о. Мелетій БАТІГ, ЧСВВ

 

Ці події відбувались в тридцять третьому році в одному із сіл Поділля. Сільські активісти-комсомольці, ідучи полем, спіймали, як вони говорили «на гарячому» жінку, що збирала колоски пшениці. Тільки вчора їм видали шкіряні куртки і тепер вони хотіли вислужитися перед своїм сільським та районним начальством. Добряче випивши горілки під час сніданку, вони лаючись, тягнули цю жінку до сільської ради села. Один тримав її міцно за рукав, щоб не втекла, другий йшов за нею з мішечком колосків і тримав за сорочку, а третій йшов з боку й з криком вказував куди їм йти. Нещасна Ольга серед трьох активістів, опустивши очі, благала:

– Відпустіть мене! Що, хочете посадити в тюрму? Та у мене троє голодних малих дітей. Не для себе я ці колосочки збирала, прошу вас…

– Ах ти… – обізвавши її нецензурною лайкою по-московськи, – слюньки пускаєш. На суді розкажеш…

В центрі села, де ще недавно стояла церква, стояв голова колгоспу, голова сільради, секретар його, районний партійний секретар і сільські вчителі. Вони тільки що закінчили нараду у сільраді, де вирішували питання колективізації і боротьби з крадіями на селі. А тут саме ведуть жительку села з колосками й все, що говорилось на нараді, тепер є справжнім виявом. Тоді актив діє і вже є перші наслідки дії влади на селі.

Голова добре знав цю жінку і хотів якось її захистити. Він дивився своїм поглядом, немов би хотів спитати?

– Як ти попала у їхні руки? Що тепер?

Та Ольга випередила його і просила начальства:

 – Дуже прошу вас, не віддавайте мене під суд, ради Бога, ради Ісуса Христа, пожалійте моїх діток, благаю вас!

Голова опустив голову, всі мовчали, вчитель відійшовши став з боку, лишень усміхалися задоволені своєю жертвою п’яні активісти і тільки партійний секретар у шкірянці з твердим окам’янілим серцем та пістолетом на ремені з боку, випередив всіх на весь голос перед усіма заверещав:

– Ще й Бога згадуєш, сволото? То тебе так у церкві навчили красти народне колгоспне добро? Негайно зробити обшук її хати. А за порушення закону вас судитиме народний суд.

Голова колгоспу добре розуміючи, що відбувається і намагався щось сказати на захист нещасної Ольги, але не міг йти всупереч районному партійному секретарю, від якого залежало життя кожного не тільки у селі, але навіть у всьому районі.

Через півгодини повернулися від дому Ольги активісти з міліціонером, несучи ще один мішечок зерна пшениці, яке знайшли на печі, що сушилося. Тут же перед сільрадою в присутності сільських активістів зважили колоски і цей мішечок зерна.

– Молодцы ребята, – хвалив їх секретар, – так и надо работать. Сегодня и завтра обыскать все дворы, на месте составлять акты и никакой пощады, выполняйте приказ…

 А тоді звернувся до нещасної жінки, кажучи:

 – Посмотри своими глазками, что опять не виновна?

Не зважаючи на благання, її замкнули, нічого не кажучи, у сільраді на цілу ніч в окрему кімнату як злочинницю. Для неї ця ніч була дуже тривожною. Які тільки думки не приходили в її голову. Не могла ні на хвилинку заснути, просячи Бога в голос:

– Господи, зі мною вже нехай, що хочуть те і роблять, лиш би дітки мої вижили. Порятуй їх, милосердний Боже!

І тут же почала відмовляти щоденні молитви: «Отче наш…» і «Богородице Діво». Молитва якось не складалася у неї, кажучи сама до себе удосвіта:

– Хоч би скоріше цей день почався, може помилують і відпустять. І треба мені було цього? Такий сором, ніколи нічого не крала, а тут …

На дворі стало світати. Що принесе для неї новий день після такої тривожної ночі? – роздумувала Ольга.

Не минуло і дві години, як з району прибула вантажівкою буксирна бригада, щоб провести повний обшук прихованих продуктів у жителів села.

