Українська нація, мов щедра нива, народжує славних синів, подібних красою душі до краси гір і лісів, суголосних своїми чуттями з народними думами та піснями. Коломийський край зродив цей золотий колос, що у вірі й любові до Бога зростав у родині Довганюків.
Зранку 27 червня (на телефоні – 8.40) пролунав дзвінок від о. Терентія, точніше – короткий гудок. Це був той сумний і похмурий день, коли після важких фізичних і моральних страждань він відійшов у засвіти. Та я тоді не одразу відповів, бо був за кермом машини, не хотів відволікатися в дорозі, щоб не створювати нікому перешкод. Вирішив, що зателефоную йому пізніше. Але не так сталося, як я думав. Буквально через пів години на вайбер у групу надійшло повідомлення, що о. Терентій помер…
Я схвильовано почав внутрішньо заперечувати: ні, ні, це, напевно, неправда! Але перед моїми очима – офіційна інформація про його смерть, фотографія. Збентежений, почав запитувати себе: що він хотів мені сказати в ці останні хвилини свого життя? Бо від його дзвінка до мене і відходу до вічності – дуже короткий час, як кажуть, міліметрівка. Може, хотів попрощатися, а може, попросити, щоб виголосив проповідь на його похороні чи щось написав про нього. Словом, мало бути щось дуже важливе. Останні слова – це заповітні слова, з тестаменту чи молитви, що їх людина проказує востаннє на землі. І не важливо тепер, він чи не він телефонував, чи хтось із тих шляхетних людей, що були поруч нього у хвилини переходу.
У моїй пам’яті почали зринати важливі події з його життя, свідком яких я був понад 30 років. Одразу пригадалося, що я вперше побачив його біля Побійної гори в Крехові 1991 року. Мав він тоді довге чорне волосся, яке трохи спадало на плечі. А з плеча звисав фотоапарат, яким він захоплено фотографував Крехівську обитель. Видався мені схожим на закордонного журналіста. І то не тільки зовнішнім виглядом, а й манерами, поведінкою, легкістю в спілкуванні. До слова, наприкінці буремних 1980-х років він зробив чимало світлин, які мають історичну цінність, – на мітингах, народних вічах. Власне, для цього й придбав дуже дорогий фотоапарат, відмовляючись від речей, якими захоплюються двадцятирічні хлопці, – гарного одягу, техніки тощо. Наче призначено йому було ловити миті цього світу, щоб не зникли в невідомості. Сфотографував він тоді й мене. Я саме тримав у руках книгу «По василіянських монастирях», про що він потім часто згадував. Тож маю від нього пам’ятку з Побійної гори – гарну світлину. Та й не тільки цю одну, бо з нагоди важливих подій у чернечій обителі він завжди фотографував.
Отець Терентій Довганюк (тоді ще просто брат Терентій) на новіціяті – третій ліворуч у верхньому ряді, 1992 рік. Фото: Андрій Толстой.
«Ти звідки?» – спитав я його несміло. Він весело мені відповів: «З Коломиї». «Ага, то ти справжній гуцул?» «Так, так, гуцул. А моя мама з роду Гуцуляк. Отож я гуцул у квадраті!» – щасливо усміхнувся. Усмішка ніколи не сходила з його обличчя, вона була, так би мовити, його візитівкою: і коли спілкувався з людьми, що додавало їм сміливості легко звертатися до нього, і навіть коли багато що в його житті змінилося, зокрема через хворобу. Він завжди був веселим.
Через 30 років я був у тому місці, де майбутній василіянин о. Терентій народився і виростав. А там все, як у казці: скромна ошатна хатина, велика каплиця в пишному смарагдовому саду – така, як біля церкви. Тут він мене впроваджував в історію своєї родини в часи підпілля, коли до їхнього дому приїздили владика Софрон Дмитерко, який благословив його на чернечу дорогу, а також підпільні священники та вірні з Коломийщини.
