– Василю, ти знову зібрався їхати до Києва?
– Мамо, на Майдані збирається вся Україна. Треба щось робити, Україна так далі не може існувати. Михайло одружився, у нього дружина, дитина маленька, а він із Вінниччини їздить до Києва на Майдан. То чому я не можу поїхати?
– Я не забороняю тобі, але будь обережним. Нехай тебе Бог береже! Відчуваю, що буде щось недобре там, у Києві…
– Завтра вдосвіта автобусом виїжджаємо, рюкзак я вже підготував. Я вас, мамо, тривожити не буду, а ви помоліться за мене.
Мати майже цілу ніч не спала, а коли Василь піднявся вранці, вона також вже була на ногах, стала готувати сніданок і щось клала в рюкзак, молилася. А на дорогу поблагословила, кажучи: «З Богом, сину!»
Через годину розвиднялося, а мати все ще молилася перед образами за щасливе повернення Василя додому.
З Києва щодня приходили невтішні вісті з Майдану, де серед маси людей були два сини матері Марії.
Марія з дочкою, внучкою і зятем мешкала в селі недалеко від Галича на Івано-Франківщині.
Михайло, старший брат Василя, коли був за кордоном на заробітках, познайомився з такою ж заробітчанкою, дівчиною Оксаною із села на Вінниччині, і з нею одружився. Василь часто приїжджав до них, коли вони повернулися на своє рідне Поділля й завели невелике господарство. Василь їм допомагав, а згодом влаштувався на підприємство. І, звісно, шукав собі подругу для спільного життя.
Під час протестів у Києві, що переросли в справжню революцію, Василь і Михайло брали активну участь в усіх подіях на Майдані, ставши справжніми борцями за кращу долю своєї Батьківщини. Після перемоги демократичних сил в Україні Росія загарбала Крим, і почалася перша фаза війни з Україною на Донбасі.
Українські збройні сили були ослаблені, здавалося, що їх майже не існує. На захист України стали повні рішучости молоді патріотичні сили. Створювалися добровольчі батальйони та бригади.
Одного разу приїхав Михайло з дружиною до матері. Між Василем і Михайлом в присутності матері почалася розмова про війну. Мати, як завжди, уважно слухала своїх синів і робила висновки:
– Дай Боже, аби ця війна не затягнулася надовго, може, нас мине це лихо.
– Ні, мамо, Росія забрала Крим, тепер Донбас у вогні, потім підуть на Харків, Київ – і Україна знову може на довгі роки, а то й століття опинитися в рабстві російської орди. Цього ми не можемо допустити. Майдан не закінчився, і треба всім стати на захист Батьківщини. У нас немає великої мілітарної сили. Немає досвідченого війська, зброї, але наш дух сильніший від гармат і навіть від ракет.
У матері виступили сльози, вона зрозуміла, чого сини приїхали до неї, їх не зупинити.
– Я зрозуміла вас і не хочу вас туди посилати, але, якщо така ваша воля, – я згідна. Нехай буде так, як Господь Бог цього бажає.
Обтерши сльози, вона мовчки дивилася то на Василя, то на Михайла. Відтак промовила:
– Можливо, один з вас залишиться? У мене одне серце, а вас двоє, і мені легше буде пережити. Бо ніхто не знає, що буде завтра…
Михайло, дивлячись на сльози матері, спокійно став пояснювати:
– Ми вдячні вам, мамо, за дар життя, ви нас охрестили, виховали у Христовій вірі, прищепили любов до Бога, до людей, до Батьківщини – і за все це дякуємо. А тепер хочу пояснити найважливіше і не засмучувати вас, а покращити настрій. Хочу сказати, що Василь подав заяву в добровольчий загін, і я також думаю над цим, тож благословіть нас на добру справу. Ніхто нас не захистить, якщо ми самі не станемо в обороні нашої держави.
Мати зрозуміла своїх синів, спокійно промовила:
– Нехай Господь Бог вас благословить і береже! Буду молитися за вас.
Михайло і Василь, побувши вдома ще два дні, повернулися на Вінниччину. Цього ж тижня, підписавши контракт, обидва в місті Бар стали воїнами АТО. Василя записали в піхотинці, а Михайло, як колишній артилерист, став служити в артилерії. Після тривалої військової підготовки їх відправили на Донбас в різні місця.
Різні воєнні події довелося пережити їм в АТО як у перші дні війни, так і пізніше. Михайло часто приїжджав до своєї сім’ї в село Чемериське, недалеко від міста Бар, де на нього чекала дружина з двома дітьми. Ділився з нею пережитим на Донбасі, а Оксана розповідала про події сільського життя.
У Василя склалися свої обставини. Перебуваючи у Волновасі, Василь познайомився з дівчиною, на чотири роки молодшою від себе. Світлана настільки заволоділа його серцем, що хлопець не міг без неї жити. Її батьки походили з Хмельниччини, Василя сприймали вже як зятя. Щойно випадала нагода, хлопець приходив або приїжджав до них. Світлана повністю погоджувалася з думками Василя. Одного разу навіть приїхав брат Михайло і був радий, що Василь знайшов добру подругу, побажав їм подружнього щастя.
