Максим і Павло товаришували зі шкільних років і жили на одній вулиці районного міста на Вінниччині. Народилися вони в одному році – разом з утворенням української держави, тому про Союз знали із розповідей старших людей. Та погляди на життя в них були різні, і хлопці навіть часто сперечалися, особливо про Україну. Павло з дитинства, мабуть, від своїх батьків був перейнятий любов’ю до Української держави та народу. Він, як католик, ходив до свого храму, костелу, і був практикуючим християнином. Одного разу Максим став дорікати своєму другові:
– Павле, чому в нас все не так? Ти постійно ходиш до храму Божого, молишся, а в нас життя весь час погіршується?
– Є різні народи, – відповідав йому Павло, – але й нам Господь щось добре дарував – прекрасну землю, маємо степи, лани, ліси, гори, ріки, Чорне море. Маємо гарні природні умови, чудову мову і гарну пісню. Тому нам заздрять інші народи, можливо, і від цього страждаємо, на наших теренах постійно тривають війни, а нам усім треба плідно працювати для свого народу й держави, яку ми від Бога отримали. Люди наші розумні, талантовиті, здатні самостійно розвиватись, і є надія, що життя піде на краще. Читай нашу історію, може, дещо краще зрозумієш.
– Я все це розумію, але подивися, яка несправедливість існує в нашій теперішній державі. Де ж той Бог, про якого всі так говорять? Роботу шукаємо хтозна-де, щоб якось вижити… Чому так? Запитай свого священика в костелі, що він на те скаже.
Павло ж почав спокійно висловлювати своє бачення теперішнього життя, пояснював причини негараздів, міркував, як треба жити в нинішніх умовах, що чекає нас у майбутньому, бо все дуже швидко міняється.
Пригнічені суперечками, розходилися друзі по своїх домівках. Здавалося, що каменем спотикання є Україна, і всі біди, злидні витікають з її нутра. Доходило навіть до того, що вони не хотіли зустрічатись і ворогували між собою.
Через деякий час почали приходити тривожні відомості з Києва, де на Майдан вийшли з протестами не лише студенти та молодь, а й старші люди. До Павла підійшов Максим, це було перед його будинком, і з якоюсь радістю став пояснювати:
– Хочу тобі сказати, Павле, що завтра від районної ради їде автобус до Києва на підтримку влади і президента, тож набирають на поїздку людей: безплатно повезуть, будуть годувати там, ще й гроші добрі заплатять. Не треба такого шансу опускати, поїдемо?
– Максиме, прошу тебе, не роби цього. Ти мені недавно говорив про несправедливу владу, а тепер хочеш за якісь копійки, вкрадені з нашого бюджету, підтримувати цю владу. Ти що, з глузду з’їхав, які гроші? Я не їду, і ти не думай їхати. Треба, навпаки, підтримувати Майдан. Народ піднявся за справедливість, бо сам кажеш, що її немає.
Максим пішов збентежений. Роздумував про всі ці події і вирішив не їхати до Києва. Зате Павло два рази їздив до столиці й брав активну участь у протестах на Майдані.
Напруга в Києві наростала з кожним днем, врешті-решт розстріл Небесної сотні започаткував важливий етап в історії України. Вибори нового президента, влади, захоплення росією Криму, події на Донбасі – Україна опинилася в новому вогні війни з росією. Є перші жертви воєнних подій, вибирають президента, владу. Добровольці стають на захист України.
У цьому часі, шукаючи кращого життя, Максим із двома друзями виїхав на заробітки до Чехії. Він час від часу розмовляв по телефону з Павлом і казав, що роботою задоволений і заробіток його влаштовує. Розмовляли спокійно, без суперечок, але Максим завжди говорив, що сумує за сім’єю, за своїм містом і друзями. А одного разу зізнався:
– Хочу тобі сказати, Павле, що я багато в чому помилявся і багато чого не розумів. На Заході люди живуть згідно із законами і знають свої права, тому життя в них краще впорядковане. Коли приїду додому, поговоримо більше про ці справи.
Павло ж із болем душі розповідав про воєнні події на Донбасі.
Минав час, і от настав день повномасштабної війни росії з Україною. Ця звістка швидко облетіла світ.
Максим покинув роботу в Чехії і повернувся до свого міста, до своєї сім’ї. Цього ж дня зайшов до Павла:
– У Чехії люди ставилися до нас дуже добре. Коли довідалися про війну, співчували нам. Вони розуміли нас, і коли ми сказали, що їдемо захищати свою Батьківщину, то називали нас героями. Дещо зібрали нам на дорогу, навіть дали грошову допомогу.
Павло міркував так:
– Ворог сильніший і підступний, тож ордою лізе на нашу землю. Нам треба захищатися. Вся надія на Бога, тому я буду записуватися до ЗСУ.
