(о. Іван Возняк, ЧСВВ)

     Він прийшов у цей світ, коли той палав у Другій світовій війні. Та Господь зберіг його й призначив до особливої когорти — молільників і полегшувачів людських страждань, ловців грішних душ, щоб вони знайшли свою дорогу до спасіння.

     Отець Йоан-Василь Возняк народився 29 грудня 1944 року в селі Яківка Тлумацького району Івано-Франківської області. Батька забрали на війну, і ворожа куля скосила його ще до народження малого Василька. Сирітське дитинство та юнацькі роки хлопця були нелегкими. У повоєнних бідах і труднощах гартувалося життя майбутнього ченця, яке він відкривав для себе як дар, попри те що вже змалечку ніс свій хрест за Ісусом. У всьому йому допомагала мама — дуже побожна й сильна духом жінка, котра дбала про його добре людське та релігійне виховання, а також вірно йшла життєвою дорогою за Божим голосом.

     Мешкали вони неподалік храму. У їхньому селі Яківка після сумнозвісного псевдособору діяла Російська православна церква, але мама туди не ходила, бо була свідомою греко-католичкою, знала історію своєї Церкви. Не тільки вона, а ще кілька побожних жінок збиралися потайки на підпільні богослужіння по хатах[1]. Молода вдова Марія брала із собою на молитву свою дитину, якій змалечку передавала велику любов до Бога, постійно підтверджуючи її прикладом свого життя.

     Тут Василько почав розуміти природу Церкви та ставив собі як дитина багато запитань: чому одні люди ховаються, коли моляться, а інші — ні? у чому їхня провина, що мусять боятися влади? На всі свої запитання він отримував відповіді від мами. Підростаючи, щоразу більше усвідомлював, що Божа ласка діє в його житті й готує його до чогось особливого.

     Коли хлопець закінчив сільську восьмирічну школу, мама продала хату в рідному селі, а за ті кошти купила будиночок у Коломиї. Зробила це для дитини, у яку вкладала свою ласку та любов, а передусім — молитви, бо розуміла, наскільки важливо бути присутньою в житті сина. Була готова жертвувати багато чим заради дитини, щоб забезпечити їй гідне та щасливе майбутнє.

     Тут, у районному містечку, вони часто збиралися на богослужіння, які відправляв владика Софрон Дмитерко. Владика звернув увагу на Василя — скромного, дотепного, побожного юнака й запропонував йому вступити до монастиря, на що той радо погодився[2]. Він зрозумів, що це саме те, чого в глибині душі він прагне вже багато років. Розповідаючи про чернече життя, владика вдався до конкретних кроків — скерував юнака до Львова, даючи координати отців-василіян.

     Переживаючи велике духовне піднесення, відкинувши страх перед невідомим і загроженим майбутнім, 1 червня 1970 року Василь вступив до Василіянського Чину. На облечинах йому дали чернече ім’я Йоан. Перші обіти склав 21 червня 1972 року, а професію довічних обітів — 29 червня 1979 року.

     Свій будиночок у Коломиї вони продали сестрам-монахиням, а за ті кошти придбали недобудований дім неподалік Львова в селі Лисиничі Пустомитівського району. Згодом у цей будинок вони вклали багато праці, коштів, часу, бо тут були зведені тільки стіни й дах. У довершенні робіт їм допомагали: о. Мирон Семків, о. Назарій Лех, о. Софрон Попадюк, о. Тимотей Косяк та о. Павло Яхимець, адже знали, що тут, на вулиці Квітковій, 7, буде підпільний монастир. Біля дому було чимало поля, гарний сад, щороку на грядках красувалося багато городини, а насамперед квіти, які мама Марія вирощувала й продавала.

     Помешкання Возняків стало одним з підпільних монастирів у Львові, де впродовж семи років жили о. Тимотей Косяк і о. Павло Яхимець, а інші отці та деякі миряни збиралися на богослужіння та навчання.

     Працював о. Йоан на різних роботах, на що було багато вагомих причин. По-перше, хотів мати таку роботу, щоб могти приділяти більше часу на молитви й послуги людям. По-друге, тішився, коли здобував новий досвід і вміння в праці, бо розумів, що розвивається і що це колись знадобиться в житті. По-третє, були й такі ситуації, що відчував неприязнь, переслідування і мусив залишати таке середовище.

