о. Мелетій Батіг, ЧСВВ
Життя моє проходило, мов ця вода, що тече крутими берегами, річкою, обмиваючи гостре каміння і коріння дерев, а потім вливається до широкої ріки, яка несе ці води до самого моря; немов тінь дерев, що ростуть біля хати, які захищають її від буревіїв і сонця заслоною своїх крон. Нелегким було моє життя, так якось склалося, але за все дякую Богові милосердному, що не залишав мене, грішницю. Так, так, велику грішницю. І послав вас до мене. Відчуваю, що мій човник, що пливе цією річкою, ось-ось пристане до бережка, і скаже Господь: «Ось тут твій спочинок». Добре, духовний отче, що ви навідались до мене і кажете, що Господь прощає мені всі гріхи. Але що Він скаже, коли я стану перед Ним там, на Суді, як перед вами на святій Сповіді?
Про своє дитинство я вам не буду розказувати, бо всі діти як тоді, так і сьогодні живуть своїм життям. Скажу вам, що мого доброго батька репресували вночі, коли я спала, то навіть не знаю, як його забрали і за що заарештували. Говорили йому, а потім моїй мамі пояснювали, що він був «ворогом народу». А мама знову розказувала, що він, навпаки, був добрим не тільки для нас, а й до сусідів і до всіх людей. Пізніше я чула від інших, що він любив співати. Йде полем – співає, вдома щось робить – співає, а в селі збирає хлопців і разом – як заспівають, то чути ген, ген... На весіллю, то завжди зі своїм співом був першим. Тоді, де б то не було, заставляли співати революційні пісні чи комсомольські, всюди заводили нові «советські» звичаї і порядки. Одного разу в нас у селі було весілля і приїхали з району комсомольці, щоб провести його за їхнім вже звичаєм. Всі сиділи мовчки, мов у рот води набрали, не знали з чого почати. А мій тато спочатку тихенько, потім на весь голос як заспіває нашу українську пісню, і всі його підтримали, що луна йшла на ціле село. А ще до того ходив що неділі до храму Божого, тому став «ворогом народу», не могли йому цього простити. Вдома не тільки сам молився Богові, а ще й нас навчав, щоб ми разом з ним молилися з сестричкою.
Після того, як забрали батька, мама залишилася з бабусею, і нас двоє – я і моя сестричка Таня. Про свого батька ми нікому не розказували. Одного разу мене розпитували про нього, коли мені мали дати нагороду як передовій ланковій. Я сказала, а точніше обманула їх, що він не повернувся з війни. Нагороди так і не дали, мабуть здогадалися, що він був «ворогом народу».
Війну я пам’ятаю добре, особливо запам’яталося мені, як приходили німці до хати і дивилися, чи в нас хтось не переховується. Шукали тих, хто не хотів їхати до Німеччини на роботу. Страшно було, але все минуло. Війна закінчилась, а через рік настав голод. Мені минуло одинадцять років, і якось мама мені каже після обіду:
– Збирайся, поїдемо до Жмеринки.
– Для чого, мамо? Та я їсти хочу, – відповідаю їй.
– Для того і їдемо, щоб десь випросити хліба. Збирайся, збирайся…
Пішла я до криниці, помила ноги, руки, обличчя, одягла чисту сорочку, спідничку, накинула на голову хустину, і пішли ми на станцію Копай. На станції зустріли знайомих людей. Мати несміливо підійшла до них і стала просити для мене хліба, мовляв, чи не має хто хліба для голодної дитини. Випросивши кусочок хліба, дає мені. Я зраділа, але шкода матері, бо знаю, що вона також голодна, то половину цього кусочка віддала її.
– Ні, ні, я ще трохи потерплю – хто знає, коли будемо їсти. – Трохи відкусила, а решту віддала мені.
Підійшов потяг, і ми зайшли у вагон, а через годину були у Жмеринці. Тут на вокзалі багацько людей: одні сидять, другі ходять сюди-туди, чую свист паровозів, а мама також ходить, когось шукає. І тут пристала до жінок, які також їхали на Західну Україну. Квитків немає. Жінки домовляються, що поїдуть верхи на дахах вагонів. Я нічого не розумію. Хтось між ними мав половинку хліба, яку розділили і мені вділили знову кусочок. Мама також з’їла, і мені стало легше, бо знала, що вона також хоче їсти, тільки нікому про це не говорить.
