Закохався юнак у Весну. Закохався неспроста. Бідним надто був. Яка ж дівчина назве його нареченим? Подумав: відкрию серце Весні. Вона гарна, ні, прекрасна! Вона ніколи не зречеться моїх почуттів. Даруватиме тепло. Не насміється з безталанної долі.
Поклявся собі хлопець: допоки житиме, не зрадить своєї вигадки, своєї коханої.
Сумувала й раділа Весна. Юнак був таким добрим, вродливим. Але… земним.
А вона… вона була з’явою, чаклункою-невидимкою, якій матінка Природа суворо заборонила навіть на мить прибрати людську подобу. Бо існує краса, неземне диво, яке люди можуть бачити тільки душею. В іншому разі Весна втратила б свою чудодійну силу й залишила б землю у вічному холоді.
Їй так хотілося зробити щось приємне для хлопця.
— О матінко Природо, наречи його Березнем, зроби його тіло невидимим, а душу — безсмертною, — просила Весна. — Хай щороку він будить землю від зимового сну. А людям дарує радість, закоханість. І хай вони люблять його так, як він полюбив мене. Хай чекають його так, як чекатиму на нього я…
— Він буде мінливим, Весно, як люди, — шепотіли небеса мовою вітру.
Коли падають березневі дощі, це плаче чистими, невинними сльозами Весна. Може, від зустрічі зі своїм коханим. А може, від того, що незабаром їм знову доведеться прощатися. Природа подарувала їм тридцять одну добу щастя і триста тридцять чотири дні розлуки. І так — з року — в рік, назавжди.
А смутки Березня стеляться холодними туманами, випадають весняними снігами. Усмішка — засвічує сонце. Він скликає птахів із вирію, аби вони дарували коханій чарівні пісні. Його називають зрадливим. А він ніколи, навіть на пів миті, на пів подиху не спізнився на побачення зі своєю коханою.
Поцілунки Березня й Весни сходять первоцвітами — ніжною окрасою землі.
Ольга Чорна
