ПРО ДИТИНСТВО, КАВУНИ І РИМСЬКІ СТУДІЇ: БЕСІДА З АПОСТОЛЬСЬКИМ ЕКЗАРХОМ ВЛАДИКОЮ ДІОНІСІЄМ ЛЯХОВИЧЕМ

     2 липня 2021 р. апостольський екзарх для українців-католиків в Італії преосвященний владика Діонісій Ляхович відзначив своє 75-річчя. Напередодні цього ювілею ми зустрілися з єпископом і розпитали про маловідомі факти його біографії.

Преосвященний владико, поділіться, будь ласка, спогадами про місця свого дитинства. Якою була тамтешня українська діаспора?

     Я народився 2 липня 1946 р. у колонії Блей Помбас, район Ітайополіс, штат Санта-Катарина, Бразилія. Моя колонія почала своє становлення з кількох родин, які виїхали з Ірасеми в 30-х роках минулого століття. Бразильський уряд поселив в Ірасемі та на околицях частину українських іммігрантів, які приїхали до Бразилії наприкінці XIX – на початку ХХ ст. Населення розросталося, землі на всіх не вистачало, тож люди почали виїжджати в пошуках нових просторів. Сміливіші освоювали незаселені натоді урожайні червоноземи західного штату Парани, де сьогодні постали великі міста, такі як Каскавел і Пато Бранко. Господарі, які не відважилися пускатись далеко, переселились у гори, поза ріку Ітажаї. Так постали Блей Помбас, Кравейро, Колорадо, а згодом й інші поселення, які і сьогодні належать до ірасемської парафії.

     Мої батьки жили практично на краю пралісів, у гірській околиці. Тяжко працювали. Брали мене, а згодом і моїх молодших братів і сестер із собою на поля. Мусив давати собі раду під спекотним сонцем. Спочатку батьківська хата була двокімнатною, окремо розташовувалась кухня з припічком. Згодом, після смерті мого діда Ляховича, батько перебрався до його помешкання, де були кращі умови. Приблизно так само жили всі українці в колоніях. Вони не отримували жодної допомоги від держави, на відміну від, скажімо, німців чи італійців.

     Наші люди насамперед старалися збудувати церкву і школу. У моїй колонії школа спочатку служила і за церкву. Згодом своїми силами і з допомогою майстрів збудували перший дерев’яний храм, на місці якого нині – новий, великий, з гарним іконостасом. Сьогодні все кардинально змінилось. Кожна сім’я має всі побутові вигоди, машини, техніку на полях, інтернет, соціальне і медичне забезпечення. Діти мають доступ до вищої освіти.

Що можете розповісти про свою родину?

     Я народився в бідній, проте добрій християнський сім’ї. Охрестили мене через два дні після приходу в цей світ. Щовечора ми навчались катехизмових істин і перед сном разом молилися. Удома я говорив тільки українською мовою, а португальську вивчив, коли пішов до школи.

1962 р. Ви вступили на новіціят до Чину Святого Василія Великого. Що спонукало стати на дорогу богопосвяченого життя?

      Пригадую собі таку картину. Мій дід, Теодор Ляхович, посадив кавуни, першого, що дозрів, поділив навпіл й одну частину приніс мені зі словами, які глибоко закарбувались у моєму серці. Він сказав: «Ця половина кавуна буде для мого майбутнього ксьондза». Через два чи три роки о. Петро Бальцар ЧСВВ набирав в ірасемських колоніях хлопців до семінарії, але мене не покликав. Я засмутився. Тоді тато попросив о. Петра, щоб узяли й мене, і він радо погодився.

     Хлопці збиралися вдома в одної сім’ї, що мала вантажівку. Тією машиною нас везли до Прудентополісу в штаті Парана, приблизно за 250 км від нашої парафії. Їхали майже цілий день. Коли мали сідати у вантажівку, прийшла дружина власника й почала «пророкувати», хто з нас ким буде. Різними були прогнози. У кінці вона показала пальцем на мене й сказала: «З того нічого не буде!». Ці слова сильно й боляче вдарили по мені, але не захитали. У результаті з усієї групи тих хлопців священником став тільки я.

     Навчатися в малій семінарії було важко, але я старався. Особливо подобалося мені читати. Любов’ю до української літератури завдячую о. Атанасієві Купіцькому. Після тих чотирьох років малої семінарії я вступив до новіціяту отців василіян у містечку Іваї. Зваживши на мої успіхи у навчанні, настоятелі мене та Сотера Шідлара відіслали на студії до Риму.

Які цікаві моменти можете пригадати про зі свого життя в Римі?

     Ми приїхали до Риму в середині листопада. Це було дуже пізно, бо академічний рік почався в жовтні. Ледве нас зарахували до Папського інституту святого Ансельма ченців-бенедиктинців. Майже всі професори були німцями, в інституті викладали теологію високого рівня, я нічого не розумів… Через місяць один викладач уже ставив іспити, семінари тощо. Мені захотілося повернутися туди, звідки приїхав. Наприкінці року я все-таки склав усі іспити. Наступні роки вже були кращими.

