Дорогі брати і сестри!

Кожен свідомий християнин знає, що дорога до Бога – до спасіння і життя вічного – лежить через нашу живу віру та добрі вчинки. Сильна віра в Господа і вірність Йому є тим міцним майданчиком, на якому стоїть наша духовна драбина до неба (за Іваном Ліствичником). Коли віра ослабне – драбина посковзнеться, і тоді впадемо навіть із високого щабля, куди ми піднялися завдяки своїм молитвам і добрим ділам. Якщо ж віримо начебто щиро, але добрих справ чинимо замало – так і залишимося при землі. Віра без діл мертва (Якова, 2, 26) – аксіома християнського вчення.

Для нас, християн, важливо навчитися знаходити баланс між стоянням /клячанням на молитві і практичною дією на славу Божу. Також маємо навчитися відчувати щастя, коли наші вчинки стають молитвою – актом прослави Господа.

Тут доречно згадати один промовистий випадок щодо теми нашої розмови. У 90-ті, коли Церква щойно вийшла з підпілля, люди раділи, що можна відкрито визнавати свою віру, і масово відвідували різні відправи. Одна медсестра розповідала, що тоді до їхньої лікарні привезли важкого хворого і треба було його доправити на котрийсь поверх. Але ліфтерка завершувала зміну й навідріз відмовилася увімкнути ліфт, бо інакше … запізниться до церкви на вервицю. Тут не лише ліфтерка впала зі щабля небесної драбини – це було випробуванням віри тієї молодої медсестри, яка недавно почала відвідувати церкву. На щастя, слово Боже добре прийнялося в душі молодої жінки, і вона дотепер намагається зберігати рівновагу у своїй побожності.

Отож, у відносно спокійні часи ми засвідчуємо свою віру передусім у молитві, що є розмовою з Богом. Молимося приватно, відвідуємо богослужіння, роздумуємо, читаємо побожні книжки. Проте в екстремальних ситуаціях наша молитва не мусить і не може бути тривалою. Вона передусім має бути щирою.

Сьогодні на фронті перебуває багато християн, зокрема медиків. Інколи вистачає зітхання «Господи, помилуй» чи «Дякую, Ісусе» – і контакт із Творцем встановлено. Відтак молитвою прослави Господа стають самі діла милосердя: щодо поранених і втомлених воїнів, дітей і літніх людей, щодо переселенців і просто пригнічених.  У цьому числі часопису, дорогі читачі, ви знайдете розмову з о. Домініком Налисником, у якій він розповідає про своє служіння Богові («на Його авторитет» – як висловився о. Домінік) через молитву й активну практичну діяльність. До речі, активно працювати в суспільстві, бути знаряддям любови в Божих руках – один із аспектів харизми Василіянського чину.

У контексті нашої розмови мусимо порушити ще один момент: добрі справи чинять і безбожники, то хіба вони гірші від віруючих людей? Тут відповідь очевидна: якщо атеїст чинить добро задля своєї вигоди, або через гординю, чи щоб протиставити себе віруючим, то його добрі справи тлінні й малоефективні навіть у практичному сенсі; якщо ж невіруюча людина чинить діла милосердя безкорисливо, щиро – то вона, сама того не усвідомлюючи, прямує до Бога, і лише справа часу, коли Господь вирішить нагородити її світлом віри.

Дорогі мої, Господь провадить нас до спасіння різними шляхами. Падаючи й підводячись, плачучи й радіючи, молячись і працюючи, – пам’ятаймо нагадування святого Василія Великого:

Бог діє!

Ієромонах Христофор Ганинець ЧСВВ,
головний редактор