Сьогодні вкрай рідко можна почути заклик «бути святим», навіть поміж духовних осіб. Говорячи про сенс, мету життя, слова «святий» ніби уникають, замінюють його синонімом «досконалий». А от герой цієї розповіді Ігор Ніщук за всякої нагоди сміливо говорив своїм ближнім: «Будьте святими!», сам до цього прагнув і зрештою таким став.
Ігор народився 19 травня 1986 року в сім’ї Марії й Івана Ніщуків. Мати родом із с. Кути Косівського району на Івано-Франківщині, тато з Вінниччини. Познайомилися, коли Марія навчалася в Чернівецькому університеті, створили гарну християнську сім’ю, народили двох дітей — донечку Валентину й сина Ігоря. Живуть Ніщуки в с. Вороновиці, що за 20 км від Вінниці. Марія викладає англійську мову, Іван — фізкультуру.
Сім’я бере активну участь у житті вінницької греко-католицької громади від самого початку її утворення, зокрема долучалася до розбудови місцевого храму. Навчаючись у середній школі, Ігор із мамою часто відвідував свою парафію, спостерігав, як над Бугом, немов з-під землі, виростала велична церква. Разом із нею зростав і він сам.
По закінченню школи Ігор вступив до Вінницького політехнічного технікуму, після якого продовжив навчання в Державному технічному університеті. Та хай яким насиченим було студентське життя, він ніколи не оминав нагоди побувати в церкві: регулярно відвідував богослужіння, а коли випадала вільна година, приходив, щоб попрацювати з усіма на благоустрою новозбудованого храму.
Одного разу в розмові з парафіянами Ігор сказав, що чекає закінчення навчання, аби мати можливість більше працювати пліч-о-пліч із ними. І ще сказав, що дуже пишається храмом і любить його громаду, хоче завжди бути поруч із цими людьми.
Ігор прагнув кожному допомогти, підносив на дусі робітників, адже інколи доводилося працювати до пізнього вечора, щоб усе довести до ладу. Він трудився ніби для самого Господа Бога. Його принципом було гасло святого Бенедикта: «Ora et labora!» («Молись і працюй!»).
Ігор справді і в житті, і в праці, і в молитві був щирим, зосередженим. У його молитві відчувалася ніжність, і всією своєю поставою він свідчив про велику любов до Господа, а набожністю до Матері Божої давав добрий приклад вірним. Після вечірніх богослужінь Ігор підходив до статуї Пресвятої Діви Марії, молився і цілував її руку, тоді підходив до керівниці хору Емми Полякової й дякував за гарний спів.
2017 року віддано допомагав парохові о. Григорію під час подорожі Фатімської Богородиці домівками парафіян. Увечері після роботи Ігор заносив ікону до осель вірних, і то з такою радістю, співаючи богородичну пісню, що здавалось, ніби й Пресвята Діва також заходить у хату.
Ігор був дуже чуйним, завжди відгукувався на чуже горе: утішав добрим словом стражденних, молився за них і в особливий спосіб жертвував службу Божу та святе причастя; чим міг допомагав бідним і знедоленим, розмовляв із ними, нагадував, щоб вони не забували про Бога, адже Він про них пам’ятає. Усі любили його, називали «наш Ігорчик». Духовна краса хлопця, чистота його серця виявлялася не лише в добрих ділах, це було помітно й у зовнішніх рисах. Навіть ті, хто ніколи не бачив Ігоря, поглянувши на фото, відчували теплоту його душі.
Великий вплив на нього мав о. Михайло Волошин ЧНІ. Якось він запропонував хлопцеві прислуговувати біля престолу. Обов’язки паламаря Ігор виконував із великою честю і любов’ю, свідомий того, що служить самому Богові. А у Великий піст він часто проводив хресну дорогу, читав деякі стації. Здавалось, що кожне слово, яке виходило з його вуст було наповнене співчуттям до страждань Ісуса Христа. Це відзначали люди, що брали участь у молитві, дякували й запрошували на наступну хресну дорогу.
