о. Мелетій БАТІГ, ЧСВВ, м. Бар

 – Шановний отче, я принесла вам вишивку, яку ви просили мене, щоб вишила, але нічого не хочу від вас, тільки прошу перекладіть ось цю молитву з німецької мови на українську. Бо ця молитва і цей образочок охоронили від смерті декілька разів мого дядька Миколу.

 На цьому листочку дійсно була молитва написана ґотиком старою німецькою мовою з образочком Милосердного Дитятка Ісуса, який є широковідомий у західних країнах, зокрема в Чехії. В рік Божого Милосердя хочу всім пригадати про силу молитви до Божого Милосердя. Бо коли ми молимося з глибокою вірою в надії на Боже Милосердя, то здійснюються наші добрі мрії і прагнення. Людський розум не в силі собі цього зрозуміти, як діє на цей світ і на нас грішних Божа любов, яку проявляє наш Спаситель Ісус Христос. Вже у своїй невинній дитячій постаті Ісус виявляє своє Милосердя до нас людей, а тим більше коли Його розіп’яли під час страждань і терпінь, з Його Серця спливає безмежне Милосердя на цілий світ.

 Ось що мені розказала ця добродійка Ганна про свого дядька і про молитву, яку він завжди протягом свого нелегкого життя зберігав і шанував, як щось найдорожче.

Микола Дорож народився у селі Мар’янівка, що знаходиться двадцять п’ять кілометрів від Бару. Маючи сім років, він зазнав жахіття Першої світової війни, бо його батька Антона забрали на війну і він пропав без вісті, так і не повернувся додому. Його мати Ганна вийшла вдруге заміж за Михайла, який походив із заможної сім’ї і був добрим господарем у селі.

Перед колективізацією Микола одружується з Ковальською Ганною. До слова, його батько, а потім дружина Ганна були католиками, але у їхній сім’ї ніколи не було непорозумінь. Завжди поважали і святкували свята за новим і старим стилем, тобто католицькі і православні, а головне, що зберігали сумлінно віру в правдивого Єдиного Бога. Хоч Микола був безграмотним, та він навчився від своєї матері молитися. Всі щоденні молитви, а також Божі і Церковні заповіді з самого дитинства Микола знав напам’ять і старався їх виконувати.

Микола завжди заздрив тим, що вміли читати. Та на жаль, у Мар’янівці школи не було, тож діти ходили навчатись до сусіднього села Володіївці. Але на цей час була війна, батька забрали на війну, а в дома господарка. Будучи малим хлопчиком зранку до вечора йому прийшлось пасти худобу, та не тільки свою, але також і сусідську. Як він пізніше згадував ці роки, то дякував Богу за цей благословенний час:

– Вижену своїх корів, – згадував він, – а тут вже сусіди приженуть свою худобину і жену її на пасовище, а коли худоба пасеться, я молюся так, як мене мати навчила. А вечором, коли стадо приганяю додому, мені всі дякують. «А щоб ти був здоровий і щасливий у житті, щоб ти не знав ніякого лиха на цій землі. Нехай тебе святий Боженько береже…» і таке інше, а мені так приємно і, думаю собі, коли я ще малий і мені так люди дякують, а що буде як я підросту?

Після одруження, здавалося, що Микола буде радіти своїм щастям. Ганна була роботящою і Микола у розквіті сил не опускав рук. Та тут знову завітала до їхньої хати біда. На селі почалася колективізація і його вітчима Михайла розкуркулюють. Забирають все з дому: корови, коні, свині, інвентар господарський. Одного дня нічого не залишилось на господарці. А потім ще забрали Михайла, мабуть щось сказав з передсердя до начальства і відправили його невідомо куди. Якось Микола сказав зі сльозами на очах своїй дружині Ганні:

– Ось дивись на мої руки. Усе забрали від нас, але Господь дарував мені оці руки і ми не пропадемо, тільки не бери це все до свого серця, просімо Бога, щоб витримати, на Нього лиш надія. Це лихо яке, так зненацька прийшло на нашу долю ми переживемо.

