Бувальщина

     Одного разу, відвідавши хворого, я повертався додому. Проходячи повз один двір, побачив біля хати двох чоловіків. Вони сиділи на призьбі й розмовляли. Один з них підвівся, привітав мене й попросив обговорити з ним важливе питання, що турбувало його останнім часом. Другий чоловік попрощався й пішов у своїх справах, ми ж з моїм несподіваним співрозмовником сіли на лаву під хатою. Чепурна, чисто вибілена, вона потопала в гущі саду. Вишні по один бік уже відцвіли, а груші і яблуні з другого саме ввійшли в цю благодатну пору й насичували повітря тонким свіжим ароматом. Біля криниці росли бузок і калина, вони доповнювали ідилічну картину сільського подвір’я.

      Окинувши оком усю цю красу, я промовив:

– Якби хтось сказав, що Бога немає, то, побачивши таке буйноцвіття, напевно облишив би всі сумніви.

– Погляньте на три ці яблуні, – говорив мій співбесідник, – над нами розцвіла яблуня мого батька Максима, ось ця старенька – яблуня мого діда, а оця – моя. Ми садили їх у різний час, а цвітуть вони разом. Ці три яблуні нагадують про наш рід. Пам’ятаю, як ще малим хлопчиком прищепив два пагони до цієї дички. Батько дав мені пилочку й наказав обрізати деревце, а дідусь приніс дві щепи, які я приживив, і тепер вони дають добрі плоди.

      Щодо тата. Він носив великий тягар на душі: говорили, що через нього був репресований наш сусід і його друг Микола, і він ніяк не міг простити собі цього.

     Батька поважало все село і наша родина зокрема. Він пережив усі лихоліття свого часу. Бував на фронтах Першої світової й громадянської воєн, в останній боровся за Україну. Совєти, прийшовши до влади, за кожної нагоди згадували йому про це. І в тих натяках та закидах відчувалася хижа погроза.

     Почалася колективізація, відтак настав голод, який забрав моїх бабусю, молодшого братика й сестричку. Ніби цього було мало, совєти запустили вбивчу машину репресій. Дідусеві вдалося вибратися з її жорен живим. Він помер перед війною, коли батька вже не було вдома.

     Тато, як не дивно, зі мною був завжди відкритий і часто розповідав про воєнні події, про визвольні змагання нашого народу, але про себе – ніколи нічого – боявся, мабуть, чогось, щоб я його не виявив, бо часто було так, що діти виявляли своїх батьків. Але коли приходили сусіди, то говорив їм:

– Згідності не було між нами, тому не здобули того, за що змагалися. На своїй землі в боротьбі за рідний край ми стали тепер «ворогами народу».

Одного разу ввечері до нас зайшов незнайомий чоловік. Він привітався й каже батькові:

– Хочу вам сказати неприємну річ.

      Мій батько подивився на нього й запитав:

– Що саме?

– Ось послухайте, – почав гість, – через декілька днів почнуться арешти «ворогів народу». Ви також у тих чорних списках. Маєте час залишили село й уберегтися. Зможете виїхати на новобудови підприємств у східні області або навіть десь далеко в Росію. А коли все перетреться, знову повернетеся додому. Таке наше сьогодення, і нічого не вдіємо. Звичайно, за цю мою послугу ви повинні мені щось покласти в кишеню – життя дороге. Я не один у цьому задіяний. Так що шукайте, позичайте, а я почекаю трохи, сьогодні піду ще на станцію. Про нашу розмову не кажіть нікому ні слова.

      Батько недавно продав бичка, і гроші, виручені за нього, віддав незнайомцю. Той же, узявши своє, зразу вийшов з хати. Куди він подався, ми не знали. Батько, усвідомивши ситуацію, перемінився на обличчі, стояв ні живий ні мертвий. Він не знав, що на нього чекає і як учинити. Стривожений, не хотів навіть розказувати про все це матері. І тільки вранці таки розповів і про чоловіка, що приходив напередодні, і про те, що віддав йому всі гроші, і про загрозу, що нависла над ним. Мати спочатку не повірила, але ширилися чутки, що по навколишніх селах арештовують невинних людей, і було очевидно, що це не брехня.

