1. З незабутнім єпископом, світлої пам’яті владикою Софроном Дмитерком (ЧСВВ), звела мене доля ще в часи глибокого підпілля, у 1968 році.

     Під час німецької окупації Вінниччини я оженився у своєму селі з дівчиною, що проживала по сусідству. Невдовзі в нас народився хлопчик, і вся родина тішилася ним. Охрестили ми його й назвали Павлом.

     Про нього варто пам’ятати, учитися від нього, слухати його слово, удивлятися в його світлий погляд. Він – монах-аскет, але водночас тричі поспіль отримував звання «Людина року» в місті Дрогобичі. Священик, монах-василіянин о. Софрон Яциків.

     Під час зимових канікулів Василь, будучи студентом третього курсу Львівської політехніки, поїхав до своїх батьків. Як здавалось найважча сесія екзаменів вже позаду і він тепер на повні груди міг дихати свіжим повітрям Карпатських гір, ходити на прогулянки, проживаючи у своєму прикарпатському селі.

Найбільш відомим ігуменом Підгорецької василіянської чернечої обителі в останній чверті XVII ст.- першій чверті XVII ст. є о. Парфеній Ломиковський, ЧСВВ. З його іменем пов’язані найбільш значимі сторінки історії монастиря, добре відомої в краю,– і далеко за його межами чернечої обителі, яка оповита славою княжого походження

Я з сім’ї, де тато – фарисей, мама – християнка-язичниця, брат – атеїст. Дуже багато наробила помилок, завдала шкоди собі, бо мене ніхто не виховував.

«Тато молився з нами щодня, вечорами читав нам Біблію, а віра в Бога безумовно впливала на його політичну діяльність». Так згадує Роберта Кеннеді, генерального прокурора Сполучених Штатів, його донька – Керрі.

Життя моє проходило, мов ця вода, що тече крутими берегами, річкою, обмиваючи гостре каміння і коріння дерев, а потім вливається до широкої ріки, яка несе ці води до самого моря; немов тінь дерев, що ростуть біля хати, які захищають її від буревіїв і сонця заслоною своїх крон. Нелегким було моє життя, так якось склалося, але за все дякую Богові милосердному, що не залишав мене, грішницю.

– Отче духовний, якщо маєте кілька хвилин часу, то послухайте мене, я вам розповім як я переконалася, що Бог існує, – говорила старша жінка під час моїх відвідин хворих у лікарні. Я погодився, а вона тут же стала розказувати:

     У часи підпілля нашої Церкви Служби Божі відправляли по хатах. Вибирали обов’язково дім практикуючої християнської родини. Якщо ж десь батьки чи діти жили на віру – в тій хаті Служба Божа не правилася.

    Отець був уважним і строгим, добрим і щирим, задуманим і мовчазним, веселим і дотепним. Зустріч із ним, напевне, нікого не залишила байдужим: хтось його любив, а дехто відверто критикував. Таким він був – священик Василь Зінько, монах-василіянин.

     «Мені жаль, прошу вибачити за страшну шкоду, якої завдала людству моя цікавість», — сказав доктор Рокко Леонард Мартіно, винахідник смартфона. Я хотів би сказати кілька слів — два, фактично, — про мою нову книжку.

     По 44 роках боротьби за права тварин Бріджит Бардо видала книжку «Сльози боротьби», в якій уперше розповіла про своє життя. Вона поділилася роздумами про природу, людину та релігію.

Дружина й дочка Броснана померли від раку яєчників. Один із синів мав тяжкий час. Голлівуд продовжує його пестити, однак сам актор визнає, що тільки розмова з Богом допомагає йому йти вперед.

Леонід КАДЕНЮК: «Хочу ще раз нагадати висловлювання американського астронавта Джона Гленна: "Дивитися в ілюмінатор космічного корабля, бачити створене і не вірити в Бога для мене немислимо"»

Володимир Бадяк – професор Львівської національної академії мистецтв, кандидат історичних наук, доктор філософії, відмінник освіти України, нагороджений знаком «За наукові досягнення», вшанований подякою Прем’єр-міністра України. Автор понад 400 публікацій, в тому числі монографій, збірників, підручників, що засвідчують його наукові зацікавлення в галузі культурної спадщини, художньої творчості, релігійного життя. Дослідник депортацій українців, член товариства «Надсяння», головний редактор «Інформаційного бюлетеня» об’єднаних товариств депортованих українців «Закерзоння». Наділений хистом художника, ювіляр намалював низку образів для новозбудованої церкви в рідному селі.

– Тут, у цій кімнаті житимеш, юначе! – Але вона занадто велика, я погоджуюся на маленьку кімнату, мені буде досить, – казав занепокоєний молодий студент у відповідь на добрий намір господаря.

В одній родині було п'ятеро дітей – троє хлопців і двоє дівчат. Мама була калікою, а тато десь пропав. Діти давали собі раду як могли. Двоє хлопців пішли у партизанку, яка ще діяла на західноукраїнських землях після Другої світової війни до 1951 року, і віддали своє життя за Незалежність України. Дівчата вчилися у школі. Старша дівчина після закінчення навчання поїхала у Львів і пішла на цегольню складати цеглу, щоб заробити собі на квартиру.

Мене звати Матей Михайло Гаврилів, мені 69 рік життя. Я народився у селі Рудники, де нешкає моя мама Анастасія (87 років). З ласки Божої я єромонах ЧСВВ. Покликання я отримав від Господа на Великдень 1971 року під хрестом, біля храму у моєму рідному селі. Цього ж року я поступив до Ленінградської Духовної Семінарії, нічого не знаючи про підпільну УГКЦ, хоч, як пізніше виявилося, у нашому селі були підпільні греко-католики, яких обслуговував бл.п. о. Йоан Новак, василіянин.

     Орися прожила все своє життя на самому кінці села. Поруч стояли ще чотири хати-пустки. Одна стояла з розбитими вікнами, а на дверях висів замок.