Часто можна почути від різних людей, що життя – це мандрівка, або човен чи корабель, в якому ми пливемо рікою чи морем до своєї пристані.
Важкими були повоєнні часи, а особливо для вдів, сиріт, інвалідів і тих, які постійно потерпали від нужди. Іван – після дворазової депортації, як він говорив: «Залишилися тільки руки й ноги, але й за те дякую Богові», з багача став бідним селянином. Та чи можна було нарікати на Господа, якщо Він дарував йому золоті руки – що очі побачать, те й зробить.
Приїхавши з сім’єю в чуже село, до нього стали приходити найперше майбутні сусіди і приглядатися, що то за люди прибули. Господаря, який жив у цій хаті, вивезли десь до Сибіру, а на його місце поселили родину Івана з семи осіб: Іван з дружиною, його батьки і троє діточок. Усі вони замешкали в невеликій хатині. Це було вже друге переселення після того, як «вирівнювали» кордони з Польщею. З господарки нічого не залишилося – на корови, коні й свині прийшла якась пошесть, і довелося знову заводити все від початку.
Одного разу під час сніданку зайшов до хати сусід Войтко Мазурик, привітавшись, побажав смачного сніданку. Сніданок був дуже бідний, так що сусід тут же вийшов з хати, а за короткий час приніс дітям пару картоплин та хліба, кажучи:
– Дуже вас прошу, прийміть це від мене. – Та ми не такі вже бідні, тут маємо дещо своє, але дякуємо вам за щирість. – Коли щось вам даю, ніколи не відмовляйте. Ми – сусіди й маємо жити й ділитися по-сусідськи. Ви мені щось дасте, а я вам чогось принесу, чим хата багата, тим і поділимося. Тяжкі часи настали, добродію, ой тяжкі!..
І тут Іван став жалітися, що там, де він жив, у нього була велика господарка, але так сталося, що ті села забрали під військовий полігон, а тепер на новому місці годі звести кінці з кінцями.
– А я вам ось що скажу. У вас добра дружина, гарні діточки, а крім цього, я знаю, що ви майстер на всі руки, то хіба треба гнівити Пана Бога? І я дякую Господу, що дав мені такого доброго сусіда. Заздрість є тяжкім гріхом, а я кажу вам, що діти ваші будуть щасливі, а горе ваше буде нам на добро, бо будемо мати в селі свого доброго майстра.
– Дякую вам за добре слово, мені такого ще ніхто не говорив, і ще раз вам дякую за розраду. – Іван обтирав сльозу, що текла по його скроні, і зупинилася на вусах.
– Я народився в польській сім’ї, але до українців ставлюся так, як сам Бог цього вимагає, всі ми діти Божі. Не думайте про мене недобре, як будемо з Богом, то Бог буде з нами.
Сусід вийшов з хати, але тут же повернувся з проханням: – Якщо маєте хвилинку вільного часу, ходімо направимо замок на ґанку. З того часу Іван став добрим приятелем для Войтка, а той не забував свого сусіда. Одного разу в розмові вони торкнулися болючого питання українсько-польської війни.
Іван був учасником Української Галицької армії, а Войтко служив у польському війську. У свій час воювали один проти одного, один – за Україну, другий – за Польщу, й то «велику». Їх долі під час Першої світової війни були подібні. Обидва воювали за Австрійську імперію на італійському фронті. Отже, коли сходилися, було про що поговорити та що згадати.
– Це було влітку, нас скерували розширити гірську дорогу. Дорога була дуже вузька: з одного боку – висока скеля, а з другого – прірва, – розказував Іван сусідові, – не дай Боже якась неуважність, і ти вже там внизу – мертвий, такі випадки були. Було літо, червень, – внизу тепло, а на висоті – приморозки, холодно. Коли ми скаржилися, то старшини нам відповідали, що під час праці не змерзнете. Були також з нами австрійці-тирольці, які почувалися в горах, як вдома – ми дивувалися їхній сміливості, бо вони ходили по самому краєчку прірви і не боялися. А взагалі, вони дуже добрі люди, і нас поважали, бо в нас були хлопці з Карпат, які гарно співали по-гуцульськи. А як затанцювали коломийки, то тирольці також з ними танцювали – веселі вони були. Ніколи між нами не було сварок чи непорозумінь.