     Я полюбив Рим, проте, як кажуть італійці: «Roma veduta fede perduta». Студії теології мене поступово вводили в кризу віри, у мене були думки залишити чернецтво й дорогу до священництва. Згодом цей мій стан погіршився. Закінчивши студії теології, я попросив о. Атанасія Великого ЧСВВ, тодішнього протоархимандрита, дозволити мені поїхати під час літних вакацій на роботу до Німеччини, як це робили студенти інших інституцій. Протоархимандрит дозволив, але просив, щоб я знайшов когось до компанії. Зголосилось аж троє.

     Працював на фабриці, було тяжко. На дозвіллі читав книжку «Зроби перехід!» французького бібліста П. Тівольє. Вона допомогла мені зробити перехід й утвердитися в рішенні повністю посвятити себе Богові. Повернувшись до Бразилії, я подав прохання на дияконські та ієрейські свячення, і, коли святитель поклав на мене руки, просив про одне – аби мене вів Святий Дух, а моє життя було цілковитим служінням Богові і церкві. Моїм єпископським девізом став уривок з Євангелія: «Я між вами, як той, що служить». Через вісім років після ієрейських свячень я знову повернувся на студії до Риму – вивчав різні течії атеїзму й пошук шляхів чесного діалогу з ними в Григоріанському університеті.

Зі скількома Папами Ви зустрічалися впродовж перебування в Римі? Що найбільше запам’яталося із цих зустрічей?

      Перший Римський Архієрей, з яким я мав нагоду зустрітися, – це святий Папа Павло VІ. Це сталось у Ватикані влітку 1969 р. Папа Монтіні тоді приймав членів Генеральної капітули. На цій аудієнції були присутні також василіянські студенти. Тоді я перший раз поцілував руку Папи. Монтіні був наступником святого Папи Івана ХХІІІ, який отримав від нього нелегкий виклик – довести до завершення Другий Ватиканський Собор. Він опублікував першу енцикліку Ecclesiam Suam, відому як «Енцикліка про діалог зі світом». Проте цей Папа ще більше відомий енциклікою Humanae Vitae («Людське життя») 1968 р., яка спричинила бурхливі дискусій та критичних суджень, що тривають досі. Я поважав Святійшого отця Павла VІ, і його кончину 6 серпня 1978 р. переживав як смерть близької людини.

     Багато разів зустрічався з Папою Іваном Павлом ІІ. Він, слов’янин, виходець з комуністичної держави, прискорив процес розпаду Радянського Союзу й повернення релігійної свободи на всій його території. Діяльність Понтифіка, його апостольські повчання, а також листи про богопосвячене життя, сильно вплинули на мене.

     Ще тісніший зв’язок я мав з Папою Бенедиктом ХVІ. Першою прочитаною мною книжкою в Римі був його «Вступ до християнства». Далі слідкував за творчістю Святійшого отця. Під час візиту українських владик до Ватикану ad limina Apostolorum (візит до апостольських порогів) мав честь бути перекладачем Папи. Однак ми були знайомі й до цього, коли Бенедикт ХVІ ще був кардиналом.

     Також я добре знайомий з Папою Франциском. Часто цитую його у своїх проповідях і лекціях, уважаю, що він є особою Духа Святого і відповіддю на сучасні проблеми церкви та світу.

Преосвященний владико, у 90-х роках Ви приїхали в Україну. Що почували тоді? З якими труднощами зіткнулися?

     Уперше я відвідав Україну як турист. Це було наприкінці червня 1988 р. Тоді країна моїх прадідів надзвичайно вразила мене. Удруге приїхав 1991 р. уже як місіонер, із завданням організувати студії для студентів-василіян. Зі мною прибув нині покійний о. Тарас Олійник. Нас поселили в розбитому Крехівському монастирі. Умови проживання там не радували. Наприклад, мою кімнату не опалювали, і я отримав переохолодження. Відігрівали мене в Жовківській лікарні.

     Разом з о. Тарасом ми викладали для шістьох студентів, між якими був Дмитро Григорак, теперішній Бучацький єпарх. Через три місяці нас перевели до Жовківського монастиря, де побутові умови були ще гірші. Я відзначив побожність народу, його доброту. Мені дуже подобалося спілкуватися з людьми.

     Перший період мого перебування в Україні закінчився в липні, бо я приїхав тільки на один академічний рік. На моє місце настоятелі відрядили о. Атанасія Купіцького. Однак йому важко було пристосуватися до побутових умов Крехова, і через три місяці він повернувся до Бразилії. Я повернувся, щоб назавжди пов’язати своє життя з Україною.

За матеріалами о. Ростислава ГАДАРИ
для Апостольського екзархату в Італії