      Коли мама розказала про це мені, я був приголомшений. Тепер зрозумів, чому батько занепокоєно щось шукає, то на горище лізе, то в коморі щось перекидає, мовчить, не говорить до нас, а тут до сусідів побіг.

А вже під вечір батько звернувся до мене:

– Сідай, сину, біля мене, щось маю тобі сказати.

      Я здогадувався, про що йтиме мова. Ми сіли на цю лавку, де зараз сидимо, батько взяв мою хлоп’ячу руку у свою широку долоню, а другою рукою обійняв мене за плече й промовив:

– Антосю, ти залишаєшся господарем. Увечері я мушу вас залишити. Наш рід завжди був чесний. Я не пам’ятаю, щоб хтось когось покривдив, нас у селі поважали як порядних і побожних господарів. Ми ніколи не були бідними, а тепер, як усі, терпимо злидні. Не знаю, чи я повернусь додому, але пам’ятай, сину, чиї ми діти і якого роду. За Україну нам і далі доводиться страждати. Така Божа воля…

      Я не міг вимовити ні слова, горло здушило, тільки сльози текли горохом, дитячі сльози. Мої почуття тоді важко передати. Так було шкода свого доброго батька... Тоді він зняв свою важку спрацьовану руку з мого плеча й став шорсткою долонею обтирати мої сльози й заспокоювати:

– Не плач, Бог добрий, і це переживемо. Кріпися, синку, слухайся матері, завжди вранці й увечері молися Богові, пам’ятай мене, а я обов’язково повернуся додому.

Устаючи, він наказав:

– Доглядай за цими яблунями, це жива пам’ять про мого батька, а твого дідуся, моя і твоя пам’ять.

     Батько пішов до хати й завів розмову з матір’ю, а я побіг у садок і почав плакати від невимовного, нестерпного жалю. Біля мене сидів наш песик, він так дивився на мене, наче все розумів і співчував. Не знаю, скільки часу минуло, аж чую голос батька, кличе мене:

– Антосю!

     Я обтер сльози, прийшов до нього, а він мені каже:

– Не забудь, що я тобі говорив. Я бажаю тобі щастя в житті, а для цього ти повинен здобути освіту. Незважаючи на всі труднощі, старанно навчайся в школі. Удома мати, а в школі вчителі, яких треба слухатись. Бережи дідову яблуню, узимку яблуками будеш гостей пригощати.

     Дідова яблуня того року рясно вродила, плоди з неї були соковиті й довго зберігалися. Дідуся не було вдома, він пішов у сусіднє село допомагати своїм родичам.

– Добре, тату, – відповідаю йому спокійно, – ми з мамою будемо молитись за вас, і ви скоро знову повернетесь додому. Після цих слів тоді батько ще раз мене обійняв і поцілував.

     Коли стемніло, він узяв необхідні речі й ми з мамою провели його на залізничну станцію. Я йшов позаду, тому що батько з матір’ю всю дорогу розмовляли між собою. На станції ми довго не стояли. Під’їхав поїзд, засвистів паровоз, мій батько увійшов у вагон, ми з ним попрощались, і він поїхав до Жмеринки.

     Додому поверталися мовчки. Ішли довго, здолали сім кілометрів. Була темна нічка, коли повернулися додому. Я ліг спати, а мама довго молилася перед образами. Коли я пробудився, то вона все ще молилася.

Через три дні справді пізно ввечері до нас прийшли солдати, щоб забрати батька.

– Де хазяїн? – запитали.

     Мати не знала, що відповісти, хоч з батьком узгодили версію: він їде до своїх родичів допомагати в будівництві хати. Мабуть, злякалася суворого тону й нахабної рішучості солдатів, бо сказала геть не те:

– Поїхав до Жмеринки вчора, щоб завербуватись на новобудови.

      Ті розпитали про все детально й наказали:

– Як повернеться, щоб негайно зайшов до сільської ради!