На колії, біля якої ми стояли, зупинився товарний потяг. Ми пішли в сам кінець і стали вилазити на вагон. Підійшов у чорній формі залізничник і почав кричати, але до нього підійшла наша жінка і дала в руку якісь гроші, і він пішов в інший бік, вдаючи, що нас не бачить. Ми вилізли на вагон, полягали і чекали, поки рушить потяг. Засвистів паровоз, застукали замки зчеплень вагонів, і ми поїхали, та раптом заскрипіли колеса, потяг зупинився так, що я ледь не злетіла. Тоді мене мама посадила посередині і наказала бути обережною. Це було перед вечором, а їхали цілу ніч, і було холодно, бо вітер дув нам прямо в обличчя. На другий день ми були в Тернополі, злізли з вагонів і розділилися на три групи. Я і ще одна жінка поїхали до Бережан. Таких, як ми, було дуже багато. Здавалось, що всюди ходять самі жебраки. Люди там добрі, але можна було їх зрозуміти, бо одні відходять, а другі приходять. А в одному селі мамі пропонували, щоб мене залишила пасти худобу, але вона не захотіла, боялася лишити мене на чужині.
Ми назбирали трохи продуктів і повернулися додому так, як їхали сюди, – на дахах вагонів. Так що не платили за дорогу, а додому привезли трохи пшениці, гречки, проса, а також хліба-сухарів. На вокзалі тоді було багато злодіїв та всяких шахраїв, то ми трималися всі разом. Мама була задоволена поїздкою, але коли приїхали додому то все, що назбирали, швидко розійшлося, бо родичі, сусіди просили, і щось потрібно було їм вділити. Невдовзі ми знову їздили просити хліба, і так декілька разів. Пережили цей важкий час.
Коли я підросла, то вже помагала мамі в роботі. Мама працювала в ланці на колгоспних полях. Праці було дуже багато, та й ще в дома потрібно було все поробити. Я до школи щодня ходила більше як чотири кілометри в Копайгород. Закінчила у Копайгороді сім класів навчання, а за восьмий клас вже треба було оплачувати. Хоч я була напівсиротою, та знижки не було, бо батько був репресований як «ворог народу». Тож з ранку до вечора помагала мамі, як не вдома, то у полі. Та й мати не дуже хотіла, щоб я далі навчалась, бо старша сестра виходила заміж, а вона не хотіла залишатися самотньою.
Якось, коли минуло мені вісімнадцять років, мене викликав голова колгоспу і каже:
– Будеш ланковою.
– Я не можу бути ланковою, бо не вмію кричати, сваритися з людьми, а ланкова повинна бути суворою, – відповідаю йому.
Він спокійно став мене запевняти:
– Ми тобі допоможемо, а ти нам будеш про свої труднощі доповідати. Нехай хтось попробує тебе не послухати! Про це скажемо всім на колгоспних зборах! Я думаю, що ти будеш передовою ланковою. Твоя сестра і мати завжди серед передовиків, першими обробляють свої ділянки. Тобі потрібні знання, то вже на другий рік ми тебе скеруємо на заочне навчання в сільськогосподарський технікум. Так що я тебе записую, а в неділю на зборах проголосуємо. Комсомол, технікум, ланкова щось значить. Про тебе будуть знати не тільки в районі, але і в області. Тобі стелиться велике майбутнє!
Я не знала, що йому говорити, відмовитись було неможливо. Моє мовчання було згодою. Повернувшись додому, я нічого не сказала мамі. А в неділю по всьому селу всі знали, що мене поставили ланковою.
У нашому колгоспі в основному вирощували буряки. Всі лани і поля обробляли сапами. Тоді такої техніки не було, як зараз дехто має, і тому все доводилось обробляти руками.
З ранку до вечора кожного дня на полі. Мені тепер стає не по собі, коли бачу перед собою десять гектарів буряків на ланах, які я обробляла. Двічі треба було пройти кожний рядок. Коли я стала ланковою, то вже відповідала за всю ланку. Кожного дня мені діставалось як не від колгоспного начальства, то від людей. Прийду додому виплачусь досхочу, але мамі нічого не казала, хоч вона все знала, люди все розкажуть. А вона, сердешна, коли свариться, а коли жаліє, та мені не легше.
Пам’ятаю, на Зелені свята йшли в основному старенькі бабусі в Копайгород до церкви. А мені суворо наказали вивести всіх людей на поле. Приїхали з парткому перевіряти, як люди працюють. Та я навіть свою маму і сестру не пустила до церкви, а вивела їх на поле!
