Був то старий, дуже старенький хрест. Коли і хто його спорядив – ніхто не вмів сказати. Від непам’ятних літ переходив він з одного покоління в друге, і кожний, кому він діставався в спадщині, мав його у великім пошанівку, уміщував на видному місці між образами, бо враз із хрестом отримував від своїх предків також передання, що з тим хрестом завсіди входило в хату Боже благословення. І молода пара, яка тепер посідала цей хрест, не могла скаржитись на брак Божого благословення. Їм рівно ж у всім щастило. Чи й вони приписували те все якраз старому хресту – годі сказати. Молода господиня – певно що так, бо то вона дістала цей хрест від своїх побожних родичів як найкращий причинок до свого посагу. І вона по приміру своїх предків умістила його в найкращій світлиці поміж образами та з великою побожністю завжди на нього споглядала. А її чоловік що? Він тому не противився. Однак сам до Божих речей був холодний, рівнодушний, до молитви неохотний. Правда, у неділі та свята ходив із жінкою на службу Божу, але, здається, більше з привички, як з побожності. Та й бесіда його ніколи не зроджувала якогось щирого тепла до Бога. Він звичайно мало що говорив, усе ходив задуманий, подобав на сумовитого. Той його холод до речей Божих дуже не подобався жінці, але вона якось не сміла робити йому за те прикмет. Він її щиро любив, був чоловік письменний, працьовитий, ощадний, спокійний та в селі мав між людьми пошанівок.
Але вернім до старого хреста. Висів, отже, старий хрест у великій світлиці на видному місці, між образами. Та тепер мусів він те місце змінити. Чому так? Молодій парі, як сказано, щастило у всім. Їхній дорібок з кожним днем збільшувався, наче в очах ріс. Про їхній достаток указувала також нова обстановка в хаті, краща, вигідніша, подібна до панської. Гарні блискучі крісла, стіл, мисник мали прийти на місце старих, простих. Також і старий хрест мав бути усунений з новопридбаної світлиці, бо, по думці чоловіка, він не годився вже до нової обстановки. Коли він згадав своїй жінці про ту переміну, вона на все згодилася, тільки його слово, що й старий хрест має бути усунений, дуже її здивувало, глибоко в душі заболіло. Широко отвореними очима дивилася на нього, а по хвилі ніжно-благально промовила:
– Усе добре, але хрест нехай таки останеться на свойому місці – без хреста в хаті прецінь не останемо.
– Але ж моя дорога, – відповів він спокійно, – ми ж прецінь можемо постаратися о інший хрест – новий, кращий.
– О, ні! Такого гарного та поважного хреста нігде не дістанемо.
– Але той старий не може там остати! Так буде, як я кажу! – відповів твердо чоловік.
Прийшла з міста нова обстановка. Між спровадженими були також гарні образи, але хреста не було. Жінка приглянула те все та й каже до чоловіка:
– Ну а хреста нема?
– Нема! – бо ти сама говорила, що нігде не знайдемо кращого, як наш старий!
– Ну добре, але як старий викинемо, то жодного не буде!
– Або ж то така важна річ, щоби хрест висів на стіні? Чи ж це доконче потрібне? Чоловік повинен носити хрест і його науку передовсім у своєму серцю.
Бідна жінка бачила, що нема більше говорити, тому лиш глибоко зітхнула та пішла засумована зі світлиці, у котрій висів хрест. З болем серця зняла його власними руками, бо не хотіла допустити, щоби чужі руки дотикались найбільшого її скарбу – зняла й вийшла з ним зі світлиці.
Де мала його умістити, ще сама не знала. Поки що понесла його на стрих і поставила в догіднім кутику. Але зараз повернулась до чоловіка, ціла бліда, перестрашена, та й каже до нього:
– Знаєш, що сталося! Як я виносила хреста, то так мені здавалося, що Христос поглянув на мене з хреста дуже сумним, жалісним та докірливим поглядом.