Якщо хтось у великій чи меншій чернечій спільноті не був дуже помітним, то це точно не про о. Терентія. Він від самого початку був у центрі уваги: і на новіціяті, особливо, коли працював чи фотографував; і в семінарії, коли переживав за іспити чи брав живу участь у подіях обителі; і в священничому житті, коли готувався до проповідей, реколекцій чи місій. Часом і сам зізнавався, що не докладав до цього великих зусиль, не дуже щось робив, а все якось ставалося само собою добре.
Двадцять п’ять років тому став священником (2 тижні не дожив до ювілею). І відтоді як добрий пастир служив людям. Любив з ними молитися, проповідувати їм, з ними спілкуватися, жартувати. Умів, як ніхто інший, підносити людей на дусі і створювати радісну, святкову атмосферу. Він завжди був у центрі уваги, незалежно від того, що робив чи де перебував. Віряни часто обговорювали його проповіді, вітання чи подяки, адже все це було дуже урочисто, піднесено й натхненно, хотілося щоразу згадувати ті події. Навіть коли кропив чи кадив, то було теж незабутньо.
Мав позитивний та гарний досвід, яким ділився з іншими: чи то з новіціяту, чи зі студентських років, чи пізніше з місій. І в цьому його досвіді було багато щастя, радості і мрій.
Коли виконував служіння настоятеля обителі в м. Володимирі на Волині, то настільки був перейнятий, що складалося враження, наче це – один із найголовніших монастирів Чину, за який вболівав не лише він. Адже всі знали, що там робиться чи які роботи заплановано.
Любив та шанував своїх співбратів по Чину. Вирізнявся щирістю, гостинністю. Запросивши на празник, ще кілька разів нагадував про запрошення.
Виявляв любов та незмінну увагу до вірян, що бачили його добре серце й мали до нього велику довіру. До кожного вмів звернутися, мав що сказати, за найменше складав велику подяку. Цей стиль служіння вирізняв його з-поміж інших.
Не знаю, кого ще так любило тридцятитисячне Апостольство молитви в Україні, провідником якого він був упродовж майже 10 років. Дуже багато в нього вкладав, багатьох членів товариства знав на ім’я. До кожного старався підійти – до дитини чи старшої людини, щось підбадьорливе промовити.
Любив свою Коломию, під крилом якої виростав, а також батьківський дім в оточенні саду, квіти і все просте та миле серцю. У Жовкві він розпочав свою священничу місію, куди його було призначено після свячень. У Жовкві він і завершив свою земну життєву дорогу, тут і похований. Ця невблаганна смерть озвалася пекучим болем не в одному серці.
Вірний чернець о. Терентій Довганюк засвідчив, що мало народитися українцем, християнином – треба повсякчас виправдовувати це високе ймення. Життя та служіння жертовного слуги Божого, невтомного трударя в Небесному винограднику, молільника й пастиря принесло видимі духовні плоди серед його народу, якого він любив усім серцем. Наче золотий колосок з рідних піль в оправі євангельських рад, став він хлібом спасіння для інших. І Господь прийме його у Своє Царство, бо він відважно пішов на Його поклик юнаком та ніколи про це не пошкодував.
О. Климентій Стасів ЧСВВ
Ієромонах Терентій (Володимир) Довганюк упокоївся в Господі 27 червня 2024 року в лікарні у Львові на 55-му році життя, 34-му році чернечого покликання, 25-му році священнослужіння.
Володимир вступив на кандидатуру до Крехівського монастиря у травні 1991 року, через рік отримав облечини та розпочав новіціят з іменем Терентій. Вищу духовну освіту здобув у Папській семінарії у Варшаві, де навчався від 1993 до 1999 року.
12 липня 1999 року був висвячений на священника у храмі святого Онуфрія у Львові. Служив у Жовківському монастирі Різдва Христового, відтак був настоятелем монастиря святого священномученика Йосафата Кунцевича в місті Володимирі (Волинському). У 2012 році тодішній протоігумен о. Пантелеймон Саламаха ЧСВВ призначив отця Терентія координатором Апостольства молитви, яким той опікувався багато років. Одночасно його знову перевели до Жовківського монастиря.
Отця Терентія запам’ятали як священника неймовірного духу – відданого Богові та людям. Вічная пам’ять тобі, Терентію.
Джерело: «Духовна велич Львова»
