Від людей, зокрема від істориків, можна почути, що історичні події не повторюються. Цього року я переконався, що події хоч і не повторюються, але деколи бувають дуже схожі. У місті Бар на Поділлі є Василіянський монастир і церква на вул. Соборній, яка з центральної частини міста тягнеться попри цвинтарі до сусідніх сіл. Часто можна побачити, як численні  містяни відпроваджують на цвинтар тіла полеглих героїв – воїнів, які віддали своє життя за свободу українського народу, захищаючи Батьківщину від російського агресора.

На цвинтарі утворилась алея, на якій по обидва боки спочивають у могилах герої міста Бар. Їх близько п’ятдесяти, і число їх зростає. Майорять українські прапори, родичі загиблих встановлюють гарні пам’ятники героям, хоч у їхніх серцях залишаються гіркота і біль. Найбільше страждають  найближчі: батьки, дружина, діти, а також співпрацівники – за втраченими найкращими людьми суспільства. Цей біль падає на всю громаду міста, яка переживає разом з усім народом за долю нашої багатостраждальної любої України.

У день похорону ті, хто не байдужий, зустрічають полеглих героїв на колінах. Заупокійні Богослужіння відбуваються в храмах, а на центральному майдані міста збирається Барська громада, лунають патріотичні промови, грають оркестри, і люди з прапорами проводжають тіло покійного воїна. Біля нашої церкви дзвонять дзвони, і їхні голоси немовби просять Господа прийняти душу до Царства Небесного, бо «Більшої від цієї любови ніхто не має, коли хто життя своє кладе за друзів» (Ів.15,13). Дорога на цвинтар – і знову по узбіччях прихилили коліна перехожі з молитвою на устах за душу покійного  воїна. На алеї військових героїв цвинтаря лунає панахида. Під час співу «Вічная пам'ять» чути черги з автоматів, коли тіло героя опускають на дно приготованої ями, над якою буде свіжа могила з дерев’яним тимчасовим хрестом. Люди, сумуючи, мовчки повертаються з цвинтаря додому чи на місце праці. Незважаючи на смуток, життя триває, а на Сході України третій рік іде війна, і ніхто не знає, коли вона закінчиться і скільки буде ще таких похоронів найкращих синів і дочок українського народу.

Офіцери 3-го артполку. Меджибіж Подільської губернії, серпень 1919 р. В центрі Юліан Шепарович, стоїть, посередині сидять Ф.Скацель і Ф.Матесіч
1-ий ряд зліва згори хор.Слюсарчук, чет.Ярослав Гузар - батько кардинала Любомира Гузара, пор.Сорохан, чет.Ганкевич- ветеринар.,
2-ий ряд: чет.Е.Яцкевич, чет.Костик, чет. В.Петрачек, чет.Ящун, хор.Гижий, сот.О.Білинський- вів інтендатуру, от.Ю.Шепарович, ад’ютант полку пор.Т.Мацьків, пор.Попович- командант 1 батерії,
пор.Електрович- харчовий старшина, чет.О.Утриско, пор.Ільницький, пор.Сорокевич, сидять: бул.Дітріх, сот.Скацель- командант 4 батерії, сот.Матішіц-командант 2 батерії,
сот. Вол.Зубрицький- командант 3 батерії, бунч. Бойчук.

*  *  *

А ця подія відбувалася понад сто років тому. Від липня 1919 р. до березня 1920 р. майже всю Вінниччину утримувала Галицька Армія. Місто Бар стало також прихистком для вояків УГА, які хворіли на черевний та плямистий тиф. Тоді була епідемія тифу. Ось що описує очевидець цих подій юрист і поручник УГА Дмитро Микитюк:

«Положення УГА погіршувалось з дня на день. Жахлива епідемія черевного та плямистого тифу десяткувала її ряди, і не було вже де поселяти тисячі хворих вояків, та й не було чим їх рятувати. Фронтовим частинам бракувало теплого одягу та взуття, а тут настала несприятлива осінь і така ж зима. Одним словом, витворилось безнадійне становище. Рештки УГА потребували безумовно відпочинку та переорганізування. Щоб вийти з цього важкого положення, начальна команда УГА була змушена розпочати перемовини з командуванням російської добровольчої армії (армія Денікіна), в результаті яких був заключений договір у жовтні 1919 р., згідно якого усі частини УГА разом з хворими мали бути перекинуті на південь у спокійніші райони.

Внаслідок чого наш Полевий Суд, команда Етапу був переведений до містечка Бар, … у приміщені будинку, що межував з в’язницею. Команда Етапу примістилася у великому шкільному будинку недалеко від центральної частини міста.

