(Розповідь брата Тараса)

     Коли я був у Золочівському монастирі, то часто спілкувався з братом Тарасом. Він розказував про своє нелегке життя, а я занотовував деякі моменти в листочок, щоб потім розповісти про них читачам часопису «Місіонар».

— У нашій сім’ї я був наймолодшим і народився на Львівщині 1932 року в селі Яструбичі Радехівського району. Під час хрещення назвали мене Іваном. Батько Павло й мати Текля створили гарну побожну сім’ю, у них було семеро дітей, але старших трьох сестер не пам’ятаю, бо вони померли ще малими.

     Мої батьки не були багатими, але й не бідними. Господарка в них була, як тоді казали, середня. Середняків по-різному тоді сприймала влада: до одних ставились толерантно й вимагали великих податків, а інших свідомих українців вважали «ворогами народу». У п’ятдесятих роках минулого століття, а це були дуже важкі роки, відбулася повна колективізація, і всі селяни ставали згідно з рішенням Сталіна колгоспниками.

     У п’ятдесятому році відбулася, мабуть, остання депортація «ворожих» сімей до Сибіру. Не знаю, у чому ми провинилися, але нас також зарахували до селян, яких насильно вивозили в сибірські простори.

     До цього я закінчив сім класів сільської неповної середньої школи. У школі мене тягнули до комсомолу, але я різко відмовився. Коли мене запитали: «Чому, яка причина, що ти не хочеш разом з усіма будувати комунізм?» — я мовчав і не знав, що сказати учителям та представникам з району. І коли вони наполягали, то я відповів:

— Мої батьки і я віримо в Бога.

— Як ви можете вірити в Бога, коли Його немає? Хіба хто бачив Бога?

Я мовчав і не знав, що їм відповісти, але твердо сказав:

— До вступу в комсомол я не готовий і не буду підписувати заяви.

     Переді мною на столі була написана заява, і мені треба було поставити тільки свій підпис. Я, незадоволений вимогами, опустив очі й не знав, що маю казати.

     Агітатори подивилися на мене й сказали, що можу йти до дому.

     Удома я про це розказав батькові, він мене вислухав, але нічого не відповів. Він дивився на мене як на самостійного юнака, що має свій розум і володіє своєю волею.

     Про мою відмову від вступу до комсомолу стало відомо в державних органах безпеки. Ці органи збирали відомості зі всіх родин села. Нашу сім’ю зарахували ще раніше до ненадійних або вороже настановлених до радянської влади.

     Деякі мешканці села — недобрі люди — заздрили нам, що в нас добра господарка, гарний садочок, у хаті й на подвір’ї чистота, всюди був порядок. Мої батьки були працьовиті, і ми, діти, їм допомагали. До церкви всі ходили разом та одягалися в сільську одежу: здавна в нас було заведено ходити у вишитому одязі.

     На нас хтось добре наговорив і донесли аж до району різні вигадки, що до нас вечорами приходять повстанці й вечеряють, а батько агітує людей, щоб не вступали до колгоспів, що ми релігійні фанати й таке інше. Цього вистачило, щоб нас записали до буржуазних націоналістів і вивезли на Сибір.

     Одного разу ввечері до нас підійшов незнайомий чоловік, до хати не заходив, а на ґанку, де не було світла, постукав до дверей. І коли вийшов батько, не сказавши, хто він, заговорив:

— Ви є в списках…

— У яких списках? — запитав батько.

— Найближчим часом вас будуть вивозити на Сибір, тож готовтеся. Я прийшов тайкома, щоб вас повідомити, і за це щось мені треба заплатити…

     Батько виніс йому якісь гроші, і незнайомий вийшов на двір. Увійшовши до хати, занепокоєний батько не знав, що сказати матері й дітям. І тільки через деякий час заспокоївшись, все це він нам розказав. Обдумавши ситуацію, батьки стали готуватися на далекий переїзд: заготовляти сухарі й дещо з продуктів, а також підготовляли одежу та спальні речі, однак ми не знали, чи дозволять все це взяти із собою.

     У селі кипіла робота. Розбирали у дворах стайні, стодоли, і весь матеріал звозили на будову колгоспних ферм. Уже цього року будували для колгоспу конюшню, а також стайні для корів і свинарник.

     Від нас забрали коней, корову та свиню. А перед тим розібрали нашу стодолу й частину хлівів, за хатою біля дороги позрізали дуби. Батько їх тримав на підвалини для будови нової хати. Ми не могли цьому противитися, бо чекали чогось страшнішого. Ніхто не знав, що кого чекає на завтра. Попри всі труднощі, батьки й ми, діти, молилися вранці та ввечері, як було заведено в нас здавна, шукаючи захисту в Господа Бога.

