— Братику, рідненький, Іванку, Івасику-Телесику, не відлітай! — ридала над домовиною Настя. — Мій маленький, як же ти там без мене? Як я без тебе тут?!

Молодший брат… Настин пестунчик. Івасик-Телесик. Був і залишався, навіть коли став парубком, високим і міцним, і низенька худорлява Настя здавалася особливо тендітною поруч із ним. Іванком, Івасиком-Телесиком він буде для неї, старшої сестри, завжди.

***

Мая зупинилась неподалік обійстя, колись свого. Ні на автівку, ні на неї ніхто не звернув уваги. І добре. Не наважувалася ступити на подвір’я, туди, де рідня та містяни проводжали у Вічність її сина. Про те, що Іван загинув на фронті, прочитала інтернеті. Й ось вона тут. Спостерігає збоку, як чужа, випадкова людина, — боїться людського осуду. А як глянути в очі доньці? А Степанові — колишньому чоловікові? Он він — стоїть навколішки перед синовою домовиною. У військовій формі. Отже, обоє пішли воювати…

***

Мая рано вийшла заміж. У двадцять доньку народила. Степан дуже кохав дружину й обожнював малу Настуню, глядів її, коли жінка їздила на сесії: навчалася заочно в інституті. Не ревнував своєї вродливиці, коли на неї задивлялися чоловіки, не докоряв їй нічим.

Іванко народився через чотири роки після Насті, і тоді Маю наче підмінили: стала дратівливою, нічим не можна було їй догодити. Вона не хотіла жити разом із чоловіковими батьками, хоча свекри ніколи слова лихого не сказали про невістку. Якось поскаржилася своїй матері, а та відповіла:

— Майко, не думай викинути якось коника! Чоловік у тебе — золото. А на власне житло ще заробите. Хоча навіщо воно вам? Хата у сватів нова, велика. Крім Степана, більше дітей нема…

Але молоду жінку такі резони не влаштовували. Їй стало тісно й удома, і в місті загалом, і на роботі в школі. Мая гортала модні журнали й мріяла: от би їй так убиратися, адже навіть після народження двох дітей має чудову фігуру, врода квітла… Та не ті в неї з чоловіком статки, щоб наряджатися, як ці красуні. Ці думки викликали досаду й злість. Чоловік усе списував на втому: як-не-як двох дітей доглядала, працювала. Допомагав чим міг, але краще не ставало.

— Може, тобі на відпочинок поїхати? — запитав якось.

— У нас зайві гроші завелися? — буркнула у відповідь.

— То ти згодна?..

Степан був готовий на все, аби Мая знову стала такою, як на почтку їхніх стосунків. Якби ж він знав, що ця поїздка стане фатальною для сім’ї…

***

Мая ніжилася біля теплого моря. Помітила, що на неї поглядає один із відпочивальників. І вона звернула на нього увагу: вродливий, статний, трішки старший за неї — не зелений юнак.

Одного дня він підійшов, назвався Владиславом, запитав, чи згодна познайомитися повечеряти з ним.

— Я заміжня, — відповіла на те Мая.

— Але ж наразі ви тут самі, — не здавався Владислав.

Мая закохалася в нього: у його вроду, у його манери, у його багатство. Хотіла, щоб цей відпочинок не закінчувався ніколи. Але настав час повертатися.

— Залишайся зі мною, — запропонував Владислав.

— Як?! — запитала Мая здивовано-розпачливо. — У мене чоловік, діти, робота. До того ж я тебе майже не знаю.

— Маю, ти гідна іншого життя.

— І тебе?

— І мене.

– А діти?..

Діти… Камінь спотикання в їхніх стосунках. Владислав не міг мати дітей, а коли відверто, то не дуже й хотів. Не приховував цього, коли одружувався. Прожив у шлюбі три роки, а потім дружина завагітніла. Клялася, що від нього, мовляв, дива трапляються. Не вірив. Зробив тест. Дружина обманула. Розлучився. Більше не мав серйозних стосунків із жінками. А Мая йому сподобалась: він міг плекати її вроду, купувати дорогі речі. Міг любити цю неймовірну жінку. Але не її дітей. Не хотів навіть бачити їх у своєму домі.

