Серпень 1987 року. Львів. Понад 200 єпископів, священників, ченців і вірян заявили про вихід Української греко-католицької церкви з підпілля. Листа про це надіслали Папі Іванові Павлу ІІ і тодішньому генсекретареві СРСР Михайлові Горбачову. Тоді весь світ дізнався про понад 40 років катакомбного життя церкви.

     Йосип Сталін почав руйнувати греко-католицьку церкву 1939 року. У 1939–1941 роках у Галичині було розстріляно десятки священників. Наступного після смерті митрополита Андрея Шептицького року (помер він 1 листопада 1944 року) заарештували й репресували 10 єпископів, зокрема главу церкви Йосипа Сліпого, о. Климентія Шептицького, 1400 священників, 800 ченців і черниць. 1946 року греко-католицька церква була заборонена, і її вірних переслідували аж до 1989 року. За цей період тисячі вірних убили, заслали в табори, звільнили з роботи, піддали дискримінації, а все майно греко-католицької церкви перейшло Російській православній церкві.

     Тоді тисячі квартир і хат стали виконувати роль конспіративних пунктів, підпільних храмів. У Львові донині є квартира, яку вважають найбільшою таємною церквою. Розміщена вона в самісінькому центрі міста (площа Соборна, 11, кв. 3), облаштував її 1955 року о. Василь Величковський, якого називали «батьком підпілля». Тут збережено атмосферу тих часів, інтер’єр, речі: і сьогодні можна побачити вівтар, ікони, ліжко, шафу, книжки, апарат, за допомогою якого виготовляли образки й молитовники (спершу їх фотографували, а потім відтворювали на фотопапері). Келих служив чашею, а маленька тарілка – дискосом, які використовували для Божественної літургії. Літургійний посуд ховали під дошку підлоги, в одяг, за пічкою, тому що під час обшуку їх могли вилучити. Престолом була тумба. Вівтар закривали, щоб підкреслити святість місця.

     «У кімнаті все на тому ж місці, як за життя отця. Усе скромно, просто, ось речі, якими користувався владика Величковський: єпитрахиль, служебники, маленька чаша… Він знав 5 мов, його бібліотека сягала стелі. Називали владику “дзядзьо”. У квартирі говорили пошепки, бо її тримав на контролі КДБ, у ній було багато прослуховувальних пристроїв. 1959 року сюди привезли хворого єпископа Миколая Чарнецького, який тут і помер 2 квітня. Дату смерті написали на звороті ікони, що висить над ліжком», – говорить Тарас Гуль, доглядач квартири-музею.

     Це помешкання належало літній львів’янці, польці за походженням. Жінка жила на кухні без вікна, а кімнату віддала греко-католикам. 1955 року прописала у своєму помешканні о. Василя Величковського, який повернувся після 10 років ув’язнення у Воркуті. Про ті страшні часи нагадує його куфайка. 1945 року о. Василя Величковського заарештували через відмову зректися своєї віри, засудили до розстрілу, але покарання замінили на ув’язнення й виселення. Після звільнення знайшов притулок у цій львівській квартирі, яку згодом зробив підпільною церквою. Богослужіння відбувались о 5-й ранку або дуже пізно, приходили лише ті люди, яким довіряли. Тут було висвячено понад 40 священників і одного єпископа – Володимира Стернюка.

     1963 року на прохання глави УГКЦ Йосипа Сліпого о. Василь Величковський таємно поїхав у Москву й там був висвячений на єпископа. Йосип Сліпий передав владиці Величковському дерев’яну палицю, що символізувала єпископський жезл. Освячення тримали в таємниці. Відтоді владика Василь Величковський керував підпільною церквою в Україні.

     Але 1969 року єпископа заарештували вдруге. Три роки він провів у в’язниці-психлікарні в Алчевську на Луганщині, де зазнав жахливих знущань. Його катували електричним струмом, уводили йому психотропні ін’єкції. У січні 1972 року єпископа змусили покинути Україну, він поїхав у Канаду, але прожив там недовго, трохи більше ніж рік. 30 червня 1973 року владика Василь Величковський помер. 2001 року Папа Іван Павло ІІ проголосив його новомучеником церкви.

     Ірина Коломиєць, дочка підпільного священника, пригадує, як люди таємно передавали одне одному повідомлення про богослужіння на підпільних квартирах чи в будинках. Ризикували всі: і священники, і миряни. Вірних дискримінували, звільняли з роботи, перешкоджали кар’єрному зростанню. Отців арештовували. Батька Ірини Степана Коломійця за відмову прийняти православ’я 1949 року засудили до 10 років ув’язнення. Вийшовши на волю, він продовжив свою священницьку діяльність.

     Ось що згадує жінка: «Тата ніде не хотіли прописати, а він називав себе вселенною людиною. Нас одразу виселили з хати після псевдособору, і ми орендували кімнату в сільській хаті. Це були важкі часи. Після арешту тата нам люди допомагали. Якось односелець пан Федьо зайшов до хати, побачив, що в нас нічого нема їсти, привів нам козу, щоб ми вижили. Між людьми тоді була щирість і взаємодопомога…

     Підпільні священники вважали, що роки в ув’язненні без служби – втрачені, тому надолужували на волі. Вони ніколи не брали вихідних. Отці правили служби по хатах, на могилах, біля святих джерел. Ченці й черниці, які не були арештовані чи вже відсиділи, працювали на різних роботах і водночас брали участь у діяльності підпільної церкви. Сестри були зв’язковими між вірянами й священниками в організації богослужінь. Люди теж передавали передавали одне одному інформацію, тому що довіряли. Були, звичайно, і такі, які могли зрадити, на кожній вулиці жив донощик. Так, ми ризикували, але ні від кого, хто був у підпіллі, не чула, що він шкодує про пройдений шлях, бо залишився чесним перед собою. Попри переслідування, люди мали сильнішу віру, завдяки священникам зберігали внутрішню свободу.

Галина Терещук