Цю історію розповів мені письменник, громадський діяч, доктор сільськогосподарських наук, професор Уманського сільськогосподарського університету Василь Білоус. Усе своє життя він присвятив вивченню дубових лісів в Україні. Якось Василь Іванович приїхав до Бара і нам випала нагода для розмови. Бесідували про різне: про роботу, про біди нашої багатостраждальної країни. Професор подарував мені свою книжку під назвою «Недолю співаю козацького краю…». Зайшла мова про минуле, і Василь Іванович згадав голодомор. Ця тема кричить у ньому болем, адже йому на долю випало пережити те страшне лихоліття, воно залишило в його серці й пам’яті незгладні сліди. Найбільшою трагедією стала втрата молодшого братика. Ось як це було.
***
Весною тридцять третього року мені минуло сім, а Грицькові, моєму братові, шість років. Він дуже побивався за мамою. Тільки вона десь поїде: на Донбас чи в Росію по хліб, то вже не спить, плаче, і я теж не маю спокою. Тож мама завжди мені говорила, щоб я дивився за ним і заспокоював його.
Жили ми без батька: його ще в 1930 році арештували, бо був свідомим українцем, куркулем: хотів відремонтувати старого млина й мати своє підприємство, навіть запустив його – не міг сидіти без роботи. Заслали тата на далеку Північ, там, десь біля Архангельська, він заготовляв ліс на експорт. Дідуся ж мого ще раніше закатували в процесі слідства – він був вояком УНР. Тож залишилося нас двійко, мама та бабуся.
Сердешна ненька крутилася як могла, щоб нас прогодувати. Щодня ходила на базар і вистоювала чергу, щоб найнятися на якусь роботу. Часто бувала в лісі, там збирала дрова, ламала сухі гіллячки й продавала на базарі за копійки, щоб купити щось із продуктів. Іноді пробувала їздити товарними поїздами аж у Росію, аби роздобути бодай трохи хліба.
Та настав тяжкий 1933 рік. Ось і весна, засвітило сонечко, із кожним днем надворі теплішало, але ми того не відчували – нам дедалі дужче дошкуляв голод. Мама ходила по різних радгоспах, напитуючи будь-яку роботу, але там були свої шукачі…
У кінці зими ми нипали покинутими кагатними полями й розгрібали руками холодну землю, шукаючи гнилі або напівгнилі картоплини, буряки, приносили додому, а мати нам із того суп варила. На созівському дворі якось назбирали торбину кукурудзяних качанів. Їх висушили, розмололи на борошно і якийсь час варили кашу.
Селяни помирали на кожному кроці: на дорозі, біля базару – повсюди можна було побачити мертвих чи напівмертвих. У пошуках поживи люди порпалися в скиртах на полях, надіючись знайти зерно в соломі та полові. А коли з’явилася кропива та інша трава, то прямо накидалися на неї і з корінням усе виривали, щоб потім зварити юшку, додаючи бодай пучку якоїсь крупи.
***
Мама і бабуся розуміли, що ми з Грицьком приречені на голодну смерть. Щоранку прокидалися й відразу починали просити їсти. Із кожним днем ставало важче і важче, але вони боролися за наше життя навіть тоді, коли вже не було ніякої надії.
Десь на початку травня вирішили відвести нас до Звенигородського сирітського притулку. Але туди приймали круглих сиріт, до того ж тільки по знайомству, тож ми не мали шансів улаштуватися. І тоді мама з бабусею вирішили залишити нас як безпритульних. Одного дня ранесенько нас підняли, підгодували якимись лушпайками з картоплі, які назбирали на єврейських смітниках, помолившись, перехрестили й вивели надвір. Бабуся втирала сльози, але вголос не плакала. Вона залишилася вдома, а мама взяла нас за руки, і ми, босоногі, пішли стежиною у Звенигородку. Навпростець це трохи більше ніж дванадцять кілометрів. Дорогою відпочивали, бо дуже боліли ноги, але мати нас піднімала, і ми дитячими кроками далі долали кілометр за кілометром. Грицько дуже плакав, тоді мама брала його на знесилені руки, але невдовзі знову опускала на землю. Ми волали, що хочемо їсти, а вона крізь сльози казала до нас:
– Потерпіть ще трохи, ось уже недалеко Звенигородка.
