якраз Костянтин приїхав із Караганди й привіз інтенційні гроші (гроші, які люди давали на службу Божу – ред.) й одну пачку дав переховати мені», – розповідає отець Павло й згадує, що там же були списки вірян. Але працівники служби безпеки забрали гроші, а списки відкинули, не оцінивши їхнього значення.
Згодом отець Павло зміг повернути й ті кошти: допомогла порадою однокласниця дружини, яка працювала в прокуратурі.
Я нічого не боюся: у Сибіру вже була
Катерина Юріївна Афанасьєва, нині дякиня у парафії при монастирі францисканців, згадує, як у її квартирі облаштували справжню церкву. Ще юною вона одружилася з росіянином і поїхала з ним до Сибіру на заробітки – «на газопровід». Через кілька років повернулася до Ужгорода, почала шукати можливість «боротися за свою віру», відвідувала службу в підпільних квартирах.
«Нас приходило 2–3 людей, переважно бабці, а тут я – молода. Священник дуже радів мені. Міліція стежила за священниками, як тільки той виходив з дому, то вони – за ним», – згадує Катерина Юріївна.
Згодом вона влаштувалася на роботу прибиральницею в місцеве відділення спецслужби.
«Тут мені допомогло навіть прізвище чоловіка: хто б міг подумати, що росіянка Афанасьєва може бути місцевою греко-католичкою? А я нічого не боюся: ні тюрми, ні заслання, у Сибіру я вже була – мені туди йти не страшно! Прибирала так чисто, що мені дали ударника комуністичної праці», – розповідає жінка.
Незабаром Катерина запропонувала проводити служби в її 3-кімнатній квартирі. Єдиний син виріс і служив в армії, а чоловік не був проти. Таким чином можна було відвести підозру від священника. Вона продовжувала старанно прибирати в самісінькому лігві кадебістів, її там любили й цінували, тож жінка була спокійна.
Та одного разу все ж прийшли й до неї. Священник саме служив, як пролунав дзвінок: «Відчиняю двері, а там мої хлопці! Побачили мене, й аж недобре їм стало: “Катю, кажуть, то ви тут живете?! Нам сказали, що у вас у квартирі є священник...”». Обшукали квартиру, але люди все встигли заховати, отець був на балконі, то побачили тільки Псалтир на столі.
«Я сказала, що в мене хворий батько, тож покликала людей почитати зі мною Псалтир. Склали протокол та й пішли собі. Невдовзі прийшли вдруге з тим же: нам усе-таки сказали, що у вас дома зараз священник! Того разу вже забрали отця й мене разом з ним. Тоді нас оштрафували, і більше в мене вдома службу Божу не правили.
У 91-му, коли Михайло Горбачов оголосив легалізацію, я мала чути ці слова на власні вуха! Він так і сказав по телевізору: “А что нам теперь бояться греко-католиков? Они нам ничего не могут сделать”. І після того почалася легалізація».
Залишали сім'ї і йшли в табори ГУЛАГу
Помічник єпископа Мілана (Шашіка) владика Ніл (Лущак) у період підпілля був дитиною. Він часто запитував батьків, чому вони не ходять до церкви, яка тоді була вся московська.
«А вони казали, що ми належимо не до тієї церкви, а до греко-католицької. Помаленьку мене вводили. Звичайно, усе мені не пояснювали, щоб я десь там у школі не прохопився. Бо як-не-як це були досить небезпечні часи».
Владика розповідає, що греко-католицькі священники не підписалися на перехід до так званого «радянського православія». За це їх прирекли на страждання… Багатьох із них розлучили із сім’ями й заслали в табори. «Отець Іван Лелекач, маючи заледве 25 років, пішов у ГУЛАГ і 10 років не бачив свою доньку. Він дуже багато нам, молодим семінаристам, розповідав... Розповідав, що їх там годували сірим житнім хлібом, а він робив з того хлібу вервичку й так молився “Богородице Діво”...».