Між Світланою і Василем часто виникали розмови на релігійні теми. Світлана вірила у Всемогутнього Бога, у те, що все від Нього залежить, що потрібно до Бога молитися і просити щасливої долі, здоров’я і всього, що є необхідним для життя, та більше про Бога, як і всі місцеві, знала мало.
Василь, навпаки, із християнською релігією був добре обізнаний зі шкільних років. У його селі при парафії була катехизація для дітей. У Світлани виникало багато запитань, на які Василь відповідав так, як він це розумів, хоча не завжди міг все пояснити згідно з християнською мораллю. Світлана часто запитувала:
– Якщо Бог справедливий, то чому допускає таку жорстоку війну, чому не карає тих, які вбивають невинних людей, чому не карає тих, хто розв’язав війну? Чому? Чому? …
– Бог людей не вбиває, – відповідав Василь, – Він хоче людей спасти і бажає їм вічного життя в Небесному Царстві. Ворогом людини і Бога є сатана, і він старається знищити якнайбільше людей і їхні душі затягнути до пекла. Війна – це боротьба між Богом і сатаною, між добром і злом, а полем бою є людство. Якщо людина буде з Богом, то переможе добро, а якщо із сатаною – запанує зло.
– А ми навіть молитися не вміємо, ніхто нас не навчив, – відповідала Світлана.
– Ось ти носиш хрестик, – пояснював Василь, – на якому є зображення Христа. Він помирає на хресті як Божий Син і своєю смертю перемагає сатану, визволяє нас і все людство від гріха, від вічної смерти. Тому Ісус Христос для нас є Спасителем.
– Василю, коли ти це все розповідаєш, то мені так легко на душі. Мені цього ніхто не розказував. З тобою мені добре бути й чути ці Божі слова. Яка б я була щаслива бути завжди з тобою і ніколи не вмирати, бо ти говориш про вічне життя в Царстві Небесному, де будемо постійно з Христом, з Матір’ю Божою, з ангелами і з усіма святими, де буде мир і любов між усіма, хто там перебуватиме. Яке щастя!...
– У Небесному Царстві подружжя як такого не існує, і всі там перебувають у любові, як ангели на небі. Якщо ми тут, на землі, живемо в любові, то тим більше любов буде між нами там, на небі. У житті нашому все минає, лише любов ніколи не минає, – завершував свою розмову на релігійні теми Василь.
Прощаючись зі Світланою, Василь з душевним натхненням промовив, дивлячись їй у вічі:
– У мене закінчується контракт, і ми повінчаємося в нашого капелана. Він до нас приїжджає з Києва, порядна людина. Ми будемо жити разом, як молоде подружжя. Як ти на це?
– Василю, я давно на це чекала, Бог для нас свідок. Вірю, що любов не минає. Щасливої тобі дороги! До побачення. З Богом, мій Василю!
Василь повернувся до своєї частини й сказав командирові, що контракту не продовжуватиме. І навіть запрошував своїх друзів- побратимів на весілля. З радістю говорив:
– Трохи зазнаю сімейного життя і знову повернуся в АТО. Я не залишаю вас. Для мене завжди були Бог, Україна, а тепер і дружина понад усе…
Побратими Василя усміхалися, обіцяли приїхати на весілля до Волновахи. Його гарно провели, бажали успіхів уже в сімейному та в громадському житті.
Підвечір Василь прибув до нареченої. Надзвичайна зустріч, радість, про яку завжди мріють молоді, вступаючи в подружнє життя. Його часто відвідують Світланині родичі й сусіди, ставляться з повагою як до справжнього патріота України. Василь у розмовах щиро виявляє біль за Україну, за її державність. Його, можливо, не всі розуміють, але сприймають як доброго, чесного воїна, борця за краще життя, за кращу долю рідного народу. Про перебування в АТО говорив тоді, коли його розпитували, а так майже нічого не розповідав.
Василь знову став говорити про церковний шлюб. Світлана підтвердила, що обов’язково повінчається. І Василь телефоном домовлявся з капеланом, якого знав особисто.
Зима двадцять другого року була тривожною. Щодня можна було почути звістки, як Росія готується до війни з Україною і підтягує до її кордонів численні війська. Українська влада запевняє про міцну самооборону, про великий патріотизм і змогу зупинити ворога на кордоні. Створюються добровільні загони самооборони. Але за місто Волноваху йде війна із самого початку чотирнадцятого року, його постійно обстрілюють. Потужний наступ на Волноваху почався 28 лютого 2022 року, місто то переходить під окупацію Росії, то його знову відвойовують українські війська. Коли українські війська відступили на нові позиції, зруйноване місто 13 березня 2022 року захопили росіяни. Із 25-тисячного населення в місті залишилося менше трьох тисяч мешканців.
* * *
Одного разу, коли я в місті Бар молився у храмі до Божого Милосердя, до мене підійшов військовий чоловік і попросив відправити заупокійну Службу Божу за свого брата Василя Ващишина на 40-й день після його смерти.