– У Чехії я питав себе, чому ми не можемо побудувати держави, як це є в багатьох країнах світу. Відповідь знаходив у тому, що багато залежить від нас самих, і Україну треба захищати хай там що. Бог далеко, ніхто нам не допоможе, якщо самі не виженемо ворога з нашої землі. Я також вступаю до ЗСУ.
– Максиме, ти на добрій дорозі, але без Бога нам не бачити успіхів у бою. Ти все ще стоїш на своїй безбожницькій позиції. Росія навалилася на нас з усією мілітарною силою: танки, літаки, ракети…– а в нас сила духа. Треба просити в Господа Бога благословення і сподіватися все-таки на Божу допомогу.
На збірному пункті було багато людей, молодих і старших, а також їхні жінки. Одні просилися, щоб їх записали до Збройних Сил, інші просили звільнення від служби і знаходили для цього причини, ще інші приходили, щоб поспілкуватися.
Ті, хто записався до війська, прямували на медичний огляд. Щодня приходили невтішні вісті про бойові дії. На сході України росія наступає з трьох боків. Київ обороняється, Харків в облозі, загроза для Одеси – такі й подібні чуємо відомості.
Максим і Павло пройшли медичний огляд, і їх призначили до різних військових угруповань. Павло служив у війську – тож його призначили до діючої бойової частини. Максима скерували на підготовку до бойових дій, оскільки він ніколи не був військовим.
Найбільше тривожились у їхніх сім’ях: дружини, батьки, діти.
Під час воєнних подій дуже різко міняється не лише життєва ситуація, а й свідомість людини. Бо життя в часі бойових дій є непевним. Ніхто не знає, що принесе завтрашній день. Сучасні види озброєнь настільки жахливі, що важко щось передбачити, одна лишень надія на Бога. Так сприймало суспільство ці воєнні події.
Максим з Павлом додому верталися разом і розмовляли про те, що їм варто з собою взяти. Павло сказав, що треба отримати благословення від духовного отця, тобто від свого священника.
– Ходімо зараз до греко-католицького священника. Попросимо, щоб він помолився над нами за щасливе повернення і благословив, – щиро пропонував Павло Максимові.
– Я не дуже вірую в Бога. Якщо будеш у храмі, то проси, нехай молиться і за мене. Я ніколи до священників не підходив і не знаю, що говорити, та, крім цього, маю багато невирішених справ.
Вони розійшлися, і лише наступного дня Павло зі своєю дружиною і дітьми прийшли зранку до церкви на Службу Божу. Він розповів священникові ситуацію, просив святої сповіді. А після Служби Божої пояснив:
– Ми з сусідом йдемо до війська, але він не захотів йти до церкви, то прошу, отче, щоб ви і за нього помолилися. Прошу, прочитайте молитву наді мною і поблагословіть.
Сивий священник все виконав, як цього просив Павло, а на дорогу ще подарував декілька образочків для воїнів:
– Царем всесвіту є Господь Бог. Він управляє світом. Заради справедливости й миру дозволяє державі для свого захисту уживати зброю. Військо, яке захищає свій народ, служить Богові і народові, провадить боротьбу з ворогом, щоб запанували мир і справедливість. За Божою волею найкращі сини й дочки ідуть служити своїй Батьківщині. Тому нехай тобі, Павле, і твоєму другові Максимові, і всім нашим захисникам допомагає милосердний Бог виконувати свої обов’язки. Будьте стійкими й мужніми в нелегкому служінні! Нехай Господь Бог охороняє вас і всіх наших воїнів від ворогів видимих і невидимих, від смерти і поранень. Завдяки Божій благодаті щоб ви зберегли святу віру.
– Всемилостива Мати Божа, візьми наших захисників під свій покров і будь завжди для них любов’ю і надією, проси святих ангелів, щоб захищали їх від поранень і смерти і відганяли від них жахливого ворога – сатану, проси в Бога їхнього щасливого повернення додому.
Поблагословивши, духовний отець сказав, що буде постійно молитися за них, згадуватиме їх під час богослужінь.
Хоч літо було не дуже спекотне, та війна набирає обертів. Із кожним днем відбуваються зміни на фронтах сходу, півдня і півночі України. Є жертви як серед мирного населення, так і серед військових, воїни віддають своє життя за волю України. Тривають запеклі бої на Донбасі.
Павла й Максима через деякий час відправили на фронт, і вони перебували в гарячих точках, хоча в різних місцях Донбасу. Умови важкі: шанці й укриття постійно обстрілюють. Наші воїни переважно обороняються і за можливости наступають. Загиблих вояків вивозять з поля бою і відправляють для поховання в рідні села та міста. Крім цього, ворог ракетами обстрілює міста й села України. Ця нова воєнна тактика завдає жахливих руйнувань, страждають мирні мешканці, навіть ні в чому не винні діти.
Максим перебував в окопах під обстрілами вже другий день. В один момент після вибуху відчув, як посипалась земля і привалила його. Побратими витягнули його з-під завалу. Максим був неушкоджений, але важко дихав, втратив свідомість. Через деякий час йому полегшало, але відчував страх. Довелося шукати іншого місця, де б можна було перечекати ці жахливі обстріли.