Перед всіма вивели Ольгу з ізоляційної кімнати сільської ради й похвалили активістів, які спіймали її з колосками і тут же вирішили відправити її у район, віддавши під арешт міліції.

Не допоміг плач її дітей, які прибігли з дому, благання сусідів і родичів, ні просьби стареньких бабусь. Людей заспокоювали міліціонери:

 – Нічого страшного, у районі розберуться і справедливий народний суд прийме своє рішення і відпустить її, – говорив міліціонер, який пішки провадив до району заарештовану Ольгу, не давши її навіть попрощатись з дітьми, які дивились своїми невинними оченятами, як знущаються над їхньою матір’ю.

А люди між собою говорили:

– Якби Ольгу не впіймали і не знайшли у неї в дома на печі зерна, то б і обшуку не робили у нас. У всьому вона винна, коли вже вкрала, то нехай би заховала. А тепер все село відповідатиме і ще невідомо що буде. Лихо та тільки, що подіємо?

Цю розмову прийшлось слухати дітям Ольги і вони це запам’ятали на все життя, що у всьому винна їхня мати.

На третій день у районі відбувся суд і Ольгу засудили на цілий рік тюрми, незважаючи, що вдома залишилось троє дітей. Як не старалась, вона ніяк не могла виправдатись. Доказом були колоски і мішечок, який знайшли у неї на печі в хаті.

В ці часи все робилось за вказівками Сталіна. Колективізацію він приказав провести у найкоротші терміни, а для того посилає на села своїх надійних опричників двадцяти п’яти тисячників. У село Громівка був направлений Григорій Якович Блюмкін, який походив з євреїв. Як голова колгоспу, він повинен виконувати всі вказівки влади.

Вже на другий, коли секретар райкому привів у село комсомольців-активістів, які повинні все дочиста у людей забрати, голова немовби розгубився. З одної сторони шкода людей, а з другої сторони наказ, адже ж для цього він і приїхав сюди. А тут випадок з Ольгою і суд над нею, перелякані жителі села, а комсомольці готові перетрясти усі обійстя у селі, тільки чекають команди. Як діяти?

Перед обідом приїхав сам секретар райкому набундючений і злий, тут же збирає весь актив села, наказує:

– Григорій Якович, ви тут залишається старшим на чолі команди і будете проводити обшуки у селі. Мені ніколи, бо я їду в інше село. Все до зернятка забирати у людей і нічого не залишати, а конфісковане зерно й інші продукти звозити до магазину і відправляти у район. За невиконання наказу будемо строго карати винних. Понятно!...

Після деякої мовчанки, запитав:

– Вопросы?

Всі мовчали, це означало, що все зрозуміло. Секретар сів на бричку і останнім словом було.

– Работать… чем быстрей, тем лучше…

Часу не залишалось для активістів і селом вже йшла на чолі з Григорієм Яковичем ватага комсомольців з міліціонерами. З жителями села він був вже добре знайомий, та на жаль, хоч до них відносився з розумінням і старався де в чому їм допомогти, але зарадити лихові не мав можливості й водив їх з хати до хати, знаючи, що за ним також слідкували.

 Минули тільки-що жнива і в кожного залишалось після жнив щось із зерна. В цей час по всіх селах проводили обшуки і шукали приховане зерно. Із хати – в хату заходили активісти і забирали згідно вказівки влади все дочиста у людей, перевиконуючи свої плани.

В селі Громівка в першу чергу перевірили і перетрусили садиби у сусідів Ольги, що примикали до її обійстя. Зайшовши голова до хати Ольги, він побачив невідрадну картину. В хаті було все порозкидано, а біля печі в кутику сиділи перелякані дві дівчинки і хлопчик, плачучи обтирали сльози. Марні бліді обличчя вказували, що вони голодні. Не знаючи, що сказати дітям голова підійшов до дітей, тихенько заспокоював:

– Ваша мама скоро повернеться, тільки не плачте, – потішав їх, а у самого жаль перевершив його черствість і він вийшов швидко з хати, де на нього чекали активісти. Перед ними він ледве себе не видав, лагідно запитав:

– У кого є цигарки?