Начальники машиною приїхали на поле, підійшли до мене і запитують:
– Скільки у селі людей ще ходить до церкви?
Я відповіла, що у нашому селі живуть православні і католики, і я не знаю, хто ходить, хто не ходить до свого храму. Тоді один каже:
– А ви поцікавтесь і всіх перепишіть, хто ходить до храму, і нам скажете їх кількість.
Потім ще запитали, коли ми закінчимо обробляти буряки, дали мені журнали «Перець» і «Безбожник», щоб я читала, і поїхали собі.
Через тиждень у нашій районній газеті написали, що в нашому селі люди покинули церкву, а всі дружно вийшли в поле на буряки. Лише старі згорблені бабці з палицями йшли святити зілля на свято Трійці. І це все заслуга передової ланкової Валентини Загульської, яка не тільки дбає про високі урожаї буряків, але також веде активну боротьбу з «опіумом народу», тобто з релігією.
Люди в нашому селі розуміли мене, але неприємно було мені читати такі побрехеньки.
Хата наша стара була, глиняна, хилилась і могла завалитися навіть від невеликого вітру, тож треба було щось збудувати, а в нас нічого немає. Треба ходити і кланятись начальникам, щоб щось виписати через колгосп.
Одного разу я була цілий день на буряках у полі. Стояла нестерпна спека, а я не взяла зі собою навіть склянки води. До села було далеченько – десь зо три кілометри. Працюю сапкою. Земля тверда, потріскала, як мої долоні рук, а вже не кажу про пальці, які були чорні, як ця земля. У мене було бажання закінчити цю ділянку. Піт заливає очі, просто з обличчя дощиком ллється на мої руки. Обтираю лице, працюю, і ніхто цього не бачить. Вириваю бурячки, бо дуже густо засіяли. Одною рукою сапкою підважую, а другою смикаю за листячко. Пальці потріскані позав’язувала їх шматтям, щоб не пекло так.
Випросталася, дивлюсь на це поле, а потім на сонечко, і мені щось сталося – чи то від спраги, бо дуже хотілося води, чи то від цього, що весь час працювала хильцем, не знаю. В очах потемніло і мені стало млосно, з носа потекла кров, і я падаю між рядки. Біля мене близько нікого не було, лишень подалі від мене жінки обробляли буряки на своїх ділянках. Не знаю, скільки я лежала, аж тут підходить одна старша жінка з моєї ланки підняла мене, торсає і питає:
– Що з тобою, Валентино?
Тут же дає мені води напитись прямо з глечика. Я напилася цієї води, і мені стало трохи легше. Після того вона стала обмивати моє обличчя від крові. Сонце хилилося вже до заходу, і ми пішли поволі додому. Мені казали йти в лікарню полікуватися, а я думаю собі, а що буде з буряками, хто їх обробить? Так і не пішла в лікарню. Тільки мати насварила мене за те, що не шаную себе, і на цьому все закінчилося.
Та найбільше мене мучить гріх моєї молодості. У наше село прибув молодий спеціаліст. Його поставили механіком тракторної бригади. Він працював також з ранку до вечора без вихідних, бо постійно ламалися трактори, автомашини, а він займався їхнім ремонтом.
Жив він без сім’ї у колгоспному будиночку. Мені голова колгоспу сказав, щоб я його хоч раз на день нагодувала. Приходив він до нас на обід або вечеряти і майже щодня був п’яний. Мені це не подобалося, але я не могла на нього вплинути і відмовити, бо наказали мені не відмовляти йому в харчуванні.
Механік Віктор почав до мене чіплятися. Я боялася його, бо кожен день приходив п’яний і з лайкою. До хати не пускала, виганяла. А тут треба було звозити матеріал, щоб будувати хату, хоч би почати. Голова колгоспу став мені говорити, щоб я виходила за Віктора заміж. Та я навіть не хотіла про це слухати. Та так сталося, що чого боялася, це мене спіткало. Одного прекрасного дня відчула, що буду матір’ю. Цього я не сподівалася. Мамі про це ні слова не кажу. Ходила в лікарню, мені там запропонували найстрашніше, що є у світі – дитя не народжувати, а зробити аборт, бо щось там не так. Аж тоді про це все розказала матері та сестрі. Вона вже була заміжньою і також чекала дитину.
Мати суворо мені заборонила навіть думати про це.
– Побудуємо хату, і якось воно буде, – говорила заспокоюючи мене. З Віктором, я зрозуміла, що життя не буде.
Це було восени під час збирання і вивезення буряків.
