Дарка кляла «колхоз», як тільки вміла. Знала, що гріхів собі цим заробляє, але по-іншому не могла. Бо забрали до «колхозу» все: худобу, реманент, поле.
— Де маю сіяти-садити? — запитувала в начальства.
— Нас це не касаєцца, — відповідали.
Сім’ю треба було годувати. Біда підказала, як. Навесні скопали з Митрофаном, чоловіком, подвір’я й посадили картоплю. Тільки стежечки залишили до льоху та криниці.
Восени, коли копали ту нещасну грядку, не по собі ставало. Картопля вродила трохи більшою за біб. Збирала Дарка урожай, згортала хмелиння і плакала, молилася, проклинала «власть».
Ті часи все життя млоїли пам’ять і серце. І коли Тарас, син, хотів заасфальтувати подвір’я, Дарка з Митрофаном були проти. Воно, казали, святе для родини. Від голоду врятувало.
— Подвір’я як подвір’я, — хмикнула невістка Женька. — І коли це було? За царя Гороха.
Перед тим як відійти у засвіти, Дарка з Митрофаном мали єдине прохання: не капарати подвір’я. Коли ж батьки повмирали, Женька не вгавала:
— Сусіди і в заїзді, і на подвір’ї асфальт поклали. Хіба ми гірші чи бідніші?
— Тато з мамою казали…
— У старих свої дивацтва. Та й минулися вони вже.
Таки впросила.
Приснилася Тарасові мама. Стояла біля воріт. Сумна. Кликав до хати. Не ступила й кроку. Тільки прошелестіла тихенько:
— Ти ж обіцяв, сину…
Сніг з дощем за ніч перетворили подвір’я на ковзанку. Вранці Женька мусила обійти худобу. Не втрималася. Впала. Добряче потовкла руки-ноги, ще й головою вдарилася об асфальт.
Привіз Тарас дружину з лікарні і не знав, як має далі жити. Женьчині ноги-руки працювали. А голова — ні. «Несповна розуму», — казали про неї в селі й шкодували Тараса та двійко дітей, яких саме пора у світ випускати.
Дивився на дружину, і пекло біля серця. Ось він, його гріх, безтямно сміється… Поклявся: щойно настане весна, «видере» з подвір’я той злощасний асфальт. Ставив свічки у маленькій сільській церковці й просив прощення в батьків. Кликав маму у свої сни. Може, щось порадить, дасть знак. Але вона не приходила…