А ще Ігор ніколи не пропускав нагоди відвідати відпустові місця, відтак ділився переживаннями, враженнями й заохочував інших до паломництва. На одній із прощ він зустрів свою майбутню дружину.
То сталося у давньому княжому місті Вишгороді. Вінницькі прочани зустріли групу тернопільських. Завели розмову на духовні теми й про життєві проблеми. Ігор познайомився з дівчиною на ім’я Анна, студенткою медичного університету. У ході бесіди вона поцікавилася, чому Ігор не вступив до духовної семінарії. «Мені здається, що ви були б добрим священником», — зауважила дівчина. Ігор відповів так: «Я теж можу вас запитати: чому ви не стали черницею? Бути священиком — це покликання від Бога. Утім кожна професія — це покликання. Повсюди ми можемо виконувати Божу волю та йти до святості».
Під час прощі Ігор з Анною молилися разом. Можливо, це стало імпульсом для їхньої дружби: їх єднала молитва на вервиці. Поверталися додому в одному автомобілі, розмовляли протягом усієї подорожі, переважно на релігійні теми. У Вінниці Ігор попрощався з друзями з Тернополя, а з Анною обмінялися телефонами. 2019 року пара створила християнську сім’ю, яка згодом поповнилася двома малюками — донечкою Марійкою й сином Маркіяном. Ігор працював автомайстром, Анна — лікаркою. І на все було добре… Аж раптом — війна.
Ігор мав чітку громадянську позицію, яку не соромився демонструвати, за яку не боявся боротися. Ще від початку Майдану рвався в бій проти зла. Тоді прийшов до матері й благав відпустити разом із вінницькою молоддю в Київ, щоб разом відстоювати європейський вибір народу України. Проте Марія, передчуваючи недобре, попросила залишитися. Ігор із поваги до материної волі тоді виявив послух і нікуди не поїхав. Однак, як істинний патріот, не міг сидіти склавши руки, коли в столиці вирувала революція, тому на вихідних їздив у Київ. За настановою одного священника з Майдану Ігор започаткував у парафії молитву безперервного Псалтиря, яка за благословенням о. Григорія, триває досі.
Коли ж почалась широкомасштабна війна росії проти українського народу, Ігор не вагаючись пішов до вінницької тероборони. Проте був призваний до ЗСУ — і став на захист Батьківщини.
Ігор не мав військової підготовки й не міг брати участі в боях. Він хотів рятувати поранених воїнів, надавати їм першу медичну допомогу, але й медичної підготовки в нього не було. Молодий чоловік сказав про це комісії, і його записали в команду медиків та спрямували до Миколаєва, де він старанно виконував свої обов’язки. Минув деякий час, й Ігоря відряджають у Толедо (Іспанія), там він учився надавати першу медичну допомогу пораненим у бойових умовах та евакуювати їх. Потім було стажування в Німеччині, а відтак — направлення під Бахмут, де точилися важкі бої.
У травні Ігор приїхав у Вінницю, щоб зібрати гроші на автомобіль, що мав служити на фронті каретою швидкої допомоги. Знаючи свого земляка, люди відгукнулися без вагань. Зібравши потрібну суму, Ігор купив автомобіль, перефарбував його у військовому стилі та поїхав до свого храму, щоб освятити. Поговорив з о. Лукою, розповів, що завтра знову їхатиме на фронт, під Бахмут, попросив молитися за нього і за всіх воїнів. Отець освятив автомобіль і благословив Ігоря на прощання. Вони не знали, що це назавжди…
Ніч на 19 липня була шаленою: ворог люто атакував, бій не стихав до ранку. Ігор рятував поранених, коли його прошили три кулі. Трапилося це о п’ятій годині, на світанку нового дня, якого молодому чоловікові не судилося побачити — його душа перейшла в інший світ, у нову форму існування, поповнивши військо ангельських сил, щоб відтепер разом з іншими героями, що віддали життя за волю України, по-новому боротися проти сатани та його посіпак.
Це схоже на мучеництво перших християн: вони йшли на смерть заради перемоги над дияволом; за право вільно визнавати свою віру в Христа; за розвиток і процвітання Його церкви. Вони досягли мети християнського життя — стали святими.