Войтко уважно слухав Івана, а потім почав розказувати про себе:
– Я весь час був на фронті. Знаєте, коли на річці П’яве австрійці програли бій, багато наших тоді потрапили в полон, я був недалеко від тих подій. Але мені пощастило, я залишився живий і неушкоджений, мене Пан Бог завжди чудом охороняв. Кожен день молився. Тоді я найбільше повірив у Бога. Багатьох вояків відправляли на фронт, а мене залишали, бо я працював при складах. У нас були чехи, поляки, австрійці, українці і навіть був циган. З тим циганом була пригода. Він працював у нас на складі й одного разу вкрав три коци, якими наші вояки накривалися. Як знаєте, циган без крадіжки не може обійтися. Для вояків це не новина, бачили, як щось візьме і занесе у село, в якому жили італійці, то від них принесе продукти – хліб, кукурудзу, макарони, навіть часом молоко і фрукти. Циган був відважний і нікого не боявся. З тими краденими коцами спіймали його і віддали під військовий трибунал, який постановив розстріляти цигана, як це буває на фронті. Поставили команду з десятьох осіб. Всі вояки переживають, що буде? Цікаво, що в цій команді були люди різних національностей. Багато вояків обурювалися цією драмою з циганом, тому що як людина він був добрий і веселий. Коли подали команду стріляти, всі десять вояків вистрілили, але циган стоїть. Тоді він перехрестився вдруге, бо перед тим також хрестився, і знову відмовив «Отче наш». Пролунала команда до пострілу вдруге, і знову всі вистрілили, а він стоїть живий. Бачите, який Пан Бог справедливий. Хіба це не чудо? Тоді вже відпустили його і дали йому спокій. Усі вояки, які це бачили, заплескали в долоні від радості. Як його доля далі склалася, не знаю, бо війна вже закінчувалася, всі поверталися до своїх країв. Багато хто казав, що він був добрий чоловік, бо як хтось добрий, то всі його поважають і Бог його любить, незважаючи на національність.
Вже з самого ранку приходили до Івана люди і просили допомоги. Ось жінка, що була на дворі, увійшла до хати й каже:
– Стіл нам поламався, не маємо на чому обідати. – Залиште його на подвір’ї, я зроблю пізніше, бо зараз мушу зашити чобіток – діти чекають надворі, – відповідав заклопотаний Іван. Тут заходить вусатий чоловік, усміхається і запитує:
– Як, добродію, справи з моєю бочкою? – З якою бочкою? – запитує Іван.
– Та я вам минулої п’ятниці приніс, не пам’ятаєте? Дошки приніс – розсипалася.
– Правду кажу, – забув. Добре, що нагадали. Домовмося, що на другий тиждень бочка буде готова. На неї треба цілий день, а ще дно поправити. Але ви мені нагадайте, зайдіть обов’язково у понеділок. У кутку стояла несмілива худенька жінка. Питає її Іван, чи вона щось хотіла.
– Я принесла куртку свого чоловіка, порозривалися всі шви. Якби ви мали час, то перешийте, будь ласка, бо нема в чому до церкви йти і між люди показатися. – Вдень маю столярну роботу, але сьогодні ввечір я зможу вам це зробити – лишіть на лавці. Тут увійшла Настя, дружина, і стала дорікати:
– Не приймай так багато замовлень! Коли це все поробиш? На полі стільки роботи!.. Нехай собі шукають інших майстрів. Скажи, що не маєш часу, бо на городі все позаростало бур’янами. Іван тут же став ремонтувати розбитий стіл, терпеливо слухаючи, що говорить йому Настя.
– Тут всього-на-всього пів години роботи, та й підемо в поле, – запевняв спокійно дружину. На подвір’я увійшли два немолоді чоловіки. Слово за слово, та й кажуть:
– Ми прийшли з таким проханням. Знаємо, що нам допоможете, бо нікому не відмовляєте. Хочемо хату свою розібрати і знову побудувати, трохи більшу. Матеріал у нас є, а майстра нема. Це вже буде після жнив. Якби ви прийшли і показали нам, як встановити підвалини, але перед тим ще розмітку зробити, то потім буде будова.