Владика Ніл розповідає перекази старших товаришів про перше богослужіння, яке 30 квітня 1989 року провів отець Юрій Федака.
«Дозвіл віри оголосили в п’ятницю. Він перший наважився на Кальварії біля одної з каплиць відслужити вечірню плащаницю. У Велику п’ятницю літургію не правлять, але служать вечірню з виносом плащаниці. І він єдиний служив ту плащаницю. За тим слідкувала міліція, людей не пускали. Але вони якось ухитрялися пройти. Й один наш вірник, який був там, розповідав, що не міг зрозуміти, чому отець Федака так багато плакав тоді. Він каже, що, певно, то були сльози радості, адже настав час, коли ми можемо не боятися, не ховатися».
В інтернат через віру
Любов Повідайчик, чия родина сповідувала окрему течію греко-католицизму й належала до так званих уніатів-покутників, згадує, як у СРСР дітей з родин її одновірців забирали в інтернати.
«Загал уважав таких, як мої батьки, сектантами, – пригадує Любов. – До нас ставилися навіть не так, як до греко-католиків, – жорсткіше. І дітей вилучали в інтернати, щоб їх не виховували в тій вірі. Крім того, у наших родинах дітям заборонено було вступати в жовтенята, піонери та в комсомол як у сатанинські організації.
…Мене забрали з дому й спочатку, поки не визначать, куди ж направити, поклали в лікарню м. Воловця. Послали в Бушинський інтернат. А коли через місяць тато приїхав мене провідати, то не впізнав: довге біле волосся обрізане, голова змащена нафтою... Такою була моя зустріч з радянською дійсністю», – сміється сьогодні пані Повідайчик. Воші були не дивиною в тамтешніх закладах.
У селищі Нижні Ворота, звідки родом жінка, до СРСР таких родин, як у неї, було 6–7, тепер же залишилось 2–3, переважно 90-річні бабці. Любу та її брата забрали до різних інтернатів. Але вона щотижня на вихідні тихенько поверталася додому: спальний корпус її інтернату був розташований за 700 м від їхньої хати. А оскільки Люба була відмінницею, то дирекція не дуже її контролювала: «Для них важливою була галочка: мовляв, таких дітей забрали й от вивчили! А я йшла на золоту медаль».
Жінка згадує, що в селі всі один на одного доносили, тому вони мусили ставити на підвіконня дерев’яну дошку, щоб не було видно, хто до них приходив.
Піджак хтось передасть
Підпільні служби, зібрання за зачиненими вікнами й дверима, нічні візити священників, що повернулися з ГУЛАГу та тюрем – усе це пережив замолоду й отець Василь Хваста. З його багатодітної родини вийшло троє священників та двоє черниць.
Його висвячення дуже засекретили. Висвячував владика Олександр Хіра, якому після таборів ГУЛАГу заборонили з’являтися на Закарпатті. Але він від час до часу приїжджав, попереджаючи зашифрованими телеграмами: «Піджак хтось забрав» або «Піджак хтось передасть». Так вірні дізнавалися, прибуде чи не прибуде владика.
Не раз доводилося перетинатися з кадебістами та спецслужбою.
«Запам’ятався епізод, – розповідає отець Хваста, – коли ми отримали двокімнатну квартиру й повинні були переїжджати туди з малосімейки. Квартира була на першому поверсі. Зробили там ремонт, полакували-поциклювали й мали вже переселятися. Разом з моїм духівником, о. Степаном Федором, та дружиною ввечері вже переносили меблі й звернули увагу на чоловіка, що сидів на лавці й начебто читав газету. Коли підійшли ближче, він різко підняв газету й закрився нею. Ну хто ввечері, у повній темряві, читає газету? Ми зайшли в нову квартиру й вирішили відмовитись від неї. Хоч і нова, і просторіша, але на першому поверсі. А ми там планували регулярно проводити богослужіння».