Страх не покидав Максима. Він згадав Павла, однак телефонного зв'язку не було. Тож надіслав повідомлення: «Павле, я тут в критичному стані. Прошу, молися до Бога за моє життя. Максим».
І Максим, дивлячись на небо, став просити Бога, а точніше, молитися своїми словами:
– Господи, Боже, рятуй мене. До цього я не вірив у Твою могутню силу і лише тепер відчув, яка людина немічна, коли втрачає зв’язок з Тобою, Боже. Не дай, Господи, мені тут загинути! Я буду ціле життя Тобі дякувати і всім розказуватиму, що Ти єси Бог правдивий у Тройці Святій єдиній, що даруєш нам життя, силу і допомогу.
У час таких благань Максим знову посилає есемеску: «Павле, проси своїх священників, щоб вони молилися за мене і моїх побратимів».
Деякі воїни в шанцях також благали в молитві Господа Бога і хрестилися, шукаючи порятунку й заступництва Матері Божої, небесних сил ангелів, святого Миколая та святих.
Через деякий час відповіли пострілами з гармат українські вояки, і згодом все затихло. Були поранені і вбиті. Приїхали санітари, рятували поранених, перев’язували й надавали необхідну допомогу, а також готували двох загиблих, щоб відправити додому для поховання. Воїни прощалися зі своїми побратимами.
Максим знову послав повідомлення Павлові:
– Дякую, Павле, за молитву. Я відчув під час обстрілу, що нас захищають небесні сили. Я твердо повірив в Бога.
Відтоді бої не припинялися. В особливо важких умовах перебували вояки в так званих гарячих місцях. Максим ніяк не міг забути, що він пережив під час обстрілу, коли його присипало землею. Часто зринав неспокій, і це впливало на відпочинок і сон. Мусив приймати заспокійливі засоби. Через місяць був легко поранений Павло. Після лікування його відпустили додому на десять днів. Максим, довідавшись, що Павло вдома, попросився в командира додому, щоб заспокоїтися, відпочити і провідати не лише свою сім’ю, а й Павла. Командування поставилося з розумінням, і Максим також приїхав на десять днів у відпустку до своєї родини. Ще цього дня Максим відвідав Павла.
Довго розмовляли між собою друзі дитинства. Особливою була розмова про події на фронті.
Максим став розповідати, як він був недалеко від смерти:
– І тільки тоді, коли я тобі повірив і просив молитися за мене, через деякий час наші хлопці-артилеристи дали відсіч ворогові. Тому дякую Богові і тобі, Павле, що ти не раз говорив мені про Бога, коли ми ще ходили до школи, але тільки на війні я повірив, що Бог добрий і милосердний існує і всім управляє.
– Тож завтра підемо до греко-католицької церкви, разом за Україну помолимось, –відповів Павло.
– І до сповіді, бо я давно не сповідався, – погодився Максим.
Розмовляли ще довго на різні теми, але не було вже в них суперечок, і один до одного ставилися з великою повагою. Павло показав свою рану під лопаткою, кажучи:
– Думаю, що ворог цілився в моє серце, але Господь Бог відхилив кулю, вона пройшла через лівий бік і нічого не зачепила, за що сердечно дякую Йому святому і своєму Ангелові-хоронителю. Ще відчуваю біль, але сподіваюся, що скоро все забудеться, лиш би чогось гіршого не сталося, бо щодня щось не так.
Після розмови воїни розійшлися. А в неділю прийшли із сім’ями на Службу Божу, у кінці якої священник згадав про вояків, які віддали своє життя за Україну.
– Велику жертву перед Богом складають наші вояки, віддаючи найдорожче – своє життя, за нашу свободу, за нашу Україну. «Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів. 15,13).
– Дорогі браття і сестри, між нами є присутні наші воїни. Тож усі разом помолімося за їхні успіхи і щасливе повернення додому і за всіх наших воїнів, а війна щоб якнайскоріше закінчилась і настав довгоочікуваний мир.
Павло і Максим, як ніколи, були до сліз зворушені й відчували, що вони не самі – з ними український народ і сам Господь Бог. Через тиждень вони знову були у своїх частинах, захищали рідну землю від ворогів, хоча перебували в різних місцях бойових дій.
Павло знову повернувся на свій блокпост. Здається, нічого не змінилося, тільки вдалині побачив більші руїни міста, яке вони обороняють. Перехрестившись, коротко помолився і заспівав свою улюблену пісню, а потім витягнув аркуш паперу і став писати вірш під мелодію цієї пісні:
Сніги, зима і ніч холодна,
А ми в окопах сидимо.
Молимо Бога за край рідний –
Життям його бережемо.
Тож дай нам, Боже, силу й Духа,
Щоб ми звільнили рідний край.
Хай буде завжди Україна!
Нам милий Боже помагай!
20 лютого 2023р., Крехів,
о. Мелетій Батіг, ЧСВВ