     Літо було тепле, навіть спекотне. Одного дня із самого ранку в наше село приїхали вантажівками солдати-енкаведисти із червоними погонами. На кожній вантажівці була вівчарка. Одна машина під’їхала до нашої хати, до якої ввійшли військові, і батькам повідомили, що їх вивозять. Куди вивозять, не казали. Ми всі стали метушитись, плакала мати та й ми в сльозах, що буде — не знали. Нам сказали, щоб ми виносили свої речі на машину, що візьмемо — те буде наше. Найперше виносили речі, які підготували. Та, на жаль, всього на вантажівку не могли забрати. Багато речей залишилося в хаті. Нам дали команду, щоб також сідали в кузов. Біля нас стояв із собакою один військовий і сторожив, щоб хтось з нас не втік. Нас п’ятьох: батька, матір, старшого брата Григорія з 1928 року народження, сестру Стефанію і мене, наймолодшого, посадили в кузов вантажівки та повезли.

     Приїхали ми до Радехова на залізничну станцію. Розвантажили свої речі й довелося чекати, бо добирали ще людей і підвозили сім’ї з різних сіл. Потім казали, що це була остання партія депортації людей до Сибіру. У Радехові всім стало відомо про наше виселення, тож приходили люди й приносили дещо з продуктів і навіть одяг.

    Через кілька днів подали товарні вагони, і всіх нас посадили туди разом з нашими речами. Був серпень, і була надзвичайна спека, а тим більше у вагоні. Ми всі пітніли, але помитись та охолодитися не було змоги. Навіть ввечері було дуже жарко. Через дві години ми вже прибули до Львова. Саме у Львові на одній станції формували наш потяг, де було багато людей з різних районів. До нашого потяга причепили вагони, і ввечері поїхали до Тернополя, де трохи постояли, а потім, як і у Львові, причіплювали вагони з людьми, яких виселяли також на Сибір. Ніч була трохи холодніша. У Тернополі трохи запаслися водою, і наступного дня наш потяг попрямував на Схід. Весь час нам було жарко й не вистачало води.

     Наша подорож тривала понад два тижні. Були довгі зупинки, а куди їдемо, ми не знали, лише було відомо, що їдемо на Схід. Ще за літа нас привезли в Томську область.

     Пам’ятаю, як під час подорожі в нашому вагоні був в одній сім’ї малий хлопчик. Він часто підходив до свого батька, давав йому сопілку, щоб той заграв, і тоді співав пісеньку дитячим тендітним голосом із казки «Калинова сопілка»:

Ой, помалу-малу, козаченьку, грай,

Не врази ти мого серденька вкрай!

Усі слухали у вагоні цей дитячий спів і раді були, що в такий спосіб хлопчик їх розвеселяє.

— Співай, співай на здоров’я всім! — казала стара бабуся до хлопчика, а він продовжував:

Мене сестричка зі світу згубила.

Ніж у серденько встромила.

— Цього вже не треба співати, бо й так сумно на душі, — тихим голосом зверталась ця бабуся до веселого хлопчика. Хоч як дивно, а мені ця пісня запам’яталась на все життя.

     З Томська на вантажівках везли 200 кілометрів у тайгу в селище Красний Яр і поселили в бараки. Того року осені майже не було, бо після літа прийшли холодні дні. Нас усіх заставили працювати на лісоповалі. Одні рубали дерева, інші обрубували гілля, сучки й тягали їх на дрова, а дещо спалювали.

     Брата Григорія поставили бригадиром на лісозаготівлі, а батько ремонтував одяг та взуття. Ми працювали і влітку, і взимку. Літо в Сибіру минає швидко, а взимку дуже холодно, тож треба було добре одягатися. Я довгий час працював на причепі. Тракторами відтягували зрубані дерева.

     Одного разу я зачепив смереку з гілками. Там були якісь канати, і мене замотало між гілками й потягнуло. Я був добре одягнутий: ватні штани, куфайка, шапка, валянки — був як справжнє опудало. Мене трактор волочив разом зі смерекою дуже довго — понад кілометр. Спочатку, наскільки це було можливо, я кричав, але скоро знепритомнів і нічого не пам’ятав, що зі мною відбувається. Та хто міг мене почути в тайзі. Тракторист під гуркіт мотору також нічого не чув і не знав, що за собою разом зі смерекою тягне мене напівживого. Мене притягнули разом зі смерекою на місце розділення деревини. Робітники тут відчепили смереку й побачили мене в гілках. Я був непритомний, руки й ноги повиходили із суглобів. На щастя, нічого не зламав. До лікарні далеко було — не везли чомусь, хоч я був нерухомий. Дуже боліли кінцівки, я не міг говорити. Мене підняли на ноги, і я прийшов до тями, почав ходити, мене водили під руки, грівся біля вогнища. Увечері з усіма приїхав додому й там відлежав три дні. Мама постійно молилася за моє одужання.