     Отож працював слюсарем, сантехніком у депо № 2, у медінституті, ресторані «Львів», студентському гуртожитку, садівником у цьому гуртожитку, кочегаром лікарні № 8, машиністом котельні, а згодом двірником профілакторію автобусного заводу[3]. А ще дуже любив працювати в саду, допомагав мамі доглядати квіти, які вона продавала на базарі.

     Важливою та незабутньою віхою в житті брата Йоана стали священничі свячення, які він отримав 1 січня 1988 року з рук владики Софрона Дмитерка, ЧСВВ, свого духовного батька, що мав неабиякий вплив на його життя. А як тішилася мама, що її такий важкий труд, жертва, молитви дали благодатні плоди! Для неї це було найбільше щастя, яке вона переживала у своєму житті, — її син став священником.

     З 1991 року о. Йоан перейшов жити до монастиря Святого Онуфрія у Львові, у якому жертовно сповняв душпастирське служіння. Крім цього, до 1995-го обслуговував парафію в селі Колоденці Кам’янко-Бузького району, де зродилося багато покликань до чернечого і священничого стану, серед яких о. Тома Кушка і бр. Михайло Кушка, о. Йосафат Олійник, владика Петро Лоза, ЧНІ, та інші. Звичайно, це не тільки його заслуга, бо різними шляхами Бог їх кликав. Тут у підпіллі жив о. Пахомій Борис та приїжджали інші отці, але і його молитви якоюсь мірою зродили нові покликання в роки відродження Церкви. Він сіяв зерно Боже, яке проростало й давало благодатні плоди.

     Отець Йоан був великим молільником. Усе життя він дотримував монашого правила, а також мав обов’язок до тих молитов, які в дитинстві молився вдома з мамою, до кінця життя не опускав їх. У монастирі Святого Онуфрія засвічував у каплиці лампу й довго сам молився. Промовляв молитвослов, акафісти й усі ті молитви, які молився в підпіллі. Інколи ще перед обідом промовляв утреню, якщо з важливих причин не міг брати в ній участі разом з усіма. Коли людина молиться, то вона тоді готова йти до людей з місією, бо в ній вона якнайкраще готується до них.

     У своїх проповідях на початку 1990-х звертав увагу на моральні проблеми суспільства. Відвернув багатьох жінок від абортів, за що вони йому не раз дякували. Казав: «Матері, з цієї дитини, можливо, виросте священник, єпископ, президент, а може, навіть Папа, а ви не хочете дати їй життя. Пам’ятайте, щодо кожної людини Бог має свої плани, дає покликання, яке вона має сповнювати в житті»[4].

     Однак основною віхою його служіння була душпастирська опіка хворих, якій він посвятив себе понад 30 років, фактично до кінця життя. Ця його місія як медичного капелана, що супроводжував хворих осіб, розраджуючи, потішаючи, зцілюючи духовні рани, заслуговує на окреме вивчення.

     Подібно до доброго самарянина він з 1990-х років сповняв душпастирське служіння в домі для людей похилого віку, у 5-й обласній лікарні, дитячій лікарні та в медінституті у Львові[5], де відправляв святі літургії, сповідав, причащав хворих, уділяв святе таїнство єлеопомазання, спілкувався з хворими. Тут він переймався людською бідою, нещастям як своїм особистим, а коли повертався з лікарні, то ще довго молився за тих людей у монастирі. Таке перейняття значною мірою позначилося на його здоров’ї.

     Із хворими він завжди був привітним, товариським, щирим, але й наполегливим і відважним. Спонукав їх до діалогу, запитував, чим може послужити чи допомогти, адже люди боялися, упереджено ставилися до служіння священника в лікарні. Та не тільки хворі, був брак розуміння і з боку керівництва медичних закладів. Але він на це не звертав уваги й віддано служив людям у потребі, допомагав наблизитися їм до Бога.

     Одного разу в лікарні підійшов до хворого чоловіка, який ніколи не сповідався і завжди з криком відмовлявся від сповіді. А о. Йоан, не знаючи про це нічого, підійшов до його ліжка, зробив знак святого хреста й каже: «Сповідайтеся». А той як закричить: «Я ніколи не сповідався і не буду!». Тоді о. Йоан йому лагідно каже: «Братчику, а що я зроблю з хрестом, яким я тебе поблагословив? Я ж його назад не заберу»[6]. І, як виявилося, цього простого аргументу було достатньо, щоб той закам’янілий грішник посповідався.