Почався голод, а тут троє діточок. День і ніч Микола ходив десь світами, щоб щось принести дітям. Він навіть на всякий випадок щось з продуктів приховав і закопав в кущах на городі. І коли прийшла буксирна бригада, Миколи в дома не було. Це був справжній погром. Шукали зерно, картоплю, усе їстівне і виносили на вози, які стояли на вулиці, навіть ліжка розкривали і якщо там щось знаходили, то забирали. На дворі, в садочку, на городі штрикали довгими загостреними дротами. На щастя, до кущів не дійшли і те, що Микола закопав залишилося, а з хати і комори все забрали. Це було щось страшніше ніж розкуркулення. Коли повернувся додому Микола, то він все сприйняв спокійно, але переживав, щоб його не репресували. Минули його також репресії і в тридцять сьомому році, хоч він знаходився у списках, але в кінці.

Через декілька років почалася війна. Гітлер нападає на свого союзника Сталіна і з кожним днем німці захоплюють швидким темпом території України і Білорусії. Прийшла повістка Миколі, що його забирають в армію.

Вечором зібралися родичі Миколи, сусіди, друзі, щоб гідно відпровадити, разом з односельчанами, його на війну. Плакала старенька мати, дружина Ганна і діти. Їх заспокоював Микола, кажучи їм, що це не на довго і він скоро повернеться додому. Дві донечки Розалія і Галина сиділи біля батька, а хлопчик Євген тримався татової руки.

– Хто знає, можливо це в останній раз ми так всі разом вечеряємо, бо не знаємо, що буде навіть завтра, так все швидко міняється, – говорила мати, коли сусіди заспівали тужливу пісню – «Стоїть явір над водою…»

– Дай, Боже, тобі Миколо, скоро додому вернутися, а війна довго не буде… – хтось говорив з друзів до Миколи.

А на другий день вже зранку всі, кого призвали до війська підвозили підводами до Бару. Микола розпрощався з рідними, з дітьми, які йшли разом з дружиною, аж до села Верхівки.

Коли Микола виходив з подвір’я мати ще побігла до хати і винесла хрестик, кажучи:

– Цей хрестик твого батька Антона, візьми його, нехай тебе охороняє могутня сила Господнього хреста. Молись, сину, Богові, щоб щасливо повернувся додому. Пречиста Діво, заступайся над нами і над всім нашим безталанним народом. Святий Миколаю, помагай нам. Обнялися, попрощалися, як на завжди.

Найближчим часом Мар’янівку захопили німці і зв’язок з Миколою був втрачений на довго. Радянські війська відступали з великими втратами, багато військових попадали в полон. Біля Харкова разом з багатьма солдатами Микола був також взятий у полон.

Найбільшим лихом для полонених було те, що вони втрачали всяку людську гідність. Голод, холод, а ще терпіли побої на собі. Товарні вагони, а то пішком, гнали полонених до Німеччини, як рабів, щоб використати їх як робочу силу. По дорозі їли так, що ледве пересували ноги. Вони зривали все, що попадалось їм під руки. Ще місяць не минув, як Микола вже працював у Німеччині на заводі, який випускав продукцію для фронту, а вірніше зброю.

Незважаючи на важку працю і на жахливі умови в таборі, Микола думав часто за свою сім’ю. Та на жаль, відомостей з дому ніяких не було. Він ніколи в таборі не опускав молитви, так як навчила його мати ще в дитинстві.

Одного разу, вечором, він відчув велику тугу за своїм домом і став роздумувати про свій стан полоненого радянського солдата, з якими гітлерівці не рахувалися, бо полонені були тут приречені на явну смерть, після того як їх використають у підневільній тяжкій праці. Він це все бачив і відчував, що не пощадять його. Тільки одна надія на Бога. Його охоплював відчай, але і тут знаходив заспокоєння у молитві, роздумуючи:

«А якщо втекти? Яким способом? А якщо впіймають, що тоді? Куди втікати? Де шукати пристановища? Багато питань, на які не легко відповісти».

Після молитви і роздумів, Микола вирішив все таки скористатися втечею. Обдумавши ретельно план втечі, він задумав це зробити вранці, тільки якого дня? А для сміливості підмовив свого друга, щоб мати підтримку під час втечі.

Через декілька днів задум було здійснено. Коли полонених переганяли під конвоєм з одного заводу на інший, в кущах Микола зі своїм другом віддалилися від колони і подалися до найближчого селища.

І тут вони розійшлися. Микола заходить до першої хати, а його друг побіг далі селом і зникає з очей. На подвір’ї ходила старша віком господиня.

– Guten Tag! Um Gottes Willen, verstecken Sie mich. Ich will leben. (Доброго дня вам! Ради Бога захороніть мене. Я так хочу жити), – благав ламаною німецькою мовою Микола.