Йому подали сигарети, закуривши, він заспокоївся і вирішив якось допомогти своїм людям наскільки це можливо. Діти, яких осиротили активісти, на нього так вплинули, що він їх запам’ятав на довго і діяв так, як підказувало йому серце.

Люди дізналися, що ходять і шукають за зерном, ховали його, де тільки могли, та були промахи і тут. Голова не спішився і тим самим давав можливість людям дещо приховати.

Ватага шукачів від Ольги прийшла до сусідської хати, яка була зачинена на замок. Активісти почали стукати і ламати двері. Ганна, побачивши їх на подвір’ї, захекана прибігла на подвір’я, обізвалась з докором:

– Чого ламаєте двері, та я у сусідки була, хотіла позичити солі.

Відкривши хату, вона стала біля порога, завмерши дивилась на Матір Божу. На стіні висів образ, а під ним стояла величезна старовинна скриня. Тут все вирішували секунди і Марія у думці благала Пречистої. І в цю мить, коли активісти входили у хату голова відкрив скриню і тут же її закрив. Ставши посередині хати, він подивився на Ганну. Вона то біліла, то червоніла від жаху.

Він її заспокоїв своїм поглядом. Біля неї стояли внуки і він запитав:

– Де дочка і зять?

– Працюють на полі, – відповідала Ганна.

В цей час активісти заглядали у кожний куточок, перевертали постіль на ліжку і на піч залазили і навіть колиску перевернули.

– Нічого тут немає, – говорив упевнено голова, даючи команду виходити всім з хати.

Ганні не вірилось, що так міг поступити Блюмкін, якого презирливо обзивали жидом у селі. Вона хотіла вклонитися йому до ніг і подякувати, але ситуація не дозволяла. А коли вже всі вибралися з хати, Ганна впала перед образом Матері Божої і в сльозах дякувала за Її порятунок. Дивним було те, що ніхто на цей час, коли голова відкривав скриню, ніхто з активістів не підійшов вперед. Чи це не чудо? Завдяки цьому вижила Ганна, її діти і внуки, та ще допомагала тим, хто був на грані голоду і смерті у селі.

Від Ганни Рогач вся команда пішла до Марії Тарновець.

Марія здавалось зробила все якнайкраще. Розсипала зерно в пляшки і закопала на грядці біля хати, а частину винесла і сховала у бур’янах. Та від пильного ока ворога важко було щось сховати. Григорій Якович замітив закопані пляшки, але притоптав це місце. У хату зайшло аж десять чоловік і два міліціонери. Перекинули все, що було у хаті, потім піднялися по драбині на горище, провіряли все у стайні, в клуні, штрикали по подвір’ю дротами. Скільки прийшлось пережити Марії, один Господь Бог знає.

Тільки, коли переходили до сусідки у бур’янах знайшли пляшки зі зерном. Коли принесли їх до Марії, вона тут же на відріз каже:

– Не мої вони і бур’яни не мої, нічого не знаю.

– Тож тоді чиї вони? – запитував міліціонер.

Підійшов голова, дивився якось на роздратованих активістів і запитав Марію:

– Це твоє? 

 – Ні, – відповідала перелякана жінка, пригортаючи свою донечку до грудей, яка своїми рученьками обняла маму за шию і час від часу плачучи, схлипувала.

Зерно висипали у мішок, а пляшки поставили біля мішка. Блюмкін дав команду йти до іншої хати, кажучи:

– Залиште Марію, я її знаю.

Марія своїм поглядом подякувала голові і пішла до хати, щоб заспокоїтись. У хаті вона тихо молилася з дитиною Богові й дякувала Йому, адже ж випадок з Ольгою всіх перелякав.

І тут назустріч активістам йшла бабуся Ярина з паличкою, налягаючи на праву ногу.

 – Что бабушка, зерно есть у тебя? – зухвало хотів налякати міліціонер бабусю, а вона:

– І Бога не боїшся. Ой, синочку, не знаєш, що робиш, ой не знаєш, що тебе чекає. Останнє у людей забираєте… Проклянуть вас люди, ой проклянуть...

