23 березня минає 25 років з дня відходу у вічність отця підпільної церкви на теренах Добромильського монастиря Северина (Северіяна, Сиверяна) Гнатюка (ЧСВВ). У буремні роки війни щойно висвяченого молодого ченця призначили парохом сіл Тернави, П’ятниці, Поляни. Вони залишилися його парафіями до кінця життя. Добромильський монастир тимчасово перенесли в П’ятницю, і сюди пролягли стежки вірних з навколишніх сіл, міст та інших регіонів. Маленький Вифлеєм став великим. Дух отця перебуває тут і досі, його опіку можна відчути в церкві с. П’ятниці, яку почали будувати до війни, а закінчили в 90-х роках, після виходу з підпілля. Кожна її цеглина була покладена під молитви отця.
Бог чуває над своїми дітьми, і долею молодого ченця було стати «тихим мучеником» (так назвав його товариш – протоігумен підпільної церкви о. Дам’ян Богун). Бог також дав вибір о. Северину: була можливість залишити Україну, обминути переслідування, але він не відрікся свого хреста й ніс його з Ісусом до кінця.
Часи переслідувань нашої церкви були страшні. За тиждень голова пишноволосого брюнета стала молочно-білою, його життя висіло на волосинці. Описати всі поневіряння, переживання та випробування неможливо, бо кожен день приносив нові. І лише з плином часу ми можемо побачити результат дії Божих рук, які провадили наші життя. Так, молитви о. Северина зцілили смертельно хвору єврейську дівчинку, мати якої, лікарка, мала видати довідку про стан здоров’я ченця, щоб комуністична влада могла вивезти його в Сибір. Це було підтвердження того, що Бог хоче, щоб отець ніс свій хрест і допомагав у цьому іншим саме тут, щоб став підтримкою тим, хто повернеться із заслання. І вірні з його парафій у буремні 80-ті твердо стояли в Москві на Арбаті й свідчили світові: УГКЦ жива!
Бог показав, як уміє затьмарювати очі й розум карателям, що прийшли до хати шукати бандерівців і не знайшли їх, хоч вони там були. А то якось радянські посіпаки влаштували обшук у будинку, куди одна жінка принесла немовля на хрещення. Дитину сховали в коморі під лавою, і вона спала дві години, не подавши голосу. Що це, як не диво Господнє? Стефанія Ленько, жителька с. Тернави, розповіла історію, як отець мав давати шлюб у неї в хаті. Молоді вже прибули, а тут – облава – якийсь зрадник виказав таємницю. Чекають на отця, а він уже й був недалеко, і ніхто не звернув уваги на маленьку донечку господині, що вибігла з хати, побігла назустріч о. Северинові й попередила про небезпеку.
Пригадую й розповідь отця, коли його викликали на допит у Львів. Потім зав’язали очі, посадили в «чорний ворон» і повезли. Заводять у кімнату, де багато святково вбраних людей, і кажуть: одним шлюб дати, другим охрестити, а третім хату освятити. Він спробував щось заперечити, але почув такі слова: «Гнатюк, тобі страшно? А нам ще більше…».
Та, за спогадами отця, найбільшим його болем був період виходу нашої церкви з підпілля. Саме в селі Тернаві з’явилася перший в Україні греко-католицький храм нового часу, й отець Гнатюк поцілував його поріг. Переживання через розділення його парафіян завдали більшого болю, ніж гоніння комуністичного режиму. Та його серце зігрівали зустрічі з вірними, з молодими священиками, а радості отця від новин, що є багато нових покликань у чині СВВ, неможливо описати словами. Навіть уже немічним він залишався парохом, духовним батьком, ангелом-опікуном Добромильського монастиря й доручених йому парафій.
Останнім його випробуванням став сильний фізичний біль. За здоров’я отця в небо піднеслося багато молитов вірних, та життя в ньому згасало. Завершувалася служба Божа, отець спокійно її вислухав, причастився й заснув у стані святості, уже без болю, тихо пішов до Того, з Ким жив, Кому служив і Кого дуже любив. Світлого, погожого дня о. Северина проводжали в останню путь, земля, скроплена сльозами вірних, прийняла тіло «тихого мученика».
Пам’ять про отця Северина Гнатюка жива. Щороку в день його смерті люди приходять до Добромилького монастиря на поминальну службу і, як колись, просять заступництва та допомоги у своїх потребах. Свідчення про отримані за молитвами отця ласки з’являються й досі, зберігаються вони в музеї Тернавської школи, яка названа його ім’ям.
Леся Босак (Волошин)
12.02.2019 р.
с. П’ятниця