     Удома в нас завжди вранці та ввечері була молитва. Але цей випадок ще більше нас насторожив, і ми ще ревніше молилися. Бувало, мама молиться, а потім підійде до мене, руки, ноги порозтирає — і мені стає легше.

     У Красний Яр часто приїжджав о. Євстахій Смаль — редемпторист, а потім о. Цегельський, тож ми мали духовну обслугу. Багато наших греко-католицьких отців також відбували заслання як покарання.

     Після цього випадку я обрубував сучки, де деревину завантажували на автомашини й возили в Красний Яр. Там була пристань на річці Обі, звідки деревину сплавляли на переробку. Також працював на тракторі, тягав дерева, вантажив на лісовози — різну роботу виконував. До речі, там працювали переважно українці, вісімдесят відсотків. Тож, попри важку працю, я почувався як удома.

     На Різдвяні свята навіть одного разу ставили концерт колядок. З нами був о. Євстахій Смаль, і ми були раді цьому. На Великодні свята пекли паски, і він приїжджав їх святити, служив нам Службу Божу й усіх сповідав. Там ми мали духовну опіку.

     Умови праці й побуту були дуже важкі: взимку мороз, сніг, а влітку комарі, мушка, оводи. До цього дуже важко звикати. На початку в бараках дошкуляли нам блошиці, що спати було неможливо, і від укусів хворіли на сверблячку.

     Одного разу мене спіткало ще одне нещастя. Коли я обрубував сучки, в один момент відрубаний сучок відскочив і вдарив мене по очах. Я подумав, що мені очі повибивало. Пошкодив собі одне око, на яке тепер погано бачу. Там ніхто не звертав на це уваги, хіба якби вже зовсім був негодящим.

     Настали шістдесяті роки, і нас почали звільняти з таборів, додому з дружиною поїхав мій старший брат Григорій, а нас не відпускали, бо влада Радехівського району не хотіла, щоб нас звільнили.

     Ми там мали свою господарку. Попри те що там була піщана земля, ми садили картоплю, часник, цибулю, огірки та іншу городину. Останнього року придбали корову. Літо там коротке, і треба все вспіти виростити. Лише 1960-го ми повернулися додому й працювали в колгоспі. У сімдесятих роках повмирали батьки, і я жив переважно із сім’єю свого брата.

     Хоч би де я був, відчував завжди, що зі мною є Господь Бог, і в цьому я завдячую своїм батькам. Із самого дитинства мої батько й мати плекали в моїй душі любов до Господа Бога й служіння Йому своїми добрими вчинками. Моя мати завжди нагадувала: «Івасю, будь добрим і терпеливим — життя нелегке. Хто терпен, той спасен». А батько мій, коли молився, наказував: «Молися — і Господь буде з Тобою».

     Настали дев’яності роки. Відроджується не тільки Україна, а й Греко-Католицька Церква. У мене виникло бажання йти до монастиря. Ще із Сибіру був знайомий з о. Євстахієм Смалем, тому я пішов до отців-редемптористів у Замарстинів і був там два роки, а потім перебував удома, де познайомився з о. Мар’яном Чернегою, ЧСВВ. Він мене направив до протоігумена отців-василіян о. Василя Мендруня, ЧСВВ, і 27 червня 1995 року я вступив до Чину Святого Василія Великого, у якому перебував у різних монастирях. З 2003 року я перебуваю в  Золочівському монастирі.

     Приймаю все, що мені Господь Бог дає. Мої терпіння не тільки є терпіннями нашої братії, а й збагачують наш Чин. Мої нелегкі дитячі роки, каторга в Сибіру, служіння в монастирі створюють образ мого служіння Богові. Два роки тому мені ампутували пальці на нозі, знову терпіння. Дякую Богові за те, що я не загубився в цьому розлогому світі, де так багато несправедливості, лицемірства й брехні. Усе-таки життя, яке дає нам Господь Бог, прекрасне, і я щасливий, що завжди був з Богом, а тепер прошу щасливої смерті, щоб у вічності міг також допомогти своєю молитвою братії та отцям-василіянам у їхньому повсякденному служінні Богові й людям. За все дякую Богові і вам, отче, що вислухали розповідь з мого життя. Свою каторгу, а точніше свої терпіння та страждання на цій каторзі, які я переніс свого часу, також жертвую за Чин Святого Василія Великого.

27 жовтня 2021 рік, м. Бар, о. Мелетій Батіг, ЧСВВ.

Із розповіді брата Тараса Тхіра, ЧСВВ, м. Золочів, липень 2019 рік