Минущі всі: жінки, чоловіки…
Лиш пам’ять їх спроможна воскресити.
Та ні, вони живі – як ті зірки,
Яких нікому вже не погасити.
Вітебськ. 12 листопада 1623 року задурманені фанатики зарубали Полоцького архієпископа Йосафата Кунцевича, прив’язали до його ніг камінь, а до шиї волосінницю з камінням, та вкинули з човна у Двину, притому, в дуже глибокому місці, за чверть милі від Вітебська, щоб уніяти не могли його ні знайти, ні витягнути. Проте його знайшли та надзвичайно урочисто поховали (28 січня 1625 року) в соборі св. Софії, що на території Полоцького замку. І відтоді почалися дивні пригоди з мощами.
1627 рік. Польсько-шведська війна. Шведи взяли в кільце Полоцьк, але несподівано відійшли… Жителі міста досвідчили в цьому незриму поміч Йосафата. Тому оберігали його мощі, мов коштовний скарб. Через шість літ, заступництво Йосафата – так вважали мешканці Полоцька – проявилося знов…
1643, 16 червня. Проголошення Йосафата Блаженним.
1654. У Бєларусь знову вступило московське військо (як союзник Богдана Хмельницького). Мощі блаж. Йосафата опинились у небезпеці. І тодішній Полоцький архієпископ Гавриїл Колєнда 1657 року, після різних поневірянь, помістив мощі у віддаленій од воєних дій Супраслі, де вони зберігалися упродовж десяти літ. 1667 року Колєнда – тоді вже митрополит – повернувся з мощами до Полоцька. У Полоцьку срібний саркофаг вдруге встановили на мармуровому престолі – і до собору св. Софії потягнулися тисячі паломників.
Так тривало сорок літ. Аж поки 1705 року в місті не появилися царські війська, які допомагали претендентові на польський престол Августові Саксонському в його боротьбі з опонентом – Станіславом Лєщинським, якого підтримували шведи. І тут же почалися розшуки мощів Йосафата та масакра василіян. Але мощів у Полоцьку вже не було – їх перевезли до містечка Біла Підляска на Холмщині.
29 червня 1867 року блаж. Йосафата було канонізовано. А через шість літ, 26 травня 1873-го, мощі святого замурували в підвалі колишньої василіянської церкви, яку після ліквідації росіянами монастиря віддали єпархіяльним православним батюшкам. Замурувала мощі російська влада, аби таким способом якщо не знищити, то бодай усунути їх від загального огляду й пошанування.
У підвалі мощі перебували сорок три роки. На початку вересня 1915 року про них випадкого довідався колишній учитель із Золочівщини, а тепер старшина австрійської армії Федір Заєць. Приїхавши до Львова, старшина розповів про почуте протоігуменові, який відправив до Білої Підляскої о. Павла Демчука. І після тривалих розкопок останки святого були віднайдені. Тіло добре збереглося. На голові навіть було видно рану від сокири і сліди від двох куль… Та лише влітку 1916 року було отримано дозвіл німецької влади на перевезення мощів до церкви св. Варвари у Відні.
Наприкінці Другої світової війни на Відень посипались бомби, і мощі перенесли до більш захищеного костелу св. Роха. Проте невдовзі місто окупували, за висловом о. Жана, «товариші». І безцінну реліквію тайкома, на ваговозі з вугіллям, перевезли до крипти храму св. Стефана й замаскували сміттям. Та коли домовину мали ось-ось знайти, – це було 1949 року, – Папа Пій ХІІ погодився на перевезення мощів до Ватикану.
Але як добратися на летовище. Адже шлях до американської зони контролювали аж три червоні застави. І все ж вирішили не баритися, тим більше, що за цю справу взявся американський військовий капелан – полковник Нувер. Він роздобув скриню з написом «Інженерні інструменти», вклав у неї домовину з мощами – і вантажівка рушила…
Щасливо добралися до останньої застави. Тут їх зупинили, коротко допитали і дозволили рухатися далі. Та щойно машина від’їхала на кілька десятків метрів, як услід засвистіли кулі… Та було вже пізно: мощі і Нувер перебували в американській зоні. Проте дати військовий літак для невійськової цілі американці відмовились, побоюючись катастрофи і вияснень: що і як…
«Принагідно знайшовся приватний літак, радше спеціальний літак командуючого генерала Кларка – це одне з найдивніших і найбільш незвичайних військових доручень, які будь-коли виконувано».
Цей Кларківський літак, пробиваючись крізь сильну бурю («линви, що тримали прикріплену домовину, почали тріщати, і катастрофа виглядала неминучою»), таки дістався до Риму, хоча й змушений був летіти через Францію, Іспанію й північну Африку… Пілот навіть не знав, що за вантаж він везе… І коли наступного дня Пій ХІІ дякував о. Нуверу й летунові, той «був дуже здивований, чим то він так багато причинився для добра Церкви і за що Папа так щиро благословить».
х х х
«Мандри» багатостраждальних мощів св. Йосафата: Полоцьк – Супрасль – знов Полоцьк – Біла Підляска – Відень – Рим… Зараз вони поміщені там, де і престіл святого Василія Великого, в базиліці апостола Петра. І це висока честь як для василіянського священномученика, так і для всієї УГКЦ.
Петро Шкраб’юк