Нас давив тяжкий настрій, і на песимістичні думки дуже впливав дощовий час. Ціле містечко перетворилося в одну велику багнюку, повну болота і калабань. На наших очах містечко Бар незабаром перемінилось також на місце похоронів. Щодня пересувалися заболоченими та залитими водою вулицями похоронні походи на цвинтар.

Пригадую собі, що тоді померли:

Чотар летунства Антін Коцко, родом з Дрогобича;

Доктор Степан Гасюк, лікар УГА (помер 10 грудня 1919 р.);

Його, крім дружини, також лікарки Ольги з Левів, дочки поштового урядовця зі Стрия, рятували усі наші і чужі лікарі, які тоді перебули в Барі, але надаремно.

О. Михайло Якубів, капелан УГА, якого я добре особисто знав ще з часів, коли був учнем Стрийської гімназії, та сотки інших, між ними також наймолодший син о. Андрія Пеленського, греко-католицього пароха с. Лисятичі біля Стрия – на ім’я Юрій.

У похоронах о. Михайла Якубіва я приймав особисто участь. Скромна дерев’яна домовина з його тлінними останками була покладена на простий звичайний селянський віз, а за ним довгим рядом тягнулися жахливою болотистою та розмоклою дорогою дальші підводи з численними трупами наших стрільців без домовини, а так просто накиданих на вози та накритих широкими брезентами.

Дорога на цвинтар, який розташований за містом, підіймалася догори, і похоронний похід з тяжким трудом заїхав врешті-решт на беріг великої ями, що становила масову – братську могилу, в яку були зложені покійники. Посередині великої цвинтарної площі був високий дерев’яний хрест, над ним у вечірніх тоді годинах кружляли великі стаї гайвороння, і крякання його залишило по собі несамовите враження. Імпровізований стрілецький хор відспівав після трикратного  «Вічная пам'ять» також стрілецьку пісню «Видиш, брате мій».

Одного слітного та понурого дня цілком несподівано для мене зайшов під вечір до моєї кімнати мій протоколянт Льобман, лице якого паленіло, очевидно, від тифозної гарячки, і слабким тремтячим голосом заявив, що він хворий, і просив мене відпровадити його до жидівської лікарні, бо сам цього за браком сил не може зробити та боїться, щоб по дорозі не зімліти на вулиці. Не міг я відмовити його проханню, він був для мене завжди добрим та відданим товаришем. Тож, ухопивши його під ліве рамено, а одночасно обнявши у поясі та й з трудом піддержуючи правою рукою, поволі та обережно запровадив його до жидівського шпиталю і там просто віддав у руки доктора Клеємана, який був директором лікарні, який підтвердив, що у Льобмана є плямистий тиф. Після кількох тижнів важкої недуги він відзискав здоров’я, але я вже з ним на Україні не зустрічався. Бачився з ним кілька разів на Галичині, а останній раз у Стрию під час німецької окупації, про що вже була мова.

30 грудня 1919 р. в полудневих годинах ми згідно з наказом нашого командування завагонувалися на місцевій станції в товарові вагони і вночі виїхали в дорогу на Жмеринку, щоб згідно умови, заключеної з командуванням Добровольчої Армії, переїхати на південь України».

*  *  *

У часі все дуже швидко міняється. На початку двадцятих років УГА перестає існувати.  Хоч УГА підпорядковувалася УНР, Головою Директорії якої і Головним Отаманом війська був Симон Петлюра, та все-таки УГА діяла автономно, між ними навіть часто виникали розбіжності. Вояки рятували своє життя, як могли. Із перших днів перебування за Збручем на Поділлі вони усвідомлювали, що УГА не під силу перемогти всіх ворогів, тих було занадто багато. Українська Галицька Армія опинилася в трикутнику смерти, а всередині бушувала епідемія тифу. Скільки померло від епідемії, точно не відомо. Десь приблизно четверта частина, а можливо, і третина вояків УГА спочиває тут, на Подільській землі.

Начальна команда УГА докладала всіх зусиль, щоб зберегти свої ряди для дальшої боротьби за незалежність Української держави, і всі вірили, що Україна буде. Тому командування часто домовлялося зі своїми ворогами, навіть із більшовиками. Було створено так звану ЧУГА (Червону Українську Галицьку Армію), до якої входило три бригади. Коли ж в ЧУГА зрозуміли сутність червоних, більшість вояків розірвала з ними всі зв’язки.

