Присвячую жінкам – каторжницям радянських часів
Усі ми маємо в душі різні спогади: від одних стає тепло й затишно, від інших – щемко й гірко. Так і в мене назбиралося тих згадок, схожих на ялинкові іграшки, які виймаємо з коробки від часу до часу, протираємо від пилу й бачимо водночас себе теперішніх і себе колишніх. Серед того всього добра є і потьмянілі від часу, і щербаті, потріскані кульки, дзвоники, ліхтарики… То наші рани, втрати, поневіряння. У моїй коробці багато спогадів, деякими я хочу поділитися з вами.
Дитинство моє не можна назвати ні яскравим, ні похмурим. Звичайне собі, таке, як у більшості однолітків. Та мені неабияк пощастило із сім’єю: тато й мама були дуже добрі, їх у селі поважали як чуйних людей і добрих господарів. Ще я мала бабусю, дідуся й трьох старших братів – отака– от велика і дружна родина.
Ми мали сім гектарів поля, двох коней, двох корів, а ще свиней, курей, гусей… Була в нас і пасіка. Гуртом гарували від зорі до зорі, щоб утримувати господарство, іноді на допомогу приходили сусіди. Батьки, бабуся з дідусем щиро вірили в Бога, намагалися жити за заповідями, нікого не ображати, ділитися з ближнім своїм добром. І нас, дітей, виховували в дусі благочестя.
Коли прийшли антихристи–совіти, нас назвали куркулями й ворогами народу. За що? Що поганого ми зробили?.. Навряд чи вдасться коли–небудь знайти відповідь на оті запитання, якими волали серця мільйонів «куркулів» по всій підсовєтській території.
Здогадуючись, що на нас чекає, ми заздалегідь повиносили деякий одяг і постіль до сусідів. 7 березня у двір приїхали солдати й комсомольці– активісти – усього шістнадцять осіб. Голова сільради оголосив, що всіх нас арештовано. Комсомольці запрягли наших коней і почали вивозити майно до сільради, яке відтепер належало місцевому ТСОЗу. Стояли вартові й стежили, щоб нічого ми не приховали. Якщо чогось не вистачало, зразу ж допитувались, де приховали ту чи ту річ. З хати виносили постіль, подушки, рушники, одяг, посуд, горщики, а з комори – сало, борошно, крупу, зерно в мішках. Забирали все з льоху, з горища, а голова сільради наказав нам зняти ще теплу одежу з себе й здати державі. Йому було байдуже, що надворі холодно й ми позамерзаємо.
Нас зігнали в одну кімнату й поставили вартового. Мати молилася, ми мовчали. Незабаром брат Василь попросився надвір. У супроводі конвоїра він зайшов до вбиральні і тут вирішив тікати. Потайки вибрався, пригнувшись, бур’янами кинувся до огорожі, перестрибнув її і помчав під міст, кущами продерся до річки й переправився на другий бік. Комсомольці кинулися навздогін, стали стріляти, а біля річки зупинилися, відтак знервовані повернулися до нашої садиби.
Наступного дня, восьмого березня, нас вивозили на чужину. Дозволили взяти із собою необхідну одежу й деякі харчі. Батька, матір, брата Павла й мене посадили на підводу й повезли до Звенигородки. Вибігла сусідка й, не зважаючи на комсомольців, передала мамі хлібину, потім хтось дав другу. Люди проводжали нас зі сльозами на очах. Біля сільради голова виявив «милосердя» – видав нам наші кожухи, які вчора забрали, клумачок борошна й вузлик пшона на дорогу.
У Звенигородці на станції нас чекав поїзд, який мав завезти в холодну непривітну тайгу сотні нещасних майже з кожного села Уманщини. З нашого села Колодистого виселили чотири сім’ї. Новоприбулих конвоїри швидко заганяли в криті товарні вагони, посередині яких стояли металеві буржуйки. Не всі мали теплий одяг і харчі. Коли розгорілись дрова в «буржуйці», люди намагалися примоститися ближче до неї. Ми пригорнулися одне до одного й заснули під монотонний стукіт коліс.
У Росії ще лежали сніги і весною не пахло. Кремлівські вожді, виселяючи нас, відриваючи від рідних домівок, не чекали, поки потепліє – освоювати північні землі треба було негайно. Холод, голод, недосипання, які доводилося терпіти в дорозі, підкошували передовсім старих і дітей. Люди помирали просто у вагоні. Потяг зупинявся в глухому лісі, і померлих виносили на сніг. Під час цих зупинок очищали нечистоти з параш, під охороною з річки приносили відрами воду. Опісля – знову в путь.