     За стільки років не раз траплялися і курйозні випадки. У медінституті лежав один владика УГКЦ, але о. Йоан його не впізнав, тому що він був без бороди, у лікарняному одязі та й при недузі людина міняється. Тож він підійшов до хворого й запитує: «Прошу пана, будете сповідатися?». Той відповідає: «Ні, отче, дякую». А о. Йоан наполягає: «Як ні? Посповідайтеся, ви ж у лікарні, хворі…». Почав його переконувати, і він погодився. Після сповіді хворий йому каже: «Отче, я владика»[7]. Отець Йоан тоді дуже перепрошував, що не впізнав владики, що йому незручно через те наполягання. Але це назагал

 видавалося дуже милим і зворушливим.

     Був делікатним і тактовним у розмові, зважав на кожне слово. Мав тонке почуття гумору, але в усьому відчував межу й не переходив її, щоб нікого не образити, зранити чи щоб нікому чогось зайвого не сказати. Любивпожартувати,а також любив, як інші жартують, особливо коли його кликали «Коломийський», а пізніше — «Коломойський», натякаючи на прізвище одного багатого політика.

     Велику суму заощадження, яке залишила йому мама Марія, пожертвував на позолочення престолу Матері Божої на Ясній Горі в Гошеві. Часто повторював: «Скільки мамі треба було продати квітів, а ще перед тим важко напрацюватися на городі, щоб зібрати таку велику суму грошей?». Він це робив від імені мами, до того ж з великою любов’ю, випрошуючи в Бога для неї Царство Небесне, на яке вона собі заслужила.

     Жив дуже скромно, навіть не мав мобільного телефона. Усі кошти з душпастирських треб віддавав на потреби Чину. Знав ціну хліба, бо пам’ятав роки, коли в них удома на столі його не було, узагалі цінував їжу, продукти, усе те, що люди жертвували на монастир, адже розумів, що ця пожертва — від Бога, яку Він дає через добрих людей.

     Любив читати книжки, а також дарувати їх людям, особливо бідним, які не могли собі їх придбати. Часто приходив у видавництво «Місіонер» і просив книжки для бідних людей. За це приносив гостинці та обіцяв, що молитиметься за всіх працівників. Запам’ятався як щедрий чернець, який любив людям щось дарувати.

     Мав репутацію дуже доброго сповідника й духівника для мирян, а також для деяких отців- та братів-василіян, звершував великий вплив на нові покликання до чернечого й священничого стану. Багато юнаків посвятили себе Богові завдяки його заохоті та порадам. Любив Василіянський Чин і тому запрошував до нього інших. Деякі з ченців-василіян вдячні йому до сьогодні за розмови, підтримку, молитви, бо він умів відкрити перед молодими хлопцями ідеал монашого життя, заохотити й переконати. Одними з перших були о. Павло Яхимець, о. д. Йона Литвин, о. Степан Дуда та інші.

     Був чуйним і милосердним. З великою вдячністю та любов’ю служив мамі, черниці-василіянці, коли вона вже була хворою та немічною. До речі, це унікальний випадок, коли мама священника стає черницею. Допомагав також простим людям, зокрема із сіл, з лікуванням, тому що знав багатьох лікарів з різних відділень і міг попросити про допомогу.

     В останні роки о. Йоан терпів фізичні недуги, найбільше йому докучало запалення трійчастого нерва. У 2018 році через стан здоров’я його перевели до Крехівського монастиря, де вінцілими днями молився, його часто можна було побачити в сповідальниці біля дерев’яної церкви. Він, як і тоді, коли запрошував до святого таїнства покаяння недужих, відкриваючи їм дорогу до спасіння, був радий з кожної наверненої душі. Упродовж усього священничого служіння в монастирських храмах Львова, у багатьох василіянських обителях на прощах о. Йоан свідчив про Ісуса, утаєного у святих таїнствах, сповідаючи та причащаючи вірних.

     Помер 19 жовтня 2021 року в Крехівському монастирі, у якому жив останні чотири роки. Поруч з ним були його дорогі ченці-василіяни, не байдужі до його страждань, як і колись він — до страждань хворих. Буквально за годину перед смертю о. Віктор Батіг уділив йому святе єлеопомазання і розрішення.

     До Господа пішов вірний син по свою нагороду, а на землі стало менше на одного жертовного слугу своєму народові, на одного ласкавого й милосердного ченця серед юдолі людських страждань, на одного незламного священника переслідуваної Церкви, за яку багато терпів і боровся, так гартуючи своє нелегке, але велике плодами життя.

о. Климентій СТАСІВ, ЧСВВ