Мая постала перед вибором, можливо, найтяжчим у її житті. А тут ще й Степан телефонує, запитує про відпочинок, розповідає про сина й доньку, каже, що скучає, що зустріне її з потяга. Жінку ті слова тільки дратували: вона вже не кохала свого чоловіка. Навіть не думала, що майже миттєво можуть зникнути почуття. А Владислав… З ним так легко, безтурботно. «Залишайся зі мною», — спокусливо дзвеніло у вухах.

А якщо справді махнути на все рукою й погодитися? Мая боялася цієї думки. І водночас хотіла бути з Владиславом. Але… діти. З одкровень коханого зрозуміла: він ніколи не захоче бачити її сина з донькою. Ніколи…

— Можливо, я повернусь до тебе, Владиславе, — сказала зрештою. — Жити у великому місті — моя мрія. Жити з таким чоловіком, як ти. Та зараз треба збиратися додому.

— Я чекатиму, — відповів Владислав. — Коли вирішиш приїхати, зателефонуй. І пам’ятай: я кохаю тебе, Маю.

Удома все було немилим. Милим був Владислав: його велика нова квартира, дороге авто. А Степан вічно ремонтує батькового легковика… Рішення було готове, залишалося наважитися про нього сказати всім, а передовсім Степанові.

Якось він завів розмову про святкування синового п’ятиріччя. Не зовсім удалий момент, але тягнути далі незмога.

— Степане, нам потрібно серйозно поговорити, — видихнула.

— Про що? — насторожився Степан.

— Про нас. Я більше не кохаю тебе. Я піду від тебе.

— А… діти?

— Залишаться з тобою.

— Хто він?

— Ти його не знаєш. Він нетутешній.

Мати, свекри намагалися схаменути Маю, батько не вмовляв — кляв, сварив на всі заставки. Але жінка нікого не слухала: вона прагнула красивого й безтурботного життя, вона ухвалила рішення.

— Я буду допомагати дітям, — сказала Степанові на прощання.

— Нам від тебе нічого не треба, — відрубав Степан.

***

Мая вийшла заміж за Владислава й не шкодувала за минулим — заможне життя їй подобалось. Докори сумління через те, що покинула дітей, не бачилася з батьками, які заборонили на порозі з’являтися, тихшали, а потім і взагалі вмовкли.

Степан же не шукав іншої жінки — багато працював, піклувався про дітей. Настя допомагала доглядати братика. Любила його безмежно, замість мами розповідала перед сном казки. І називала Івасиком-Телесиком, маленьким…

Час збіг непомітно. Настя виросла, здобула освіту й працювала в школі, у якій колись навчалася. Іван теж не вигнався, як дубок, сильним парубком став, та ще й кмітливим. Розумівся на комп’ютерах. Закінчив коледж, улаштувався на роботу.

Жили в злагоді, а про Маю воліли не згадувати, Настя навіть весільну світлину, на якій батько з матір’ю, заховала.

***

Війна застала всіх зненацька. Пішов добровольцем на фронт Степан, а згодом і син.

— Іванку, Івасику, мені страшно самій залишатися, — крізь сльози шепотіла Настя, проводжаючи брата на фронт.

— Сестричко, твій братик уже не маленький і мусить захищати тебе. Тільки заміж не вийди, поки не повернуся, — намагався заспокоїти Настю Іван.

— Жартуєш…

Не йняла віри, що брат загинув. Недавно ж телефонував. Обіцяв же берегти себе… Не зумів, не вберіг…

— Не відлітай, Івасику-Телесику. Мій маленький, ти ж обіцяв повернутися… — голосила над його труною.

Степан підвівся з колін, обійняв доньку.

— Не плач, Настуню, — сказав, а в самого тяжкі сльози котяться по втомленому обвітреному обличчю.

Похоронна процесія рушила з подвір’я. Мая завела автівку. Попрощатися із сином так і не стачило духу…

Коли ховали Івана, у небі, у сумному осінньому небі над цвинтарем пролітала зграя перелітних птахів. І раптом — розвернулася, зробила коло над згорьованим гуртом та й полинула в далину. Люди з подивом дивилися на птахів. Можливо, казали вони, птахи повернулися, щоб забрати душу молоденького воїна на м’якенькі крильця й віднести у Вічність.