– Не можу вам нічого обіцяти, бо то ще далеко, але як буде можливість, постараюся вам допомогти.
Сьогоднішній день виявився дуже плідний для Івана – як у праці, так і в доброму слові. Після вечері вирішив ще піти до свого сусіда. Посідали на призьбі і знову почали говорити про війну:
– А як ви, Іване, закінчили війну?
– Поляки наступали, бо мали більшу силу, а ми відходили, здаючи села та міста, аж до Збруча. Сумно було. Я захворів на тиф. Лікувався у Тернополі в лазареті. Потім, коли місто взяли поляки, щоб не потрапити в їхні руки, я втік уночі, коли мені стало вже краще, та й подався додому. Був дуже слабкий і ще довго лікувався.
– Ця війна, – говорив Войтко, – ще більше роз’ятрила ворожнечу між українцями і поляками й навпаки, і ніякої користі від неї не мали навіть поляки, що вже казати про українців, які зазнали стільки втрат. Про це казали деякі розумні поляки. Та, на жаль, гору беруть гарячі голови. Якщо спочатку поляки воювали проти більшовиків, із українцями брали Київ, то пізніше з тими ж таки більшовиками поділили Україну. А потім таке ж сталося із Польщею, яку Сталін розділив із Гітлером. Кінця і краю немає цьому, така політика. Хіба це по-божому? Спіймають поляки українця і перевіряють, чи він молиться по-польськи, а ті – навпаки. А якби разом помолилися і бажали б миру між собою, то не було б того, що маємо.
– Ви добру думку подали, – відповів Іван, – помолімося і ми разом за нещасну Україну і за Польщу, щоб Господь дав розум полякам і українцям, а їх керівникам – поваги один до одного, як це є між нами.
Іван і Войтко стали на коліна, щиро відмовили «Отче наш» і «Богородице Діво» по-українська, а Іван запропонував ще й по-польськи.
– Йду, – каже Іван, – ще маю куртку зашити, бо завтра прийде жінка по неї. Дякую вам за добру бесіду.
А на другий день вранці вже Войтко був в Івана. І так майже щодня. Приходили люди до Івана з різними потребами, а він не міг нікому відмовити, таку вже мав натуру.
Минуло сім років. Розширювали кордони з Польщею, затягували дроти. Знову родина Івана переїжджає в інше село. Прощаються… Прийшло багато людей – близькі й далекі сусіди. Зі сльозами на очах бажають щастя Іванові, Анастасії і їхнім дітям.
– Сам Бог послав вас нам. Будьте щасливі, здорові, не забувайте про нас! – Говорили як жінки, так і чоловіки. – Приїжджайте до нас в гості, ми вас завжди приймемо як своїх…
Вкінці прийшов Войтко Мазурик. Вони міцно обнялися з Іваном зі сльозами на очах.
– Я такого приятеля вже більше не матиму у своєму житті. Був на війні, і тут проходив фронт, ховався від куль, все було, але найціннішим для мене, Іване, було ваше добре слово. Ви нікому ніколи й ні в чому не відмовляли. Деколи самі недосипали, аби тільки комусь допомогти і зробити щось добре. Нехай Господь вас благословить! Щастя, здоров’я і довгих щасливих літ – вам і вашій родині! За все добро, яке ви зробили для нас, ми вам дякуємо!
Іван, Настя та діти, а їх було шестеро, також усім щиро дякували за їхню доброту і виявлену любов.
– Залишайтеся з Богом! – востаннє промовив Іван.
Підводи навантажені різними господарськими речами. Погоничі сіли на вози й вирушили в дорогу у двадцять п’ять кілометрів, щоб ще до вечора привезти родину на нове місце поселення. Шкода, що Івана з сім’єю там ніхто не чекав – хіба що нові труднощі. Мандрівка триває, до кінцевої зупинки ще далеко, але вона наближається. Таке наше життя...
1 березня 2017 р., Крехів
Отець Мелетій Батіг, ЧСВВ