Через шість днів зупинилися в Архангельської області. Навколо – тайга, снігу по пояс. І мороз тріскучий, градусів тридцять. Просто перед нами вирубана галявина, повсюди лежать гілки дерев. Нам сказали, що ми тимчасово житимемо тут, тільки бараки ще треба побудувати. Що швидше візьмемося до праці, то краще для нас. Охоронці почали виганяли виснажених людей з вагонів. Далі перевірили, чи всі на місці, сформували групи, хто з ким житиме в бараках, яких ще не було.
Ми заходилися зводити собі житло. Ставили чотириярусні нари, а потім стягували вершини ялин, щоб вони оточували ці імпровізовані ліжка. Посередині ставили буржуйки, у яких постійно горіли дрова. У цих бараках не було ні стін, ні стелі, тож усе тепло йшло в тайгу. Щоб утримати хоч якийсь дух, четвертий ярус застеляли гілками ялини, мохом і лишайником, який виривали з– під снігу.
Чоловіків і дорослих хлопців уже другого дня забирали на роботу на лісозаготівлі, і вони отримували більший пайок. Хто ж не працював, мусив удовольнятися баландою й 200 грамами хліба на день. Через декілька днів знову почалася моровиця. Смерть щодня забирала старих і малих. Небіжчиків клали на мерзлу землю й закидали снігом, а весною ховали в землю. Безліч невинних людей померло. Це були найкращі хлібороби, яких за чесну працю й щире серце вивезли на чужину й прирекли на голодну смерть. Не витримала й моя мати – спочила, змучена, у холодній сибірській землі, а батько тяжко захворів.
Коли трохи потепліло, нас усіх переправили в селище Йожма. Одного разу я з іншими дівчатами вирішили тікати в Україну. Третього дня нас упіймали. Завезли у Вологду й посадили в камеру. Три місяці ми просиділи в тюрмі жорстокого режиму. Нам давали 200 грамів хліба й воду, обзивали петлюрівцями й різними непристойними словами. Я часто плакала й висохла як тріска – було видно мої кістки.
Коли я повернулася до батька, він не міг мене впізнати. Оклигавши трохи, пішла на роботу на лісоповал. Ну, як пішла… Погнали. Ми рухалися колонами, але були настільки ослабленими, що ледве тягнули ноги. Щоб повернутися до бараків, іноді доводилося долати близько десяти кілометрів. Знесилені люди падали замертво, тих, хто ще подавав ознаки життя, гарапники піднімали й били.
На лісосіці ми цілий Божий день корчували пеньки, тягали гілляки. Цілий день на ногах. Коли приходили до табору, уже нічого не хотілося. Такою ж сильною, як утома, була і туга за рідною домівкою. Постійно думала про Україну, про своє село, зруйновану садибу... Так було щемко від тих думок, хотілося птахою полинути туди, де минуло моє дитинство, де мала б розквітнути моя юність, де, як я мріяла, зустріла б свою долю, виховувала б свою малечу. Але молодість моя замерзла в сибірських снігах, вицвіла й зів’яла в дрімучих лісах. Не судилося мені пізнати сімейного щастя – видно, хтось у моєму роду прогнівив Бога, то я, замість затишного гніздечка, мала тісний холодний барак, замість власного господарства – лісосіку й непосильні норми…
Одного разу ми з чотирма дівчатами знову вирішили втікати в Україну. Уночі покинули табір і лісом, оминаючи село, рушили в напрямку центральної дороги. Повсюди лежали повалені дерева, снігу по коліно, іти важко навіть сильній людині, а що вже казати про нас, зморених працею. Але ми не зупинялися й не озиралися. Вийшовши на шлях, ішли до наступного села 40 кілометрів. Звірів не боялися – їх тут не було. Стереглися, щоб не попастися охоронцям.
Уранці ми були в селі. Розбрелися по хатах, просили поїсти й пустити трохи відпочити. Люди були доброзичливі, розуміли нас і допомагали чим могли. У цьому селі дочекалися весни, а потім перейшли до іншого, щоб допомагати людям з роботою в господарстві. Аж тут облава. Шукали біженців із таборів, яких з кожним днем ставало все більше. От і ми попалися. Нас заарештували – і знову на лісорозробки.
Згодом мене перевели на завод з виробництва дьогтю. Там я обдирала кору з березових колод і відсилала на завод. Праця неважка, а харчування краще. Якось ми з однією жінкою зрізали невелику березу. Дерево підрубали неправильно, й, упавши, воно придавило мені ногу. Мене винесли із закривавленою ногою й відіслали в медпункт, а потім у лікарню, де я пролежала три місяці. Харчі в таких закладах самі знаєте які. Годували, щоб не вмерли, але одужати так важко. Місцевим жителям родичі приносили харчі з дому, то й мене іноді пригощали. Коли виписали з лікарні, ходила з паличкою на роботу: збирала мох, сушила його. Це було паливо для новобудов. Пізніше мене знову направили на лісорозробки в Йожму, де я працювала кілька років.