Одні потай поверталися до своїх домівок, інші були інтерновані чужою владою. Тодішня польська влада підозрювала багатьох вояків у стосунках із більшовиками. Тому дехто подався в еміграцію, найбільше до Чехословаччини, а багатьох розстріляли більшовики за те, що вони українці. Також були вояки, що одружилися з місцевими дівчатами і створили сім’ї. Щоб не видати себе совітам, міняли прізвища.  Попри те багатьох із них під час репресій радянська влада також розстріляла. Така сумна доля українського народу, а особливо тих, які виборювали державну незалежність.

У найскрутнішому становищі опинились інваліди, тяжко поранені під час визвольних змагань. Розказували мої батьки, що в Крехові під час відпусту на свято Миколая стояли два довжелезні ряди калік, які випрошували милостиню, серед них переважно були вояки УГА. Тим часом інваліди Першої світової війни отримували пенсії і мали якесь забезпечення, не кажучи вже про інвалідів війни, які воювали за польську державність.

Запитаємо себе: чому так? Відповідь однозначна: існувала багатостолітня бездержавність, а ворогів для людей доброї волі нашого народу ніколи не бракувало.

У місті Бар поряд є три цвинтарі:  старий, колишній і теперішній – новий. На старому цвинтарі між деревами видніється могила вояків УГА, які померли від епідемії тифу або загинули, захищаючи Україну від російської агресії як білих, так і червоних.

На новому цвинтарі утворено алею героїв, які віддали своє життя, захищаючи Батьківщину від сьогоднішньої російської агресії.

Могилу вояків УГА зруйнували й зрівняли із землею більшовики відразу після загарбання міста Бар, із часом вона заросла кущами, але збереглася в пам’яті старших мешканців міста. Могилу віднайшов краєзнавець міста Бар, учитель історії Микола Йолтуховський. Пластуни на чолі з Михайлом Піддубним розчистили місце, де були поховані вояки УГА, і встановили на ньому дубовий хрест. 2015 року на місці поховання вояків встановили могилу з граніту, яку увінчує козацький хрест.

Щоб вшанувати пам'ять патріотів, які віддали своє життя за волю українського народу, до могили вояків УГА на старий цвинтар і до воїнів ЗСУ на новий цвинтар приходять не лише мешканці Бара, а й гості, які приїжджають до цього міста.

Війна росії з українським народом спричинила, на жаль, багато жертв. Щодня гинуть найкращі сини й дочки України. Це нещастя для нашої землі, руїну сіл і міст ми бачимо не лише на сході, а й по всій Україні. Сатана докладає всіх зусиль, щоб знищити свідомість нашого народу й посіяти недовіру найперше до Бога, вселити безнадію в людські серця й відібрати щось найдорожче – любов до Бога й до своєї Батьківщини, а також до своїх найближчих родичів, друзів і знайомих. Чи вдасться це йому? Так, до деякої міри йому це вдається…

Але пам’ятаймо, що з нами Бог! Ісус Христос прийшов до нас як Божий Син і ще маленьким дитям перемагає зло в цьому  світі. Станьмо на бік Ісуса Христа своїми добрими ділами та молитвою. Бо ж ми в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися  у Святій Тайні Хрещення, ставши Його учнями. Під час Великого посту, брати і сестри,  молімося терпеливо разом із Пречистою Дівою Марією, ангелами і всіма святими, щоб перемогти злі диявольські сили і щоб настав довгожданий мир в Україні і в цілому світі.

Описуючи події сторічної давнини, що відбувалися в місті Бар, й одночасно дивлячись зі смутком на похорони наших сучасних героїв, пригадую собі чудову пісню визвольних змагань дорогого мені Закарпаття – «Понад Хустом ворон кряче». Так і хочеться її заспівати на барський мотив:

Понад Баром ворон кряче,     
А дівчина в саду плаче.
Не плач, мила дівчинонько,   
Я дзвонив тобі раненько.
А над вечір знов стріляли,      
І Андрія вже не стало.
Дзвони дзвонять біля церкви. 
На машині – воїн мертвий.
На коліна поклякали,               
Всі герою честь віддали.
Як на цвинтарі ховали,      
Гірко мати заридала.
Не плач, мати, без упину!    
За Вкраїну син загинув.
Не плач, мила дівчинонько!   
Я живу в твоїм серденьку.
Ой не плачте, добрі люди!       
Україна наша буде!

         (У статті використано матеріали з книги Дмитра Микитюка «Українська Галицька Армія», том 3, Канада, 1960 р.).

 31 грудня 2024р., Крехів, о. Мелетій Батіг ЧСВВ