Нарешті добралися до міста. Мама сіла на траву в затишку дерев, узяла нас обох на руки й почала цілувати, а сльози її крап-крап-крап нам на голови. Заспокоївшись трохи й перепочивши, ненька сказала нам таке:
– Мої любі діти, ви розумієте, що нема чого їсти: ні хліба, ні картоплі. Діда вбили, батька арештували, у нас усе забрали комсомольці, і ми залишилися голі-босі. Якщо нічого не придумаємо, то помремо з голоду, – пригортає нас до себе й ридма ридає, боячись сказати головне – чому ми прийшли сюди. Набравшись духу, продовжила:
– Я хочу, щоб ви вижили. Тут, у місті, неподалік є притулок для дітей. Вони там живуть, їх годують. Я вас там на місяць залишу. Ми підійдемо до притулку, і перед будинком я покину вас, а ви будьте там, поки вас не заберуть. Я ж поїду в Росію заробляти на хліб і через деякий час повернуся по вас.
Коли вона це говорила, Грицько вже спав на її руках, і вона вже до мене:
– Якщо вас будуть розпитувати, де батько або мати, то говоріть, що ви сироти, що у вас нікого немає і ні слова про те, звідкіля родом. Грицько нехай мовчить, а ти, Васю, відповідай, зрозумів?
Кажу їй:
– Я зрозумів, мамо, тільки довго не будьте в Росії, повертайтеся до нас.
Мама знову заплакала, перехрестила нас обох, поцілувала й промовила:
– Прости, Господи, за великий гріх, який я беру на себе, спаси і збережи дітей від голодної смерті.
Ми підвелися й пішли вулицею до притулку. Роздивившись навкруги, перейшли на другий бік. Мати посадила нас на розібраний дощатий паркан, ще раз перехрестила, поцілувала і, плачучи, швидко відійшла.
Вулицею вешталися люди, такі ж голодні, як і ми. Хтось ішов на базар, хтось – із базару. Зустрічалися й гарно вдягнені містяни, особливо євреї, однак переважно народ був босий, обідраний, виснажений. Усюди сиділи й лежали жебраки: жінки, діти, чоловіки. Ми сиділи, прихилившись до паркану, і дивились на них. Стомлені і голодні, задрімали. Перший заснув Грицько, а потім і я. Неможливо було розпізнати, живі ми чи мертві…
Підійшли якісь жінки, покликали працівників притулку. Між собою вони говорили, що ми помираємо з голоду. Наблизилась жінка в білому халаті, перевірила пульс, глянула в очі, і попідруки нас повели до притулку. Там посадили біля столика й дали щось випити, водночас випитували, хто нас привів у Звенигородку, де наші батьки. Я відповідав так, як наказувала мама, а Грицько мовчав. Працівники зробили висновок, що все-таки нас хтось залишив навмисно. Але потім дали трохи поїсти й поселили в кімнату на другім поверсі, де стояли дитячі ліжка, і поклали спати.
А мати весь цей час стояла на розі будинку або ходила сюди-туди вулицею неподалік, дивилася, як чужі люди забирають її дітей, і заливалася сльозами. Важко навіть уявити біль розпачу, що охопив її материнське серце!..
***
У притулку були переважно єврейські діти й більшість працівників говорила єврейською мовою. Майже половину жителів тогочасної Звенигородки, як і решти міст цього регіону, становили євреї. Вони не так гостро відчували голод, як ми, їм навіть постачали продукти. До притулку єврейські діти приходили, щоб поснідати, пообідати чи повечеряти, а спали вони вдома.
Уже другого дня Грицько почав плакати за мамою:
– А де мама? Чому вона не приходить? Ходімо шукати маму…
Я дуже переживав, щоб хтось бува не почув цього, пояснював, що мама поїхала десь далеко хліба роздобути й повернеться, наказував братикові, щоб не вередував, коли прийде хтось із працівників притулку.