Поки я гарувала на Півночі, у милій серцю Україні шаленів голодомор. Про те, що мільйони людей умирають страшною смертю, не писали в газетах і те говорили по радіо. З України до нас долітали тільки чутки й короткі листи. У те, що голод викошує цілі села, неможливо було повірити. Невже це правда? Чим же завинив наш народ? За які гріхи його так покарано? Такі питання мучили мене тоді, особливо коли думала про своїх братів, що залишилися вдома.
Василеві таки вдалося уникнути заслання. Після втечі від конвоїра того дня, коли нас вивозили із села, він перебрався на Донбас і працював там на заводі. Згодом таємно приїхав у наше село й навідався до Петра, ще одного нашого брата (його не виселили, тому що він зі своєю сім’єю проживав окремо). Василь порадився з ним, як повернути нас додому, відтак дізнався, де ми перебуваємо, підробив для нас довідки, узяв із собою продукти й гроші й вирушив поїздом у Сибір.
Він прибув до станції Обозюрка, відшукав нас, і ми вирішили тікати разом. Потрібно було подолати пішки хоча б сімдесят кілометрів на південь, де вже не було контролю військових постів. Хлопці з братом Павлом таки пішли через тайгу, а мене Василь пожалів, узяв квитки на місцевий поїзд, і ми поїхали до Вологди. У нього була заготовлена для мене фальшива довідка, з нею нас пропустили до вагону, і ми спокійно поїхали на південь. На одній станції зайшли патрулі й почали перевіряти документи. Василь витягнув свою і мою посвідки. Коли патрульний сказав, що затримує мене, бо помітив, що документ підроблений, я зрозуміла: це кінець. На очі набігли сльози, але плакати не можна було, щоб не видати брата. Виходячи з вагона, тільки поглядом попрощалася з Василем. Він сидів білий як стіна, і його погляд також був жалісливий і прощальний. Мабуть, тієї миті він шкодував, що ми не пішли тайгою. Як пізніше виявилося, брат Павло з хлопцями насилу добрались до Вологди й звідти потягом через Москву поїхали на Донбас.
А мої поневіряння тривали. Патрульні були задоволені, що спіймали втікачку. Усі мрії розвіялись, як весною туман полем, – не бачити мені України. Знову почалося: допити, суд, табори. Правда, на допитах мене не били, бо й без того була виснажена. У відчаї казала мучителям: «Що тут видумувати, судіть і давайте мені строк або відпустіть додому». Після допитів боялася, як мала дитина, щоб зі мною чогось не сталося. Аби заснути, молилася до Ісуса, до Матері Божої, до святого Миколая і до ангела-охоронителя – ставало легше. Треба змиритись із лихою долею, така воля Божа.
Судили мене у Вологді. Прийшли документи від голови сільської ради. Він написав доповідну записку, тож «пришили» мені аж три статті: утеча з табору, підроблення документів й агітація людей проти радянської влади як у селі, так і в засланні, до всього було написано, що батьки мої були куркулями. Так здавалося, що я вже від народження є «ворогом народу». Вирок прозвучав як постріл: вісім років примусових робіт та два роки заслання у Воркуті. Щоправда, пообіцяли, що якщо не буду втікати й добре працюватиму, то строк можуть зменшити.
Воркута – це місто шахтарів, де працювали здебільшого засуджені. Знову я опинилася на лісорозробках. Ми заготовляли стовпці для кріплення проходів у шахтах. Тут мене застала новина про початок Другої світової війни. Радянські війська увійшли в Західну Україну, у Прибалтику, і звідти у Воркуту прибували в’язні. А в невдовзі Україну окупували німці. Ніхто не знав, що там коїться, усю інформацію брали з газет і чуток. Писали й говорили, що на тих землях, які зайняли гітлерівці, розстрілюють мирне населення, вивозять у рабство хлопців і дівчат, палять хати. Про повернення додому не було й мови.
Після війни від новоприбулих в’язнів нам стало відомо про повстанський рух у Західній Україні, а також у Литві, Латвії і в Естонії. Саме звідти приїхало багато засуджених. Серед них були інтелігенти, священики і навіть черниці, а також учасники повстанського руху, їх називали бандитами. Хто ж насправді був бандит, показували вчинки й слова. Західнячки завжди молилися, за їхнім прикладом і я почала прагнути спілкування з Богом. Дивувалася, коли чула з бараків християнське вітання: «Слава Ісусу Христу» і відповідь на нього: «Слава навіки!». Ці люди не вживали лайки й непристойностей – це були справжні інтелігенти, яким довелося працювати й жити разом зі злочинцями.