Господиня спочатку з якоюсь недовірою, але через хвилинку все зрозуміла, спокійно сказала:

– Gut. Komm rein. (Добре. Зайди до хати).

Коли він зайшов до хати, вона тут же принесла поношену одежу і просила біженця переодягнутися.

Після цього зі старого молитовника вийняла листочок, на якому була написана ґотикою молитва до Милосердного Дитятка Ісуса з Його образочком.

– Wenn die Polizisten kommen, lies dieses Gebet hier am Tisch. (Як прийдуть поліцаї, цю молитву читай ось тут біля столу).

Не минуло навіть години, як вже на подвір’ї були поліцаї з собакою. Вони увійшли в будинок і стали шукати втікача. Микола сидів біля столу і дивився на молитву і молився своїми словами, бо читати не вмів не тільки німецькою, але і українською. Поліцаї нишпорили по всіх кімнатах і навіть піднімались на горище й опускались в підвал, але Миколу не зачіпали і нічого його не питали, мабуть прийняли його за хазяїна дому. Два поліцаї з собакою робили обшук на подвір’ї. Нікого не знайшовши, вони подались до інших будинків.

Після цього всього господиня промовила до Миколи.

– Bedanke dem Herrn Gott für seine unendliche Gnade. Dieses Gottesdienst und das Gebet nimm mit. Und bete immer an Jesuskind. Herr Gott wird dich beschützen, solange du lebst. Verstanden? Hier hast du die Lebensmittel. (Подякуй Богові за Його велике до Тебе Милосердя. Цей образочок і молитву візьми з собою. І завжди молися до Дитятка Ісуса. Бог Тебе буде оберігати скільки будеш жити. Зрозумів? Ось тобі продукти).

Микола залишився у хаті господині і тільки вечором сердечно подякував її подався на схід, а куди сам не знав. І тільки через місяць він добрався до лінії фронту. Перейшовши фронт, Миколу перевірили радянські спецслужби і він знову став солдатом на передовій лінії фронту.

За ним ретельно слідкували «сексоти» і він цього навіть не зауважував. Одного разу він почав сперечатись про високі технології виробництва у німців і доказував, що німецька техніка є кращою від «совєтської», що німецькі машини є досконаліші ніж російські і навіть спеціалісти в них кращі. Він все це доказував п’яному офіцерові, який тут же вирішив без суду його розстріляти. Офіцер не зволікав своїм рішенням разом з іншими солдатами, які провинилися під час бою, його виводить, щоб розстріляти.

Микола правою рукою притиснув до серця листочок з молитвою до Дитятка Ісуса, яка була в лівій кишені гімнастьорки і благав пощади у Милосердного Бога. І в цей час приїжджає полковник і тут же відміняє розстріл.

Миколу судить військовий трибунал. Йому пригадали, що батько був куркулем, за що був покараний, за полон, у який він немовби здався добровільно, а тепер підбурює інших солдат, вихваляючи німецьку техніку. Засудили його на 25 років каторжних робіт.

Для Миколи закінчилася війна, а почалась важка каторга по таборах, аж до Колими. Про це не знали ні дружина, ні діти, ні друзі. Та він і там не розлучався з цією молитвою, завжди переховував як найбільший скарб, пам’ятаючи слова німкені, яка говорила: «Через цю молитву Бог тебе збереже».

Поневіряння були дуже жахливі: Воркута, Норильськ і на кінець Колима. До дому дуже мало писав Микола не тому, що був неписьменний, а тому що не хотів завдавати болю своїй дружині і дітям.

Будучи по різних таборах, Микола, як і в армії розмовляв українською мовою з подільською вимовою. І тому всюди він знаходив друзів з України.

Можливо за це він карався, як «ворог народу». Табори були заповнені не тільки патріотами, але і борцями за Україну як і Західної України, так й з інших областей і в нього завжди були друзі, які поважали його за доброту, чесність і любов до своєї землі та народу.

Саме у таборах Микола зустрічався зі священиками греко-католицької церкви, які відбували своє покарання за те, що не хотіли зректися своєї віри.

Одного разу він підійшов до старшого віком о. Григорія і розказав йому про свою втечу з полону, а потім про розстріл в армії, показуючи йому молитву з образочком, яку дала йому невідома німкеня, кажучи:

– Хочу, щоб коли помру, поклали цю молитву мені на груди.

