Апостол Закарпаття – так називали о. Павла Петра Мадяра, ченця-василіянина, який зробив неоціненний внесок у відродження й розвиток греко-католицької церкви. Попри утиски та переслідування він ніс слово Боже по всій Срібній Землі.

***

     Читаючи рядки: «Спогадуйте наставників ваших, що вам говорили Слово Боже, і, дивлячися на кінець їхнього життя, переймайте їхню віру» (Євр. 13:7), я завжди згадую легкий, лагідний голос о. Павлика (так ми його називали між собою). Згадую, як він любив Господа, – понад усе на світі, служив Йому самовіддано, служив усіляким даром, який мав: чеснотою, словом, проповіддю, радою, навчанням. Я вдячний Богові за духовного отця, що залишив добрий, благословенний слід у моєму житті і в долях тисяч людей по всьому Закарпаттю.

     Перша моя зустріч з о. Павликом відбулася далекого 1959 р.: він мене хрестив. Тоді я отримав від нього образок з підписом, який зберігаю досі. Пізніше отець готував мене та моїх двоюрідних братів і сестер до першого причастя.

     Про його приїзд першими дізнавалася наша сім'я: батько отримував телеграму від мого дядька, о. Василя Худи: «У суботу тобі привезуть парадички із Білок». Ми, діти, дуже чекали візиту о. Павлика: він завжди мав у кишені для кожного з нас по «барбарисці»; усіх пам’ятав на ім'я; розпитував, хто що робив, поки його не було, та коротко екзаменував кожного з нас за останніми уроками. Опісля розпочиналася розмова на євангельські теми. Отець відповідав на  запитання й радів, що нас цікавить духовне життя. Навчаючи заповідей Христових, він сам у всьому був прикладом, ніколи не тиснув, а переконанням доводив нам ту чи ту догму церкви. І тепер, коли мені уже за 60, я часто згадую настанови о. Павла й стараюся хоча б раз на рік відвідати його могилу на монастирському цвинтарі в Березному.

     Він був видатною особистістю, усього себе віддавав ідеалам любові до Ісуса й до ближнього. Таких називають святими. Вони мають у серці велику таємницю, якою надзвичайно дорожать, – це тісний зв'язок з Богом. Це про них слова святого Павла: «Для мене-бо життя – Христос» (Фил. 1:21). Вони готові на все, щоб Його, Христа, не втратити. Вони роблять усе, щоб Йому подобатися. Поводяться так, щоб до Нього уподібнитися. Гадаю, о. Павлові Петру Мадярові це вдалося.

***

     Петро народився 21 лютого 1923 р. в с. Білки Іршавського району в благочестивій селянській сім'ї. Його батько мав лагідну вдачу, і хлопець успадкуваввід нього цю рису. Петро відрізнявся від інших дітей: його не цікавили пустощі й забави – він шукав усамітнення, любив споглядати й роздумувати.

     Навчався в Білківській початковій школі, потім у Горожанській школі. 1939 р. вступив до Хустської гімназії.

     Коли Петрові було 15 років, помер його добрий батько. Хлопець подорослішав за один день. Навчання відійшло на другий план, на перший виступила турбота про сім'ю: він найстарший із шести дітей, а отже, це його обов'язок. Зі свого боку держава надала допомогу: як відмінника й напівсироту, Петра було взято на повне утримання.

     1942 р. у Хустській гімназії створено молодіжну організацію, яка поставила собі за мету боротися за вільну Україну, і Петро став її активним членом. За таку громадську діяльність у червні 1942 р. його разом з іншими учасниками групи заарештували, а в липні засудили до ув’язнення. 5 грудня 1942 р. угорський регент Міклош Горті на честь дня святого Миколая оголосив амністію. Петра звільнили. Поновитися в Хустській гімназії, однак, йому не вдалося, тож хлопець вступив у Мукачівську гімназію, яку закінчив 1945 р. з відзнакою.

     Після випуску того ж року вступив до Чину Святого Василія Великого. Новіціат пройшов в Імстичівському монастирі, відтак продовжив нести чернечий послух у Мукачівській обителі. Тимчасові обітниці склав 7 квітня 1946 р., уже за радянської влади. Його вічні обітниці прийняв о. Антоній Мондик, він же готував новоявленого о. Павла до священницької діяльності.

     Прийшовши до влади, совєти почали почали закривати монастирі. Така доля спіткала й Мукачівську обитель, де служив о. Павло. 24 березня 1947 р. його з братією перевезли до Імстичівського монастиря, який, однак функціонував недовго після того й теж був ліквідований. Ченців, що мешкали тут, заслали в Сибір, а о. Павлові якимось дивом удалося вислизнути з рук безпекашів і втекти в рідне село.

     Повернувшись у квітні 1950 р. у Білки, о. Павло пішов працювати товарним касиром на залізницю, відтак – підсобним працівником у міжколгоспбуд.

      Невдовзі тяжко захворів. Отцеві зробили операцію, видалили практично всю праву частину легень. І хоч прогнози лікарів були песимістичні, він знову вибрався з біди – вижив і став на ноги. Йому дали другу групу інвалідності. Після реабілітації о. Павло працював у бджологосподарстві місцевого колгоспу, але це зовсім не                                                                                                                                     означало, що він забув своє покликання – навпаки, отримав широке поле для підпільної душпастирської діяльності.