Одного разу я підійшла до двох жінок і запитала: «А це за що вас так покарали?». Вони відповіли: «За Україну». Тоді я стала розказувати свою історію: як нас вивезли, як мати помирала, як батько хворий поїхав додому, як я тричі втікала й мене щоразу ловили. Жаль стиснув моє серце, аж сльози потекли. Пізніше я довідалася, що одна з них працювала вчителькою, а друга була черницею. Тоді вчителька мене обняла й поцілувала, утирала мої й свої гіркі сльози. Тут підійшов наглядач і накинувся на мене з лайкою:
– Мотроно! Іди до роботи!
А потім він звернувся з докором до цих жінок:
– Ви хочете, щоб вам додали строк за агітацію?
Ми розійшлися, але пізніше все– таки сходились і розмовляли. Ці жінки стали моїми найкращими друзями. Вони познайомили мене з греко– католицьким священиком. Він, як і ми, працював на будові, також виконував обов’язки обліковця на складі. У нього була тепла усмішка й приємний голос. Він зразу спитав, чи вірю я в Бога. Відповіла ствердно. Мені хотілося поділитися з ним своєю історією, запитати про те, що довго мучило. Наприклад, суддя, почувши, що я вірую в Господа, кричав, що мої втечі від народного покарання – це порушення Божого закону. А потім один сектант сказав мені, що я велика грішниця, бо пішла проти волі Всевишнього. Невже це справді так?
Духовний отець вислухав мене, а потім почав пояснювати:
– Сестричко, – сказав він, – справді, на все Божа воля, але Господь створив людину вільною. Як пташка в клітці, яка має їжу і воду, хоче змахнути своїми крильцями й злетіти в небеса, так кожна людина прагне свободи, щоб служити Богові. Навіть святі апостоли Петро і Павло, потрапивши до в’язниці, залишали її без дозволу начальства. Твоя родина, а в ній я бачу всю Україну, вельми постраждала: від розкуркулення, голодомору, репресій, війни, депортацій. Що може бути ще страшнішим? Прийми, сестричко, свій хрест, страждання і жертвуй їх Богові за свій народ, за Україну, за загиблих. Настане час, і ти побачиш Україну вільною державою. У церкві існує свята тайна сповіді, коли ми зустрічаємося з Христом і Він прощає нам наші гріхи і провини. І ти також повинна простити все своїм ворогам.
Простити ворогів? Хіба це можливо? Навіть думка про це нестерпна. Отець, помітивши моє сум’яття, сказав:
– Сестричко, у Христа всі ми христилися і з Ним поєдналися духовно. Він віддав життя за наші гріхи. Христос прощає тих, хто розіп’яв Його на хресті, просить за них Небесного Отця: «Отче відпусти їм, не знають– бо, що роблять» (Лк. 23, 34). Отож і ми повинні чинити так само. Ось сестра Марта розкаже тобі всю правду про Ісуса, підготує тебе до сповіді. Рани, які завдали нам вороги, залишаться, як у Спасителя після воскресіння. Прощення – це слова Христові. Прощення – це воля Божа, і ніхто не має права щось змінювати.
Я прийняла його слова й уважно сприймала науку сестри Марти. Від неї вперше почула про сутність Пресвятої Тройці, зрозуміла ціль приходу в цей світ Ісуса, Сина Божого, а також мету нашого життя. Мене вразили Божі любов і велике милосердя. Я по– іншому поглянула на свій хрест, страждання, які Він дав мені. Дякувала Богові за все. Мені здавалося, що я навіть стала мужнішою.
Отець таємно відправляв службу Божу, яку разом зі мною відвідувало вісім осіб. Я сповідалась із цілого життя й прийняла причастя. Усі свої терпіння й страждання посвятила Богові за український народ. Щастя, пізнане тоді, не покидало мене довгий час. Неймовірно, але саме на чужині, звідки намагалася втекти, я зустріла справжніх друзів.
В Україну мені вдалося повернутися аж після смерті Сталіна. Мене не хотіли приписувати в Черкасах. Тоді поїхала до знайомих у Вінницю, улаштувалася працювати на меблеву фабрику. Тут мені також пощастило знайти добрих друзів. Часто їздила до родичів на Черкащину. У трудах минали дні, місяці, роки. Є що згадати, про що розповісти. Спогади про табори болючі, але це досвід, який привів мене до Бога. Тому я вдячна. Щодо тих, хто кривдив мене, завдав незагойних ран, то мені вдалося знайти в собі сили й простити їх. Отець у Воркуті навчав, що над усіма нами є один справедливий Суддя – Господь. Він нагороджує за добро і карає за зло. Із цією думкою чекаю, поки Всевишній покличе мене до себе. Молюся за кращу долю для України, за наш народ. Нехай же Господня милість буде над усіма нами.
Написано на основі спогадів Мотрони Іванівни Поліщук, також використано матеріали з роману «Недолю співаю козацького краю» Василя Білоуса
о. Мелетій Батіг, ЧСВВ
5 березня 2019 р.,
м. Бар – Крехів