. Отець вислухавши його, пояснив, що це дійсно є чудесне захоронення Милосердного Дитятка Ісуса,

– Як мені здається, ваш рід є благословенний Богом. Ваші батьки, пра-прабатьки завжди моляться у вічності за свій рід. Тому Господь Бог послав тебе до доброї господині християнки, яка виконала свій обов’язок перед Богом, тож Господь через цю молитву захоронив тебе. Збережи цей листочок і залишиш його, як повернешся додому своїм дітям і внукам, як пам’ять, що в Бога можливе різне чудо, бо Він – Всемогутній. Можливо прийде час і знайдеться чоловік, який це все опише.

Це було 1956 р., коли Хрущов розкритикував культ особистості Сталіна і Миколу звільнили з ув’язнення. І він зимою пізнім вечором повернувся до свого села Мар’янівки. Коли він підійшов до хати, де ще світилося, почав стукати до вікна, а потім до дверей. У хаті всі перелякалися, бо вже готувалися до сну. Відкривши двері, Ганна налякалася. Перед нею стояв у куфайці, в кирзових чоботях, у шапці вушанці непоголений її чоловік. Він з усмішкою привітався:

– Добрий вечір! Пізнаєте мене.

Ганна тут же скрикнула:

– Микола! А то яким чудом ти прибув до нас.

Микола всіх обнімав, цілував. Радість наповнила невелику кімнату. У домі була мати Ганна і її дочки Розалія і Галина, а також син Євген..

Коли Микола розказував про себе, Ганна готувала вечерю, а він витягнув з паперами і документами листочок з молитвою і образком.

– Цей Маленький Ісус Милосердний три рази рятував мене від явної смерті: під час втечі з полону, від розстрілу в армії і в тюрмі, коли я перебував у карцері. Це довго розказувати, але ця молитва нехай залишиться у вашій пам’яті, так мені сказав священик в одному таборі, де я перебував довгий час. Микола довго розказував про все, аж поки не втомився і ліг спати.

Прожив Микола Дорож ще чотири роки. Ніколи нікому не розказував про своє тяжке буття на фронті, в полоні, а тим більше про тюрми і табори. Багато чого так і ніхто не знав і не знає про роки тяжкої неволі. Але за собою зберіг добру пам’ять своєї доброти, щирості і любові. Будучи неосвіченим, він всім пояснював:

– Любити Україну, свою Батьківщину це значить – любити своїх батьків, свою дружину, дітей, внуків, сусідів, друзів, всіх знайомих і всіх – всіх людей, а найперше треба любити Милосердного нашого Господа Бога і завжди до Нього молитися. Життя, яке б гірке не було, але якщо ми йдемо дорогою правди, то нема чого боятися, бо з нами Бог.

Хоча життя у ці роки було нелегким, але він був радий, що живе разом зі своєю сім’єю. Після чотирирічного повернення з таборів додому, Микола важко захворів на виразку дванадцятипалої кишки і помер. Йому ще прийшлось перенести тяжку недугу, але з ним поруч була завжди його добра дружина Ганна.

Миколу всі любили і поважали за його доброту, чесність, за спокій його душі. Де б він не був, завжди поважав інших і за те поважали його.

Коли Микола помирав, то на його столі була ця молитва до Милосердного Дитятка Ісуса і він споглядав на неї, надіючись на Милосердя Боже після смерті, яке торкається кожного, якщо ми віримо щиро у Нього.

Молитва до милосердного дитятка Ісус

Від першого і найбільшого шанувальника фігурки Милосярдя (Ісуса)

О Ісусе, до Тебе прибігаю,

Через Матір Твою Тебе благаю,

З цієї недолі вирятуй мене;

Бо справді я вірую Боже,

Що Ти захистиш мене.

З довірою уповаю на Тебе,

Що милосердя Твоє я знайду.

Від щирого серця Тебе я люблю,

Тому й каюсь у своїх гріхах.

Від них, благаючи, прошу Тебе,

О Ісусе, визволи мене.

Мій намір є виправитись

І ніколи більше не засмучувати Тебе.

Тому повністю віддаюся Тобі,

Щоб терпеливо страждати задля Тебе та вічно служити Тобі.

Ближнього любити, як самого себе, Хочу я заради Тебе.

Ісусику, прошу Тебе, з цієї недолі врятуй мене.

Щоб колись я міг насолоджуватись Твоєю присутністю разом із Йосифом, Марією та всіма ангелами навіки.

Амінь. Амінь. Амінь.

Кардинал Ф. Шенборн, Архиєпископ Празький