«Будьте святими», — просив усіх Ігор. Сам того прагнув і зрештою таким став, виконавши головну умову — заповідь любові. «Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає», — сказав Христос (Ів. 15:13). Ігор так і зробив…
Додому про смерть героя повідомили на п’ятий день. Це був страшний удар для батьків, дружини, дітей — трирічної Марійки й однорічного Маркіяна. Прощалися з дорогим сином, чоловіком, батьком, другом 27 липня. Похорон відслужили отці згромадження Воплоченого Слова. Вінницький Свято-Покровський храм УГКЦ не міг умістити всіх людей, що прийшли віддати шану землякові. Прощання тривало понад три години. Пролунало багато добрих слів, сповнених і гіркоти втрати, і співчуття, і поваги, і вдячності…
Нестерпно боляче було дивитися на рідних Ігоря, на сердешну матір, яка не могла побачити, торкнутися свого сина, бо його привезли в замкнутій труні; на дружину, що залишилася без чоловіка, та ще й із двома малими дітьми на руках. Неможливо осягнути глибини їхніх страждань! Здавалося, уся родина стоїть останній на зупинці хресної дороги, яку провадить Ігор. Мимоволі згадуються слова пісні про те, як Син Божий жертвує Собою за людей, умирає на хресті, і Мати страждає з Ним, а потім ховає Його. Нині цим шляхом проходять усі захисники України та їхні сім’ї.
Із Вінниці тіло Ігоря привезли до рідної Вороновиці. Сотні людей вишикувалися в живий коридор, прихилили коліна перед героєм, що повертався додому на щиті. Після останнього прощання Ігоря поховали на сільському цвинтарі, поряд із воїнами, що теж полягли в російсько-українській війні. Коли поклали його в гробницю, хмари розійшлися й показалося ясне літнє сонце, як символ надії на життя вічне.
Ігор заслужив Царства Небесного. Усі, хто його знав, згадували тільки добре. Наведу кілька коментарів, що засвідчують це:
Наталія Черкасова: «У земному житті Ігор світив нам своєю Вірою, Надією і Любов’ю, яка ніколи не вмирає. Тож вірю і молюся до цієї чистої, світлої душі».
Світлана Савич: «Я відчуваю, що Ігор із нами, продовжує молитись у нашому храмі за всіх нас, за нашу багатостраждальну Україну. Дякую, Ігорю, за те, що ти був справжній…».
Емма Полякова: «Ігорю, Ти тепер біля Бога — молись за всіх нас. А батькам подяка за сина».
Утім жодні слова не здатні втішити ні батьків, ні дружини. Ігор був дуже відданий сім’ї, оберігав її від усього злого. Коли мати запитувала про війну, ухилявся від прямих відповідей, щоб не тривожити її, заспокоював, нагадуючи, що все, зокрема його життя, у Божих руках. Та й знав, що цивільним із тилу не зрозуміти вповні того, що коїться в зоні бойових дій. Шляхетним був, мужнім і делікатним водночас.
Боляче усвідомлювати, що гинуть найкращі сини України. Та водночас усвідомлюємо, що до цієї жертви їх спонукало святе почуття любові до Бога, до України, до народу. «Хто, як не я?» — такою була їхня позиція, і вона має об’єднувати українців у боротьбі за Батьківщину.
Не всі можуть стати до бою зі зброєю в руках, але молитва до снаги кожному, ба більше — це обов’язок християнина. Тож просімо перемоги над ворогом і миру в Україні: «За нас Ти страждав, за нас Ти розп’явся, Ісусе наш, Спасе, помилуй нас! І ти, Божа Мати, що із Сином страждала, — Пречистая Діво, молись за нас!».
Нехай жертва наших воїнів буде даремною. Нехай на землі, зрошеній кров’ю звитяжців, виросли квіти братської любові. Нехай нарешті зійде сонце волі й кращої долі для багатостраждального українського народу. Світло ж віковічне, яким є Христос, нехай сяє Ігореві Ніщуку та всім, хто поклав своє життя на вівтар свободи України.
о. Мелетій БАТІГ ЧСВВ,
м. Бар, 1.10.2023