Трохи заспокоювало Грицька те, що ми могли дивитися через вікно на вулицю, спостерігати за перехожими, за тим, що відбувається за стінами притулку. Бачене лякало й пригнічувало. Повсюди почорнілі від горя й голоду, слабкі, змучені люди. Ні привітності, ні однісінької усмішки. Сірість, похмурість на обличчях. Усім погано, навіть тим, у кого більш-менш було що їсти. Іноді бачили таку картину: суне вулицею колона розхристаних арештантів, попереду них – військовий у чоботях, позаду й з обох боків – солдати в черевиках з обмотками, у руках у них гвинтівки, гострі штики яких дивляться на приреченців. Зустрічні сахалися від них: жінки із жахом хрестилися, а чоловіки швидко відходили подалі.
Часто можна було бачити, як у когось виривають із рук шматок хліба або інші продукти: грабіжники збивали людей із ніг, хапали здобич і хутко зникали за рогом.
– Останнє вкрали, – волали потерпілі, – допоможіть, люди, держіть злодія, – плач і крик розносився вулицею, та всі оминали нещасних.
Керівництво притулку згодом таки дізналося, як ми сюди потрапили, але нас не вигнали, до того ж ми, як і всі діти натоді, були слухняними.
***
Минуло більше ніж півтора місяця нашого перебування в притулку. Одного дня, коли діти спали після обіду, я сидів біля вікна й дивився, що відбувається на вулиці. І раптом побачив жінку, схожу на маму. Я не помилився – це справді була вона. Грицько спав, і я вирішив вийти до неї. Стрімко спустившись, вибіг на подвір’я, а потім на вулицю, усміхаюся, кричу з радості, але мама показала пальцем, щоб я мовчав. Ми зустрілися біля паркану, відійшли в безпечне місце. Мама зняла клунок, поцілувала мене й зразу спитала:
– Як ви тут? Де Грицько? Чи не голодні?..
Я все розказав, а вона погладила по голові рукою, витерла моє обличчя й пригорнула мене до грудей. У неї потекли сльози жалю. Мама сказала мені:
– Я вже була в Росії й заробила трохи хліба. Мені ще раз треба поїхати, а ви будьте тут. Я приїду й заберу вас. Дивися за Грицьком і не пускай його самого на вулицю. Ось вам цукерки.
Далі вона витягнула з мішка цукерки й дала мені. Про зустріч просила нікому не говорити. Перехрестила мене, поцілувала і, просльозившись, сказала йти до притулку.
Я був невимовно задоволений і щасливий! Коли Грицько пробудився, зайшов у кімнату, дав йому цукерки й розказав, що бачив маму і що вона скоро приїде по нас. А мій братик дуже розплакався й образився, що я його не розбудив. Мені довелося заспокоювати його, пояснити, що якби вихователі побачили тут матір, то нас би вигнали з притулку, а вдома ж нікого немає. Ми дуже надіялись, що мама невдовзі приїде й забере нас додому.
***
Згодом ми звикли до притулку, до тутешнього порядку і навіть до єврейської мови, яка в ньому панувала. Я завжди сидів біля вікна й вдивлявся в обличчя перехожих на вулиці, чи не йде наша мама, а Грицько ще більше сумував і, коли прокидався після обіду, завжди запитував:
– Чи не було мами? Коли вона прийде?
Мені також хотілося додому, до мами і бабусі. Та ми не розуміли, що їм набагато важче, ніж нам. Голод якраз сягнув свого піку, людей помирало дедалі більше, але ми цього не бачили й не відчували, думали, що мамі просто ніколи йти до нас. Отож разом із Грицьком вирішили повернутися додому.
Це було в кінці червня, у неділю. Поснідавши, ми вийшли з притулку і подалися шукати маму і бабусю. Вибрались за місто й попростували до Катеринополя. Я крокував попереду, Грицько – за мною. Наблизилися до села Стебного й скоро опинилися біля тутешньої церкви, минули її, вийшли стежкою на старий цвинтар, зарослий кущами бузини та вишняку. Ця ж стежка вивела нас на сільську вулицю. Побачили ми невеличку вишню, на якій ледь-ледь загоралися ягоди. Зголоднілі, накинулись на деревце й почали трощити ту зелепуху. Схаменувшись, кажу до братика:
– Ходімо, Гришо, нам ще далеко.
– Ти йди, а я тебе дожену, – відповів він.