Чоловік, коли те почув, зморщив брови й остро зміряв її з ніг до голови. Такого виразу лиця та такого погляду вона ніколи не бачила у свого чоловіка. По хвилі отворив свої уста й промовив до неї з притиском:
– Ще тільки того бракувало! Дотепер я мовчав, нічого не говорив. Але тепер уже годі! Уважай, що ти моя жінка, жінка чоловіка просвіченого, не сліпого. Я читав і читаю всякі книжки і в кількох вичитав те, що в чудеса нема що вірити і що лишень темні, непросвічені в них вірують. Великі вчені виписали у своїх книжках, що чудес у світі нема й не було, що всяку віру й релігію треба поборювати, бо віра противиться поступові й науці, а як хто хоче вже доконче релігії, то може собі тримати яку-небудь, але на першому місці поставити свій розум, а не вірити там якимсь там байкам – чудам. Я читав також… – але тут зупинився, бо побачив, що жінка зблідла як стіна, а по її блідім лиці пустилися цюрком сльози. Він її таки щиро любив і тому замовк, а вона, не говорячи ні слова, відійшла до кухні приготовляти обід.
По обіді сказав чоловік:
– Я тепер мушу їхати до міста, бо маю там пильні орудки, а ти не чекай на мене, бо я поверну аж завтра.
Увечір, помолившись перед новими образами, поклалася спати. Але й той сон не був покріпляючий, спокійний. Її мучили дивні сни. Вона виділа в сні своїх предків, як вони довгим рядом переходили попри старий хрест і з великою почестю та набожністю кланялись перед ним глибоко. У тім сні бачила вона також свого чоловіка, як він чемно запрошував тих предків, щоби вступили до його новоприбраної світлиці та подивились на гарну, багату обстановку. Але всі вони згірдливо гляділи на нього, міряли його докірливим поглядом та мовчки відверталися від кімнати. А це дуже боліло їй, боліло до глибини душі, але в тім вона бачила заслужену кару. У тім будиться. Голова в неї гаряча, мов у полум’ї, але чує, що й віддих її запирає. Відкриває очі – у хаті якесь світло, і надворі ясно. Що це такого? Зривається, спішить до дверей, відхиляє їх і бачить, що передсінок і сходи цілі в огні.
Горить! А вона сама! Кличе на служницю – ніхто не відзивається. Горить! Що ж їй тепер рятувати? Гроші зі скрині? Одяг? Про те вона в тій хвилі навіть не думає, навіть про себе саму забула. Вона думає лишень об однім – о тім, о чім думала цілий день і о чім мріяла, коли заснула: вона думає за хреста! Чи він мав би згоріти? О ні, ні! Вона мусить його врятувати!.. Не задумуючись біжить сходами на стрих. На долині в’ються червоні язики, а там на горі ще тихо, спокійно. Через віконце даху падає рівне червоне світло й освічує великий хрест та відбивається тихо на Розп’ятім. Вона спішить до того хреста, падає перед ним навколішки, обіймає його ніжно, сердечно та глядить на розп’ятого Ісуса благальними очима. І розп’ятий Ісус глядить також на неї, глядить мовчки й довго, але вже не з докором, строго – ні, а прощаючи, лагідно, невимовно лагідно. Він милосердиться над нею, їй здається, наче би Він до неї говорив: «Не плач і не відходи звідси. Ти при Мені, а при Мені спокій. Урятуй Мене, то Я врятую тебе!». О так, вона хоче хрест урятувати або разом з ним згоріти. Цей погляд улив у неї солодкий спокій і якусь дивну певність. Нараз опускають її сили й вона падає у стіп Христа, не випускаючи хрест з обіймів. Зімліла…
За той час збіглися люди та гарячково заходилися коло рятування. Зчинилися крик і метушня такі, що й не доведи Господи. Зрештою збудилася й служниця та ледве сама спаслася. Доперва на дворі згадала за свою господиню. Хотіла вернутися до хати, та вже не могла. Перестрашена, наробила крику: «Рятуйте, хто в Бога вірує, – у хаті ще є ґаздиня!». Зчинився ще більший крик, гамір, замішання. Усі потратили голови й лиш зойками щосили допитувались: «Де господар, де господар?».
«О Боже! Ось він», – заголосили здивовано, показуючи рукою на чоловіка, який щодуху біг до огню. Де він тут узявся? Він прецінь виїхав до сусіднього міста й мав вернути слідуючого дня. Так, але в місті вечором обняла його якась тривога, неспокій, якого не вмів собі ні пояснити, ні в собі придавити. Те почуття гнало його додому. Коли в’їхав у своє село, зачув понурий голос дзвона та побачив червону луну на небосклоні. Він не питав, де то горить, бо й не потребував питати. Якийсь внутрішній голос ясно йому сказав, що то горить власна його хата. І він стрілою прибіг до свого гнізда, яке обняв вогонь. Прибіг і з лиць присутніх ясно вичитує, що його жінка лишилась в огні. «Рятуйте її, рятуйте її!» – голосить розпачливим голосом. Та як рятувати, коли ніхто не знає, де вона. У кімнаті, де спала, її нема. Де вона скрилася, ніхто не знає. А вдиратися тепер досередини й перешукувати всі закутки вже запізно. Бідний чоловік близький до розпуки. Він уп’ялив очі в огонь і задумався. Йому пригадався хрест, той хрест, який він нині з холодним серцем усунув з красної своєї світлиці, а котрий його жінка так дуже почитала й так дуже побивалась, щоб він остав на своїм місці. Він згадав на той хрест і на розп’ятого Ісуса на нім і до Нього зітхнув щирим серцем о поміч. У тій самій хвилі заблиснув промінь надії в його серці. Він уже знає, де його люба жінка: вона рятує хрест, вона на стриху. Так, вона певно там!