     20 травня 1957 р. у Львові, у будинку на вулиці Вечірній, 7, єпископ Микола Чарнецький ЧСВВ таємно рукоположив о. Павла Мадяра на священника. Так почався новий етап у його житті. Офіційно йому було заборонено служити, але ніщо не могло спинити завзятого апостола. На нього чекали, його радо приймали всюди. Він мандрував селами й містами Закарпаття, де мешкали греко-католики, і проповідував, сповідав, причащав, а на життя заробляв працею в колгоспі. Мав надзвичайно лагідну, терпеливу вдачу. За добре серце та мудрі поради священника шанували по всій Срібній Землі. Його унікальність полягала в тому, що він був для світу, але не від світу; служив людям і водночас  підтримував нерозривний зв'язок з Господом.

     Завзятість і ревність священника дратували радянські спецслужби. Отця постійно викликали в органи КДБ, висліджували, допитували, очорнювали. Пригадується стаття в «Закарпатській правді» під назвою «Цуравий “святий” Петро». У ній ішлося про те, що, удаючи із себе святого, о. Павло Мадяр «заплямував» себе співпрацею з Йосипом Сліпим та іншими «уніатськими запроданцями»; їздив по всій області й разом з ними насаджував населенню релігійний фанатизм; розповсюджував антирадянську та заборонену релігійну літературу, за яку отримував від людей гроші, на які розкішно жив та гуляв. З 1959 до 1989 рр. у хаті, де мешкав о. Павлик, було зроблено 9 обшуків, під час яких конфісковано всю знайдену літературу (вона, до речі, безслідно зникла).

     За мандрівним священником пильно стежили, але він був невловимий: протягом дня міг відвідати с. Росош, що на Свалявщині, а ввечері вже правити службу Божу в с. Драговому, що на Хустщині, – і так по всьому Закарпаттю. Вибирався також на Галичину, де зустрічався з василіянами.

     Роботи о. Павло мав дуже багато: старі священники помирали, а нових не було кому висвячувати, тож доводилося охоплювати неохопне. Було важко, бо ж і його молоді літа минули, сили покидали, давалася взнаки давня хвороба, проте вірний василіянин не збирався здаватися й іти на пенсію. Він дожив до виходу греко-католицької церкви з підпілля та розвалу Союзу й отримав заслужену відзнаку з рук Папи Івана Павла ІІ.

     Окремо варто зазначити, що о. Павло брав активну участь у відродженні греко-католицької церкви, про що збереглося немало згадок. Наприклад, Марія Данко з Мукачевого зазначає: «Постійно, раз на місяць або раз на два місяці, активні священники збиралися в домі о. Василя Худи на вулиці Митрака в Мукачеві. Саме тут отці Мирон Бескид, Микола Шепа ЧСВВ, Павло Мадяр ЧСВВ та інші, а також вірники-активісти обмінювалися думками щодо церковних справ та майбутніх планів заходів стосовно виходу церкви з підпілля».

     У книжці «Білки – село над Боржавою» Михайла Василинця читаємо: «За часів підпілля (1949–1989 рр.) громаду обслуговували: о. Петро Орос, о. Степан Урста. Священники, висвячені за часів підпілля: о. Павло Мадяр, о. Іван Береш, о. Іван Копинець. У село приїздили на богослужіння о. Мирон Бескід та о. Василь Худа, а також отці духовні з Галичини».

     Ці та інші свідчення вказують на тісну співпрацю й кординацію дій священників у підпіллі. Потрібно було постійно здійснювати ротацію служителів, щоб збити з пантелику органи державної безпеки. І мені видається дивним, що сучасні «ревізіоністи» прагнуть розділити підпілля, хоча самі не знали його, а належали до визнаної тоді церкви, бо так було зручніше. Тепер вони займають передні лавки в храмах і пробують диктувати свої правила гри. Ми, ще живі, та ті, хто вже відійшов в інший світ, засвідчуємо: підпілля було єдиним, і хто більше, а хто менше працював для нього, визначатиме вже інший Суддя.

    Повертаючись до заслуг о. Павла Мадяра, згадаю його участь у відкритті 1989 р. однієї з перших церков у Білках. У ній він пропрацював майже 3 роки. Згодом, у 1990-му, домігся відновлення діяльності Імстичівського монастиря, який передав під опіку ігумена Миколи Шепи. Наступного року добився повернення монастирів у Бороняві та  Березному.

    Подвижник о. Петро Павло Мадяр попри всі перешкоди й загрози залишився вірним Христові та Його святій церкві. Він жив згідно зі Словом Божим, тримався свого кредо: «Навчіться чинити добро, правосуддя жадайте, карайте грабіжника, дайте суд сироті, за вдову заступайтесь!» (Іс. 1:17). Його життя є взірцем для кожного християнина.

Отець Павло достойно пройшов свій земний шлях і закінчив його 28 листопада 1996 р. На його надгробку висічені вельми влучні слова: «Блаженний той, кого Ти вибереш і приймеш» (Пс. 64:5).

Микола РІШКО,

с. Голубине, Закарпатська обл.

28.11.2021 р. Б.