– То, ты бабушка, против советской власти?

Бабуся замовкла на хвилину, а потім промовила виходячи із себе твердим голосом:

– Забираєте останнє безсовісні, а що будемо зимою їсти, хто привезе нам хліба? – викрикувала їм бабуся.

Та активісти не стали з нею говорити, пішли до хати, що немов ховалася у садочку.

– Мовчи стара, язик розв’язала, а то дітей і внуків арештуємо, – переступаючи перелаз, говорив один з активістів до бабусі, коли вона обернулася до них.

На зустріч їм вийшла жінка з дитиною і до них також старенька їхня бабуся підійшла.

– Де хазяїн?

 – А що не знаєте, де? Працює вже другий тиждень на залізній дорозі, навіть вдома не ночує.

 – Зерно заховане є у вас? Признавайтеся, якщо знайдемо, тоді самі на себе жалійтеся тоді.

– Боже мій, та чого б ми мали хліб ховати, від кого? – а сама переживає.

У хату увійшов голова, за ним декілька активістів. Незабаром вони вийшли з хати і несли повні пригорщі зерна.

– У хаті нічого немає, тільки оце зерно знайшли на печі, – сушилося, зважте і запишіть в акт, – говорив старший активіст.

Голова тут же пішов до криниці. Він йшов повільними кроками і притоптував зернини як встелили стежку до кринички, думаючи:

– Хоч би за собою слідів не залишали, от невдахи.

Завмерли мати і бабуся, коли голова поважно підходив до їхньої криниці, а в цей час активісти з криком перекидали все у стайні, в клуні і навколо хати. Голова подивився в криницю і побачив на глибині сміття, води в ній не було. А повертаючись до хати знову йшов повільною ходою притоптував зернини. А потім махнув рукою усій команді, щоб йшли до іншої хати.

Активісти перестали штрикати дротами городець і по команді пішли за головою на інше обійстя.

Цього дня багатьох людей захистив Блюмкін від повного грабежу, хоч люди належно оцінили його дії значно пізніше. Два дні ходили комсомольці з ним по хатах, забирали продукти, які тільки бачили. Як тільки це йому вдавалося, він ставав на захист своїх селян. Та не всіх міг якось оберегти від повного грабежу, за те, мабуть, і не підвищували його на посаді.

Як почалася війна, Григорій Якович пішов на фронт, а повернувся до села аж після війни і голодомору сорок шостого року. У нього не було родичів і добрих приятелів, але у селі про нього пам’ятали і приносили йому щось з продуктів, чи необхідні речі до вжитку. Довго працював головою, а потім секретарем сільської ради. Розказували жителі села, що дуже не любив хабарництва, яке так вкоренилось у свідомості наших українців. З болем Григорій Якович переживав насильство влади, особливо над бідними колгоспниками і старався кожному допомогти.

У селі проживали католики і православні християни, але він усіх поважав і захищав, коли їх переслідували, особливо, учнів, вчителів, а хто вірував в Бога, нікого не принижував і сам себе вважав віруючим згідно єврейських законів.

Коли до села приїхав для душпастирської праці о. Ян Сніжинський, то одна старенька бабуся говорила йому:

– Завдяки тому, що до нашого села прибув Блюмкін Григорій Якович, наше село не вимерло від голодомору, як інші села на Поділлі. Я його знала особисто. Він завжди схвалював віру кожної окремої людини. Його нам добрий Бог послав, бо ми про це просили Його святого. З нами говорив завжди по-нашому. Хоч він був євреєм, але для нас став рідним Милосердним Самар’янином.

Помер Григорій Якович 1977 р. від інсульт, бо багато пережив у своєму житті. На його могилі немає хреста, але вона завжди прикрашена квітами. Квіти кладуть не тільки ті, кому він врятував життя під час голодомору у тридцять третьому році, але і люди, які поважають його доброту і милосердя із розповідей старших людей, які добре знали про нього.

 

М. Бар, 1998 р. за матеріалами

«Парафіяльної газети» і розповідей

старожителів с. Снітків