Коли землю заколисують зорі, вона подумки, щоб не розбудити ангелів, розмовляє з небесами. Життя подробило мрії на маленькі болючі клаптики спогадів і втрат. Їй хотілось допомогти всім і вся, застебнути останній невідірваний ґудзик на вицвілому плащі розхристаного світу — а він, шалений, пручався, бо знав: це неможливо.

У дитинстві подумки мандрувала небаченими місцями. Пізніше вони почали приходити в сни. Яскраві загадкові картини. Прокинувшись, хапає сон за невидимі поли, аби зупинити мить містичного щастя…

Жінкам з її роду судилася вдовина доля. Дідуся Настя знає лише зі старої, пожовклої від часу фотографії. Він відійшов у засвіти, коли ще бабця була молодою, а мати — малим дівчам. Батька майже не пам’ятає: мама овдовіла, коли Насті минув п’ятий рік. А нещодавно й сама Настя поховала свого коханого Володю.

— Добре, доню, що в тебе син, — зітхала мати, пригортаючи маленького онучка Славчика. — Не щастить жінкам у нашій родині: три покоління — три вдови. Чи то доля така? Чи прокляв хтось? Може, Славчик перерве ту страшну карму…

*  *  *

Настя часто брала Славка на роботу в бібліотеку. Колеги казали:

— Шкода, що тепер у бібліотеку ходить мало порядних і неодружених чоловіків. А ти така вродлива, Насте. І Славко — гарненький, милий хлопчик.

Якось Настя зустріла старшого брата свого однокласника — Юрка: він мешкав у сусідньому будинку. Розговорилися. Юрко поспівчував її втраті, запитав, чи потрібна допомога, нарікав, що в самого не склалося особисте життя. Після тої розмови частенько ніби ненароком опинявся біля її під’їзду. «Добрі» тітоньки, що з ранку до вечора сиділи на лавці й перемивали кісточки всім, навіть сусідським псам, вирішили «врятувати» Юрка й настрахали його матір: мовляв, не щастить чоловікам у цій родині — умирають молодими, тож нехай син оминає вдову двадцятою дорогою.

Невдовзі до Насті прийшла Юркова матір. Накинулась з порога, кричала, що та звела в могилу свого чоловіка, а тепер поклала око на її сина.

Коли Славко заснув, Настя розплакалась:

— Світку, за що нам це все? Кому моя родина заподіяла зло?

Світ ховав обличчя в сутінках. А вночі, неначе бажаючи виправдати своє мовчання, водив її в снах вуличками чарівного міста, що пахло кавою й сонцем, там, де старою бруківкою збігали розмальовані в різні кольори будинки… У вікно стукав ранок, але Настя не хотіла розплющувати очі — доганяла свій сон.

*  *  *

У вихідні Настя з сином любили мандрувати. Подорожі навіть до якогось райцентру видавалися малому надзвичайно цікавими. Настя вміла гарно про все розповідати. Вони почувалися романтиками в пошарпаних автобусах, які складали нормативи зі стрибків поточеними вибоїнами дорогами, чи в матрисах, де дачники хвалилися своїми клаптиками-городами й нарікали на погоду, політиків і жуків.

Інколи Настя зі Славком їхали до сусіднього обласного центру. Їй здавалося, що саме його вузенькими вуличками вона гуляє уві сні. Старе місто володіє дивною магією, що заспокоює й дарує почуття свята. Тут усміхаються навіть поважні коти, що сидять на осонених підвіконнях. А коли годинник на ратуші вибиває новий час, Настя завжди згадує казкову Попелюшку, якій потрібно було вчасно повернутися додому…

*  *  *

Потяг повільно рушив.

— Тату, хочу води-и-и!

— Мар’янко, потерпи хвилинку, зараз куплю.

— Хочу вже-е-е!..

Настя, ставши свідком цієї сцени, кинулась виручати розгубленого чоловіка та його малечу.

— Дякую, — сказав збентежений тато дівчинки. — Зараз провідниця носитиме… я вам віддам.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїла його Настя, — у нас є ще одна пляшка.

Познайомилися. Сусіда по купе звати Тарас, дівчинку — Мар’яна. Настя запитала, чи далеко їдуть, — виявилось, що живуть в одному місті.

— Доньку забрав від батьків дружини, — почав розповідати Тарас. — Тепер за нею доглядатиме інша бабуся. І татко. Так, зайчатку? Ми вже другий рік катаємось. Бавимо Мар’янку почергово.

«Зайчатко» позіхнуло. Настя спостерігала, як дбайливо, по-чоловічому ніжно він укладав доньку спати. Її Володя також любив сина. Підстрибував, наче хлопчисько, коли вона через вікно пологового будинку показувала маленький згорток. Потім навчився Славка купати...

Коли «зайчатко» смачно засопіло, Тарас мовив:

— Розіспиться за дві години — потім тяжко буде розбудити.

— А я не сплю, коли кудись їду, — утрутився в розмову Славко, — я люблю у вікно дивитися.

— Ви відважний татусь, — усміхнулася Настя. — Самі в дорозі з такою малечею…

— Розумієте, я… удівець. Мушу. Ще й автівка невчасно зламалася.

— Розумію: я сама вдова… — зітхнула Настя.

*  *  *

Вони випадково зустрілися на дитячих атракціонах. Тарас перший упізнав Настю. Підійшов. Привітався. Запитав, як справи в неї, у сина. Почало холодати й збиратися на дощ. Запропонував продовжити зустріч у кафе. Жінка погодилася.

Відтоді Тарас почав у вихідні телефонувати Насті й запрошувати її із сином у парк, на морозиво, покататися на мінімашинках… Жартував, що їхні діти «зійшлися характерами». А одного разу зніяковіло зізнався:

— Насте, я закохався у вас.

Вона не зраділа — зіщулилася від цих слів, бо пригадала Юркове залицяння й вердикт «добрих» тітоньок зі свого будинку.

— Я повинна вам дещо сказати: у нашій родині всі жінки — удови. Бабуся, мама, я… І люди пліткують про наше «вдовине щастя».

— А ви їх не слухайте! — відповів.

*  *  *

«Що ж мені робити, світку?» — запитувала подумки, удивляючись у густу-прегусту темінь непогідного нічного неба.

— Бути щасливою, — відповів світ, незграбно кутаючись від недоречного весняного холоду й дощу в старий, вицвілий плащ, на якому теліпався останній ґудзик.

Шалений вітрюган розірвав хмари — і далеко-далеко замиготіла єдина зірка.

— Начебто добрий знак, — прошепотіла Настя.

Світ полегшено зітхнув…

*  *  *

Їй снилося щось дуже гарне, але, прокинувшись, глянула у вікно — і сон утік. Спохопилась. Немає часу ніжитися в ліжку цієї неділі: у гості завітають Тарас з Мар’янкою, а точніше — прийдуть свататися.

Тарас довго шукав місце, де б припаркувати автівку. Поправив стрічки на мініатюрних доньчиних хвостиках. Дістав букет троянд, трохи вищих за Мар’янку, й подарунок для Славка — омріяний малим конструктор.

У квартирі пролунав дзвінок. Відчинила. Тарас, усміхаючись, діставав з кишені коробочку з перснем для Насті. Мар’янка обсмикувала сукеночку й сором’язливо ховала очі. Славко був надто серйозним, немов приміряв роль старшого братика. Настя мимохіть зиркнула в дзеркало — нарешті побачила там жінку із щасливими очима.

Ольга ЧОРНА