Це найважча робота. Буряки потрібно було вирвати, скласти в кагати і вивезти з поля. До нас прибула автоколона з військової частини, і возили їх на цукровий завод солдати. Треба було якнайшвидше вивезти буряки. А мені, вагітній жінці, не можна було тяжкої роботи виконувати. Військові машини високі, а буряки цього року земля зародила як ніколи. Кидаємо на кузов. Та й ще інших жінок змушую швидше вантажити буряки.
Увечері йдучи додому почула всередині щось не те. А на другий день пішла в лікарню, та було вже пізно. Дитя своє не вберегла, воно вже було мертве. Дуже тяжкий гріх вчинила і на совісті відчуваю велику провину перед Богом. Раз згрішила, а тут вже вдруге, що через мою байдужість я поховала ненароджене це дитя. Кажуть, що святий Петро ціле життя оплакував своє відречення від Ісуса, свого Учителя. А я такий тяжкий гріх вчинила, як згадаю про це, так і сльози з очей самі котяться. (Моя співбесідниця стала плакати й обтирати обличчя від сліз). Віктор про це знав, але в скорому часі він десь поїхав аж у Росію, а я так і не вийшла заміж, завжди праця, бо відповідала за всю ланку, помагала тим, які не встигали вчасно обробити свої ділянки.
Все таки ми хату побудували на дві половини. В одній половині жила сестра з чоловіком, а в другій – ми з мамою. Коли колгоспи розвалювались, моя мати померла, то приїжджав хоронити отець духовний з Бару. Зазнала протягом свого життя стільки лиха, що можна розказувати і розказувати. Але все минулося: голодомори, репресії, війна, праця в колгоспі, будівництво хати. Життя, яке б воно не було, завжди швидко проминає.
А я вже другий рік хворію. За той гріх, мабуть, караюсь, бо правду вам кажу, не сходить мені це з голови. Без Бога щастя ніхто ще не знайшов. Ще вам скажу, що в ті часи так задурманювали нам голови, що всі жили безбожним життям, навіть на поле виносили журнал «Безбожник», щоб ми читали на відпочинку. Тепер, як про це розказую, то мені заперечують, мовляв, це неправда, та ж тоді було щасливе життя. Колгоспи процвітали, люди працювали, гроші заробляли, самогонку гнали. Що ще треба було? Може, й так, але моє життя склалося так, як самі бачите. А молоді вже тоді закінчували школу і з села різними способами виїжджали і покидали нас. Он у сестри четверо залишили село і живуть у містах, а вона, як і я, живе самотньою. На щастя, діти добрі має, навідуються часто до неї, то і мені веселіше стає на серці, бо хтось та приїжджає до нас. Чоловік у неї також хворий, тож доглядає його. Усі ми зараз хворі.
Болячки не дають спокою як вночі, так і вдень.
Після вечірньої молитви лягаю спати з вервичкою в руках. Болить спина, поперек, а суглоби мовби щось викручує. Вночі прокидаюся і не можу повернутись, такі болі, про які ніколи не думала. Тоді стаю перед образом і молюся, і плачу, бо нікого біля мене немає. Довкола темрява, чекаю, коли настане новий день в надії, що буде полегшення. Про це я нікому не розповідаю, бо собі думаю, що в цьому моя провина, що Господь карає мене за мої гріхи.
Коли починає світати, підводжуся і знову читаю молитви з молитовника, а потім іду надвір, у садок, шкутильгаю і до сестри зайду. Приходить сусідка, згадуємо, як колись було, як ми виконували план на буряках, а тепер болячки спати не дають, суглоби болять так, що не знаєш де ці ноги подіти. Нічого не помагає, тільки після молитви відчуваю, що стає легше на душі. Можливо, після ваших відвідин, духовний отче, після сповіді стане трохи легше і спокійніше.
Вас прошу, щоб ви прийшли і мене похоронили, коли я помру.
– Такі речі не замовляються, – відповідаю цій жінці.
– Я розумію вас, але така правда, що мусимо померти, відчуваю – приходить цей час.
Хоч моє життя проходило швидко у щоденній праці, та вважаю, що я велика грішниця, тому прошу вашої молитви, щоб Господь Бог змилосердився наді мною і не відкинув мене від свого Небесного Царства, коли залишу цей світ. А вам, отче духовний, бажаю міцного здоров’я, щоб могли ще довго рятувати грішні душі, які так потребують Божої допомоги.
(Записав у селі Лісове на Вінниччині)
м. Бар
4 квітня 2018 року