– Я його рідний брат Михайло, артилерист, – розповідав він, – Василь раніше служив у піхоті, захищав Волноваху. Там зустрівся з дівчиною й одружився. Я декілька разів приїжджав до нього і радів, що він задоволений своїм сімейним життям.
Коли Волноваху зайняли рашисти, вони зі Світланою понад дев’ять днів переховувались у підвалі.
Окупанти забирали все, що їм подобалося. Також обшукували підвали, забирали продукти, а людей виводили й жорстоко перевіряли, дітей вивозили, молодих відправляли в інші міста Донбасу, старих відпускали. Проводили так звану фільтрацію. З підвалу їхнього дому вивели Василя і Світлану й стали перевіряти документи. Хоча надворі було холодно, їх роздягнули й стали допитувати. У Світлани з паспортом все було нормально, вона мешканка Волновахи, але допитували про роботу, заняття, а також цікавилися, чому ховається в підвалі, а не йде до «своїх русскіх».
Василя відразу запідозрили й поводилися з ним жорстоко. Народився на Івано-Франківщині, прописаний у Вінницькій області, а чому опинився у Волновасі? Про те, що був в АТО, – не признавався. Хоча Василь пояснював, що він давно знайомий зі Світланою і приїхав, щоб одружитися з нею, йому не довіряли й допитували, обзиваючи «бандьорою», всякими плюгавими словами, і били кулаками в обличчя. З болем серця і сльозами на все це дивилась Світлана й благала, щоб їх відпустили.
– Змилуйтеся заради Бога над нами, ми ні в чому не винні, відпустіть нас! Ми вас щиро благаємо!
П’яні очі, ненависть до всього українського перекреслювали всі сподівання, намагання і благання Василя та Світлани.
Тоді їхній офіцер підійшов до Василя:
– Вибирай: або ти здаєшся в полон, або ми вас обох розстріляємо. Одна хвилина на роздум…
Ця хвилина була найдорожчою в його житті. Просив у Бога прощення… Так хотілося востаннє обійняти кохану подругу Світлану. Та руки були зв’язані. «Боже, милостивий будь мені, грішному!» – промовляв у душі.
І тут почув голос старшого:
– Ну, що надумав?
– У полон російський я не піду. Хочу залишитись на своїй українській землі. Прощай…
Василь зворушливо подивився Світлані в очі.
І як тільки сказав: «Слав…» – пролунала черга з автомата. Москалі відразу кинулись до вже мертвого Василя й стали щось шукати по кишенях, можливо, гроші. Світлана скочила в кущі оранжереї, побігла за будинок і сховалася в якомусь порожньому гаражі. Рашисти не шукали її.
Уночі Світлана перейшла на українську територію, минаючи оборонні блокпости. На жаль, вона довго не могла зв’язатися зі мною, бо мій телефон був заблокований.
Через кілька днів я довідався від Світлани про смерть брата і був дуже зворушений. Тіло Василя дев’ять днів лежало на тому місці, де його розстріляли. Світлана боялася повертатися до Волновахи. І тільки телефоном ми попросили знайомих, які там залишилися, аби брата похоронили, а на хресті щоб написали: «Тут похований Василь Ващишин (дата нар. – дата смерти)». Моя мати і рідні довго не знали про це. Тільки коли я трохи заспокоївся, то повідомив матір, як загинув наш Василь – як герой багатостраждальної України. Як мати, вона дуже сумувала за сином. Я їй пояснював, що тіло людини можна вбити, але душа житиме вічно. Він нас не покинув, поклавши життя на жертовник свободи України, і в Небесному Царстві будемо з ним разом. Моліться і жертвуйте свої терпіння, мамо, за упокій його душі. Царство Небесне дай йому, Боже!
Як дасть Господь Бог, що війна закінчиться, я б хотів його перевезти до села Чемериське й поховати на нашому цвинтарі, а вас, отче, попрошу відправити на могилі похоронне богослужіння. Хочу, щоб він був коло мене.
Через два дні я від’їжджаю до своєї частини. Тому прошу, отче, моліться як за упокій душі мого брата Василя, так і за мене, грішного, і щоб якнайскоріше закінчилася ця війна, яку ми так важко переживаємо.
Шановний брате, дорога сестро, важко коментувати всі ці події, пов’язані з життям Василя, який став на захист нашої Батьківщини. Навіть його смерть є якоюсь таємницею, і останні дні його життя в холодному підвалі, а особливо момент, коли його розстрілювали на очах коханої дружини за те, що не хотів здатися ворогам. Бог, Батьківщина, дружина, родина наповнювали його страждальну душу в останні хвилини чи навіть секунди його земного життя.
Молімося за всіх тих, хто захищає Україну від ворогів, і за тих, які віддали своє життя за Батьківщину, щоб їхня жертва не була даремною, щоб на землі України, щедро зрошеній кров’ю наших героїв, виросли квіти братньої любови українського народу, настав мир, і ми гідно втішалися кращою долею і вірою в єдиного Бога в Тройці Святій.
8 листопада 2022 р. о. Мелетій Батіг, ЧСВВ, Крехів