Я залишив його, надіючись, що він наспіє мене. Іду та йду, а Грицька немає. Присів, чекаю – нікого. Почав на весь голос кликати його – у відповідь тиша. Повернувся стежкою до вишні, але брата там уже не було. Я ще раз гукнув – і враз мені стало дуже страшно: чи побачив, чи мені привиділось, що в кущах – якісь люди. Від того аж мороз пройшов поза шкурою. Я, переляканий, дременув на гору, думаючи, що ми розминулись, що Грицько йде попереду. Дорогою ще раз гукнув його, відтак пішов додому.
Голодний до болю, добрався до старої нашої хатини, надіючись, що обійму свою матір чи бабусю, можливо, навіть брата. На жаль, садиба зустріла мене пусткою, двері були замкнуті кілком, і я зрозумів, що мама і бабуся подалися шукати хліба. Вийшов із хати й на сусідній грядці побачив цибулю. Вирвав дві цибулини і з’їв. Вони були дуже гіркі й пекучі. Пішов я тоді до хати, виліз на піч і заснув. Не знаю, скільки минуло часу, аж тут приходять дві сусідки, хапають мене і з лайкою ведуть на свій город. Приміряли мою ногу до відбитку на грядці й нумо мене стусати та лупцювати за ту цибулю. Коли екзекуція закінчилася, повернувся я до хати, так і не зрозумівши, за що був битий. Заспокоївшись, знову поринув у сон.
Мене розбудили перелякані мама і бабуся. Вони прийшли з базару, відразу почали розпитувати:
– Чому ти вдома? Де Грицько? Як добрався додому?
Я почав розказувати:
– Ми чекали на вас, мамо, щодня виглядали, потім вирішили тікати. Біля цвинтаря в Стебнові Грицько залишився рвати вишні, а я пішов додому, думав, він дожене мене.
– Чого ви пішли з притулку? Там вас годували, а тут ми голодні, – дорікала мені мати.
Скоро ця новина облетіла сусідські двори й усі заходилися висловлювати свої думки щодо того, що ж могло трапитися з моїм братом. Одні переконували, що треба Грицька шукати, що він живий, інші твердили, що все намарне.
Мама і бабуся ледве волочили ноги, та й ще мене потрібно було чимось годувати, горювали, обговорювали випадок із Грицьком. Найвірогіднішою видавалася версія, що в Стебному за нами слідкували. Натоді звільнили багатьох кримінальних злочинців і було поширене людоїдство. У містах працювали різні харчові заклади. Хто там тоді перевіряв, яке м’ясо використовували. Одинокого Грицька легко можна було спіймати…
Наговорившись і наплакавшись за моїм братом, мама і бабуся стали думати, чим нам повечеряти, щоб до ранку дожити. Бабуся назбирала гіллячок, розтопила піч, помила лушпайки з картоплі, які назбирала на єврейських смітниках, а мама тим часом на городі біля огорожі нарвала лободи, трохи кропиви. Стали варити суп чи борщ. По вечері ми перехрестилися, відмовили «Отче наш» і полягали спати.
***
Отак трагічно закінчилась моя втеча з дитячого притулку. Голод тривав не день і тиждень. Знаєте, коли йде війна, рахують дні. У часи ж голодомору днів ніхто не рахував і ніхто не знав, що принесе завтрашній день і чи настане він узагалі. Я, малий, не розумів, що страждала не тільки наша сім’я, а вся Україна. З необачності втратив брата, і ця думка мучить мене все життя. Маю багато запитань, але відповіді – жодної. Жодної…
З письменником Василем Білоусом я зустрічався часто у Вінниці: він там жив у своєї дочки. Також приїздив до Бара, щоб поспілкуватися зі студентською молоддю. Професор дарував мені свої книжечки – літописи його нелегкого життя. Ми завжди з ним знаходили спільну мову, він був радий нашим зустрічам і бесідам. Нас єднала українська ідея і віра в єдиного Бога. У грудні 2013 році Василь Іванович Білоус відійшов у вічність. Нехай його душа віднайде мир у Царстві Небесному!
Історія, яку розповів цей чоловік, сумна і щемлива. Біль, співчуття, жаль, які ми відчуваємо, читаючи її і схожі на неї розповіді, засвідчують, що рана минулого незагойна, що пам’ять серця жива. Голоси закатованих понад 80 років тому співвітчизників відлунюють у сьогоденні. Не ігноруймо їх. Молімось за їхні душі.
25 жовтня 2018 року, м. Бар, о. Мелетій Батіг, ЧСВВ
