Слава Ісусу Христу! Дорогі читачі!
У цей буремний травень війни ми прибігаємо до нашої Небесної Матері як до співзахисниці наших воїнів і розрадниці осиротілих матерів. Адже нестерпно болісною є смерть власних дітей, і пережити її наодинці було б дуже важко. Для рідних така втрата стає зупинкою в часі, забирає радість, вириває прірву, що поглинає минуле й обрії майбутнього, немов паралізує. Матері, прибиті горем, стають як тіні: не сплять, не їдять, чекають, ждуть, як у пісні Івасюка: «Заснули мальви бiля хати, їх мiсяць вийшов колихати. I тiльки мати не засне, мати не засне, жде вона мене». Жде, але син уже не прийде… Не меншу, а то й більшу, тривогу переживає не одна мати, коли їй повідомляють: «Пропав безвісти».
Кожний полеглий син сьогодні хоче заспокоїти свою матір подібними словами: «О мамо рiдна, ти мене не жди, менi в наш дiм нiколи не прийти. З мойого серця мальва проросла і кров’ю зацвiла. Не плач же, мамо, ти ж бо не одна – богато мальв насiяла вiйна. Вони шепочуть для тебе восени: «Засни, засни, засни, засни...». У матерiв є любi дiти, а у моєi – тiльки квiти. Самотнi квiти пiд вiкном, квiти пiд вікном заснули вже давно», – мовить про себе і дає матері хоч якусь надію, щоб не померла з розпуки: «Як зiйде сонце – вийди на порiг, і люди вклоняться тобi до нiг. Пройдися полем – мальви буйних лук торкнуться твоiх рук». У кінці синівський і материнський голоси зливаються у вірі й любові. Син: «Життя – як пiсня, що не вiддзвенить, я в мальвi знов для тебе буду жить». Мати: «Якщо ж я ласку не встигла принести – прости, прости, прости, прости...». Саме такі діалоги проймають тепер усю нашу Україну.
Велике благо, що матері-українки сприймають смерть своїх дітей в дусі віри, відчуваючи присутність Христа, розп’ятого і воскреслого, Його непорушну обітницю воскресіння мертвих, і це певною мірою переполовинює їхнє горе. Вони знаходять у собі силу зберігати зв’язок, що єднає їх з тими, кого вони любили, кого від них забрали вороги, і розуміють, що любов сильніша за смерть. Продовжують жити.
Любі брати і сестри! Ми всі належимо до Церкви, до якої входять живі та померлі; ті, що перебувають у чистилищі, і ті, що в славі Божій; відомі й невідомі; великі святі та непомітні люди – пояснює Катехизм, вселяючи надію, що «ми підтримуємо одне одного понад смертю».
Отож щиро молімося до Діви Марії – Матері Церкви, до Її Сина, до наших покровителів та улюблених святих, пам’ятаймо про наших полеглих героїв, які вже є з Богом, підтримуймо матерів – наших матерів, бо чужих не буває, як не буває чужих дітей, і вірмо, що ми призначені для нескінченного життя, закоріненого в Бозі й у Ньому сповненого, а смерть не є останнім словом у нашій долі.