Вона часто приходить у невеличку кав’ярню. Сідає за столиком біля вікна. Замовляє горнятко кави. І чекає...

Кава стигне. А вона дивиться у вікно, навіть не пригубивши ароматного напою. Потім устає і йде. Наступного дня або через день приходить знову.

– Вам не подобається наш напій? – якось запитав офіціант.

Вона спробувала усміхнутися:

– У вас найсмачніша кава.

Але знову горня залишилося неторкнуте...

***

Удома вона відчиняє шафу, дивиться на весільну сукню, розшиту маками, блаватами й волошками, на вишиту чоловічу сорочку… і дає волю сльозам. Христинкою-намистинкою називав її Володя. Найкращий у світі. Її коханий. Її наречений. Мати втішає:

– Не годиться, доню, так побиватися. Повернеться Володя. Одружитесь. Буде у вас щастя, а в мене – онуки.

Дівчина киває. А в телевізорі такі страшні картини. Війна.

***

Христина працювала вихователькою в дитячому садку. Тепер волонтерить. У садочку живуть переселенці. Щодня вона чує історії, які ранять серце, бачить наляканих дітей. Тут також виють сирени.

Згадує своїх вихованців. Де вони зараз? Хтось залишився в місті. А хтось подався від війни за кордон. Чи всі повернуться?..

***

А ще згадує один літній день. Була гроза. Тікаючи від неї, Христина забігла в кав’ярню. Їй пощастило – були вільні столики. За якусь хвилину негода загнала сюди чимало люду.

Високий, кремезний парубок окинув поглядом зал. Усе зайнято. А от і ні – є одне вільне місце за маленьким столиком. Там сиділа дівчина. Чомусь він подумав, що вона нікого не чекає. Підійшов, запитав, чи можна приєднатися. Дівчина мило всміхнулася:

– Так, будь ласка.

Їй принесли каву. Він також замовив собі горнятко ароматного напою. І тістечка. На обличчі дівчини промайнула іронія. Здогадався: через смаколики.

– Я солодощі люблю. Маю такий гріх, – пожартував.

«А в цього здорованя приємний голос», – подумала мимохіть Христя.

Блискавиці краяли небо. Гроза витанцьовувала з вітром на порожніх вулицях. З вікна потягнуло прохолодою.

– Я Володимир. Для вас – Володя.

– Христина.

– Пригощайтеся, Христино, тістечками. Поки закінчиться дощ, зголоднієте.

Вона не дуже любила солодощі. Хіба що терпкий чорний шоколад, який солодким не назвеш. Утім від тістечка не відмовилася.

Гроза майже вщухла. Лише падали поодинокі важкі краплі, що заблукали між розірваними хмарами. Відвідувачі почали залишати кав’ярню.

– Мені пора. Дякую, що пригостили, – мовила Христина. – Гарного вечора.

– І мені пора, – підвівся за нею хлопець.

На порозі кав’ярні Христина з розчаруванням дивилася на свої босоніжки, які мама називала «три пасочки», – довкола стільки води! І раптом... Вона не встигла й зойкнути від несподіванки – Володя підхопив її, наче пір’їнку, і поніс через потоки води. Колись так носив її тато. Тато був сильним і найкращим у світі. Христина його так любила. Тата не стало, коли вона була третьокласницею.

– Я буду твоїм ангелом, – сказав перед тим, як відлетіти на Небо.

– Я хочу, щоб ти був тут, з нами, – плакала дівчинка.

Після цього вона малювала тата-ангела. У неї багато таких малюнків.

Христина зашарілася, аж замружилася. Глибоко в душі хотіла, щоб дорога до зупинки була довгою-довгою. Володя обережно поставив її на ноги. Подякувала. Виявилося, їм по дорозі – одним тролейбусом їхали. Ще й мешкали неподалік одне від одного!

– Це не збіг, – чи то всерйоз, чи жартома сказав хлопець. – Мусимо зустрітися ще. Ви не проти?

Вона була не проти.

Володя – військовий. Служив у частині в їхньому місті. У нього була дівчина. Колись… Її мама працювала за кордоном і забрала доньку до себе. Сподівався, що кохана повернеться. Не повернулася...

А в Христини не було серйозних стосунків. Зустрічалася з Валеркою, колишнім однокласником. Він глузував з її роботи, не розумів, як вона може терпіти галасливу дітлашню. Христина з ним попрощалася.

Коли вона вперше запросила Володимира додому, мати сказала:

– Він нагадує нашого тата. Добрий, значить...

Їхні зустрічі нагадували маленькі пригоди – такі витівки кохання. Згодом Володя запропонував Христині руку та серце. Весілля хотіли відгуляти навесні, коли багато сонця й цвіту. Якими щасливими вони були!..

***

Мати з бабусею вишили Христинину весільну сукню й сорочку нареченого. Готувалися, та війна зірвала всі плани. Мали зійтися навіки, а тепер прощаються.

– Не плач, Христинко-намистинко. Мушу захищати тебе, наших матерів та землю від ворога. Обіцяю повернутися живим і здоровим. Ти ж дочекаєшся? – лагідно пригортав наречену до себе Володя.

Вона мовчала. Мовчання – знак згоди.

Щодня проклинала війну й просила захисту в батька:

– Тату, таточку, ангеле мій, бережи Володю. Ми молимось за нього та всіх захисників і захисниць тут, на землі, а ти молися на небі. Ти ближче до Бога...

***

Христина часто забігає до Володиних батьків. Його тата прихопило серце.

– Але не кажи Володі, якщо подзвонить тобі, – просить хлопцева мати. – Нам тут легше, ніж їм у тому пеклі. Тато курити почав, а йому ж не можна. Не слухає ні лікарів, ні мене.

Та, що поки не стала невісткою, і та, яка ще не стала свекрухою, обіймаються на прощання. Стримують одна перед одною сльози.

Уже декілька днів нічого не чути від Володі. Дівоче серце то завмирає, то шалено б’ється.

Дорогою додому Христина зустріла свою вихованку Ілонку з мамою.

– Мій тато на війні, – сказало дівчатко. – Він – герой...

В очах молодої жінки зблиснули сльози.

***

Колись у кав’ярні грала музика й було гамірно. Тепер тут розмовляють притишено. Мир у тиловому місті схожий на тендітне горнятко, яке обережно ставить перед Христиною офіціант.

А в місто прилетіла перша весняна гроза. Вітер жбурляв у вікно жмені дощу. Христина усміхнулася й пригубила каву...

Ольга ЧОРНА