     Вийшовши з нашої хати, солдати рушили в сусідній двір, розбудили людей. Було чути лайку і крик, плач і ридання. Зчинився лемент на всю вулицю. Сусідам пригрозили, що поб’ють їх так, що й кісток не позбирають, – і запала тиша. Настала ніч. Ми не знали, що там коїться. Тільки вранці довідалися, що нашого сусіда Миколу заарештували. За що? І досі ніхто не знає. Ми припускали, що Миколу забрали замість нашого батька – виконували свій план постачання дармової робочої сили на будови соціалізму в холодному Сибіру.

     Наш батько Максим як поїхав зі Жмеринки, то не давав про себе ніяких вісток, і нам здавалося, що він десь загинув. Довгих шістнадцять років ми нічого не знали про його долю. І тільки після хрущовської відлиги батько повернувся додому. Той спогад такий яскравий, ніби це було вчора. Пам’ятаю, як до нас на подвір’я зайшов чоловік. У ньому я не впізнав батька, і вже зрозуміло, що він не впізнав мене – я натоді вже відслужив в армії й не був схожий на того хлопчика, що плакав від розлуки з татом. Він довго дивився на мене, а потім запитав:

– Антон?

     Я впізнав голос і зрозумів, хто переді мною. Кинувся до нього, ми обнялися, але не виявляли якогось жалю чи інших емоцій. Батько перехрестився й подякував Богові за повернення додому. Мати була недалеко в полі, і я побіг по неї. Якраз стояла весняна пора. Батько підійшов до яблуні, улитої білопінним цвітом, і довго дивився на неї. Через якихось пів години повернулися ми з матір’ю. Ця зустріч стала для неї справжнім потрясінням, і вона зразу ж розплакалася. Батько промовив до неї:

– Яка яблуня прекрасна, а ти ще гарніша від неї. Нічого не змінилось.

– Нічого, – відповіла мати, – тільки наш Антон скоро одружуватиметься. Як твоє здоров’я? Чому не давав про себе знати?

    Нелегко було батькові відповісти на всі ці запитання.

– «Ворогів народу» ловили повсюди, тому доводилося ховатися, бути дуже обережним, щоб мене не викрили, не вислідкували, зокрема через листи. Ще тоді, у тридцять восьмому, приїхавши в Жмеринку, зустрів на вокзалі хлопців, які завербувалися на Харківський воєнний завод, поїхав і я з ними. Коли почалася війна, наш завод перевезли аж за Урал, а після перемоги все одно боявся повертатися, тому що не був певний, що репресії закінчилися, – вирішив працювати на чужині. Так що я не зазнав жахів війни.

     Мати також розповіла, як нам велося без тата. Як із села солдати забрали двадцятьох чоловіків, зокрема й сусіда Миколу. Почувши це, тато спохмурнів:

– То виходить, що, замість мене, забрали Миколу й він, невинний, загинув. Я його дуже поважав, ми з ним дружили, як рідні брати, із самого дитинства. Чи Господь Бог простить мені це? Чи треба було втікати з дому?..

     Хоч як мати намагалася заспокоїти його, переконати, що то часи такі були, та батько не міг позбутися гніту провини. До останніх днів не міг собі простити, що втік з дому й підставив під удар свого товариша. Ходив до сусідів, усіх перепрошував, але жаль із серця не вивітрився. Допомагав їм і працею, і грошима, поки міг. А через десять років по поверненню додому його підкосила тяжка недуга й він відійшов у кращий світ. Ми молимося і за його душу, і за Миколину, та іноді мені спадає на думку, що татова провина лежить на всій нашій сім’ї…

     Що сказати… Часи й справді були суворі. Люди, засліплені владою й бажанням утримати її, удавалися до небачених звірств, сіяли страх і смерть. Немає ніякої вини в тому, що Максим скористався нагодою й урятувався від репресій. Немає достатніх підстав уважати, що саме його від’їзд став причиною арешту сусіда. Відповідно, і винити себе не треба. За будь-яких обставин варто пам’ятати про велике Боже милосердя, яке торкається не тільки живих, а й померлих. Максима й Миколу об’єднувала братня любов, а вона нікуди не зникає й тримає їхні душі разом. Тож доручаймо себе, своїх рідних та близьких доброму Богові й не втрачаймо віри в Його невичерпне милосердя.

о. Мелетій Батіг, ЧСВВ, м. Бар, записано в с. Кошаринці, Вінницька обл., 07.05.1998 р.