Вона поверталася з котом і валізою. Додому. Кіт чемно сидів у своєму кошику. Інколи зирив на свою сумну господиню. Він усе розумів. І, мабуть, співчував.

У вагоні було багато людей. Вони також поверталися додому. Багатьох із них чекали. На неї не чекав ніхто.

Діну покликав до себе син, які жив у прикордонній з європейською країною області. Але подих війни відчувається й там. У витті сирен, у настроях людей, у глибокому смутку, коли привозять загиблих воїнів.

У Діниному містечку відносно спокійно. Воно далеко від фронту. Сусідка під час телефонної розмови сказала, що багато чоловіків та хлопців з їхнього містечка пішли на війну. І декого вже поховали.       

Діна любила місто, де жив її син із сім’єю. Велике, старовинне. Юрко там вчився у виші. І осів. Коли був студентом, поспішав додому. А після одруження навідувався все рідше. Навіть коли хворів Семен, чоловік.

– Ти б до батька приїхав, – пробувала совістити сина.

У нього не було часу. А потім Семена не стало. Тоді й приїхав. Два дні побув. Поспішав, бо мав справи. І невістка нервувала.

– Мені так самотньо, – поскаржилася, коли син сідав до автівки.

– Звикнете, мамо. Так багато людей живе.

Хотіла сказати: «Я не «багато людей», я твоя мама». Але змовчала...

Сніжана, невістка, була холодна, як і її ім’я. Коли приїхала знайомитись із Юрковими батьками, нудьгувала в містечку. Діна показувала майбутній невістці історичні місця, розповідала цікаві історії, а дівчина поглядала на годинник.

Сніжана до чоловікової рідні ставилася зверхньо. Її батьки викладали в коледжі. Діна ж працювала в районному будинку культури, а Семен ремонти робив. Золоті руки мав. Для невістки чоловікова рідня видавалася простакуватою.

Коли почалася війна, закрилися дитсадки й школи. Тоді Сніжана й згадала про свекруху. Сказала Юркові, аби покликав матір до себе, мовляв, тут спокійніше. Насправді ж треба було з дитиною побути.

Діна погодилася. Залишила ключі від квартири сусідці, аби та наглядала за помешканням і підливала вазонки. А Маркіза забрала з собою.

Щойно приїхала до сина, Маркіз став котом розбрату. Котів Сніжана не любила. Зате з Маркізом із задоволенням бавилася внучка.

Діна готувала, прибирала, гляділа малу. Сумувала за роботою. Планували концерти, творчі зустрічі... Лютневий ранок перекреслив усе.

Вона любила співати. І тут тихенько наспівувала. Це дратувало невістку.

– Мамо, перестань муркати свої пісні, – мовив якось Юрко. – І кіт твій... зайвий.

– Я маю вигнати його на вулицю?

– Просто не треба було привозити.

– Він же не шкодить. І Вітуся з ним бавиться.

– Аби глистів не набралася.

– Нема в Маркіза глистів.

– А от Сніжана каже...

Діна збирала речі. Відчувала: набридла вже невістці, може, і синові також. Лише внучка по-справжньому шкодували, що бабуся поїде.  

– Мамо, я не зможу тебе на вокзал завезти, – сказав Юрко. – У мене робота.

– Ти ніколи не маєш часу для мене. І для батька не мав.

– У тебе старомодні погляди на життя. Кожен про себе має дбати. Світ змінився.

– Якби ти тоді не зробив скандал, я б не залишилася самотньою.

– Не починай, мамо...

Після смерті чоловіка до Діни почав свататись її колишній однокласник Василь. Діна зі школи йому подобалась. А як співала! Задля Діни Василь навчився грати на батьковому баяні.

Хлопець гадав: повернеться з армії, зізнається Діні...

Але доля вирішила по-іншому. Василь зустрів дівчину в місті, де служив в армії. Закохався. Привіз додому, але сім’ю так і не створили.

А Діна закінчила виш, влаштувалась на роботу в районний будинок культури. Познайомилася з Семеном. Вийшла заміж. Щасливо жила з чоловіком.

Василь прийшов у справах до директора будинку культури. Побачив Діну. Розговорилися.

– Я так і не зізнався тобі, що колись...

– Мені Станіслав, товариш твій, розповів, як ти планував освідчитися після армії. Але покохав іншу. Ми всі в такому віці романтиками були.

– А тепер... ти залишилась одна. І я сам.

Василь приходив до Діни, коли треба було щось допомогти, полагодити. Вона віддячувала йому смачними обідами. Сусіди трохи попліткували й змирилися, мовляв, обоє самотні...

Діна розповіла про Василя синові. Той аж на крик зірвався:

– Сніжані навіть розповідати не буду! Соромно! У моєї матері кохання завелось! Дівчиськом себе уявила?!  

Юрко тоді багато чого образливого наговорив матері.  

Діна вирішила Василя віднадити. Пояснила все.

– Діти не мають права втручатися в життя батьків, – сказав на те Василь. 

– Що ти знаєш про дітей? У тебе ж їх ніколи не було.

Василь мовчки пішов. Пізніше шкодувала про свої слова. Боляче ними вдарила. Вибачитися хотіла. Але почалася війна. Не до того було.

Маркіз радісно вистрибнув із кошика. Діна відчинила вікна. Вони вдома!

Сусідка любила розповідати містечкові новини.

– Діно, ти знаєш, що твій Василь добровольцем на війну пішов?

– Ну який він мій?

– Кажуть, до госпіталю потрапив.     

Випогодилося. Діна зібралася на ринок. Біля свого обійстя на мокрій лавці сидів Василь. З перев’язаною рукою. Сивий. Задрімав наче.

– Васильку, – тихо покликала.

– Я не сплю, – усміхнувся. – Після дощу так свіжо, такий гарний запах.   

– Як ти?

– Зачепило трохи. Одужаю і назад повернуся.

– Васильку, пробач мені, що я тоді... І дякую, що ти захищаєш нас. Страшно там. Таке в телевізорі показують. А ти це бачиш... бачив.

– Зараз всюди страшно.

Діна поверталася з ринку, а Василь далі сидів на лавці.

– Ти голодний? – запитала.

– Добре, що не права рука поранена. Тож даю собі раду.

– Ходімо, мій герою. Буду годувати тебе.

Вони розмовляли майже до вечора. Згадували школу, вчителів, однокласників. Лише про війну не хотів розповідати.

– А Юрко твій як? – запитав.

– Каже, що кожен найперше про себе має дбати.

– Помиляється твій син. Зараз багато людей іншим допомагають. І біженцям, і на фронті.

– Васильку, приходь завтра на сніданок. Що ти готуєш? Яєчню? Чи бутерброди? Сили тобі треба набиратися після поранення. Я не маю про кого дбати, крім Маркіза. Та якби він ще розмовляти вмів.

– Дякую. Прийду.             

Василь часто приходив до Діни. Навіть пробував щось допомагати однією рукою. Василева рідна сестра, якось зустрівши Діну, мовила:

– Не відштовхуй брата. Він завжди любив тебе. І ти знаєш: в нього добре серце.

Що краще Василь почувався, то частіше подумки повертався до своїх побратимів.

– Я мушу бути там, – казав Діні.

– Так, звісно. А потім... повертайся до нас із Маркізом.

Василь обійняв здоровою рукою Діну.

Маркіз, аби не бути третім зайвим, побрів до іншої кімнати.

Завила сирена.

У телевізорі лунала пісня у виконанні популярного співака: «Обійми мене, обійми мене, обійми так лагідно і не пускай...»

Ольга Чорна