– Приставте драбину ось до цего віконця на даху! – закликав голосно.
Усі здивовано глянули на нього.
– От до цего вгорі, чуєте, скоро! Ще не запізно, ще можна!
Але огонь не спочивав, полум’я вже доходило й там.
– Ой, уже запізно! – кричать люди.
– Ні, не запізно! – відповів і сам скочив на драбину.
Ніхто не смів його стримувати. Миттю був коло віконця, а через віконце дістався на стрих. І що ж побачили там його очі? Довкруги полум’я, тільки одно місце як острів на морі, не діктнене огнем. На тім місці стоїть спертий хрест, а під тим хрестом клячить, похилена, вона, його мила жінка, клячить неповорушна, зімліла, а в її обіймах – хрест, вона прийшла його рятувати, а тепер сама потребує рятунку. Огонь довкруги в’ється, але від хреста відвертається, начеби боявся його.
Він пристанув на хвильку, як скований. Його цілого обняв святий ляк. До глубини душі зворушений тим видом, хотів ниць упасти у стіп того Хреста побіч своєї подруги, та згадав, що час не позволяє. Він лишень перехрестився, розширив скоро віконце, зриваючи дах, приступив до клячучої, узяв її обережно, але сильно у свої рамена, а її руки все ще міцно держали хрест, і за хвилю був уже на драбині з подвійним урятованим скарбом.
Коли люди побачили його, кликали радісно: «Славити Бога – урятував!». Зімлілу жінку з хрестом у руках віднесли оподалік від огню та поклали в захиснім місці. Там окружили її присутні цілою громадою, а він, її чоловік, припав тепер до хреста, обіймав його, щиро цілував та обмивав його рясними сльозами. Про горіючий дім зовсім уже не дбав. Най горить – він радий, що врятована та, котру любив, та що врятований її скарб – хрест, який і він від цеї хвилі щиро полюбив.
Як повстав огонь, не можна було докладно дослідити. Здається, що служниця забула загасити світло у світлиці, яку порядкувала. Та й не дуже за тим слідили. Усі дякували Богу, що молода жінка була врятована. Люди врятували також много речей, тільки з нової обстанівки – нічого.
У короткім часі спорядили собі молоді господарі нову хату, урядили її по-давньому, скромно, але гарно, та й старий хрест займав по-давньому своє почотне місце видне – між образами. Тепер уже вони обоє, а коли Бог благословив їх діточками, разом з ними клякали кожної днини перед тим хрестом і щирим серцем молилися.
У серці й душі чоловіка зайшла велика зміна. Хрест отворив йому очі. Він ясно пізнав, яку лож та отрую для своєї душі ссав він з тих ніби «учених книжок та газет». Вони відобрали йому щиру віру в Бога, охоту до молитви, відобрали погоду серця, навіяли на нього сум та мовчазливість. Він їм вірив, бо вони не писали впрост проти Бога, але тільки проти католицької церкви, проти священників. Вони радили всьо брати на свій розум. Тепер він пізнав, що і свого розуму не мав, бо дався обаламутити недовіркам, безбожникам. Книжки ті згоріли в огні, а котрі врятували, він сам їх попалив. Тепер він читав книжки побожні. Відтепер і других перестерігав перед злими книжками, а радив добрі.
Його хата перемінювалася кождої неділі й свята на читальню, так много сходилось до нього людей, щоби почути красних, побожних повісток і наук. Дуже часто розповідав про чудо з хрестом під час огню. Розповідав завсігди зі зворушенням і майже зі сльозами кінчав: «Той огонь розігрів моє серце до Бога, а той старий хрест урятував мою душу з вічного огню!».
с. Іринея ВАСИЛІЯНКА
