Вірній жінці з Сибіру передаю руку і вітаюся словами, лиш не чути звуку! Ох, як болить мене серце, щораз заплачу, що я є в далекому Сибіру, своїх дітей не бачу. Христос Воскрес! Радість людям усім. Аж серце радіє, дзвони дзвонять, квіти цвітуть, земля зеленіє!
Повідомляю тебе, дорога дружино, що я живий і здоровий, дякувати Господу Всевишньому, якого здоров’я бажаю тобі й дітям Місеви і Ромці. Дорога дружино, дуже тобі дякую, що ти старалася про оті довідки, через які я мав дістатись додому. Я все отримав і ходив з ними до начальника, щоб мене відпустили. Але то все я запізно отримав, тепер на разі не пускають, але маю надію, що може не довго будемо так. Передчуваю, що в місяці травні нас усіх розпустять, бо поляки, які були з нами і євреї, всі від’їхали в Польщу 22 травня. І так само чекаю тої хвилі від’їзду додому. Дорога дружино, не гризися і дуже не переймайся, що я так далеко від дому й радь собі як можеш, бо я не в силі тобі допомогти. На тім закінчую писати. Прощаюся, до зустрічі! Бажаю тобі і дітям веселих свят.
Твій чоловік Павло
Сибір, Кемеровская область, м .Кисельов. шахта № 7-Б.
1. IV. 1946 року.
Сьогодні виповнилось 70 років як мій дідусь Петрів Петро Михайлович (1906 — 1979) написав цього листа із заслання з Сибіру, перебуваючи далеко від своїх рідних, коханої дружини та люблячих діточок. На той час йому було 40 років. Все це сталося в селі Новосілки Бузького р-н. Львівської обл. Моїй мамі Романії (01.02 1943 — 28.12.2007) було тоді два з половиною рочки, як енкаведисти підступним способом вивідали інформацію про її тата (мого дідуся). Заманивши цукеркою маленьку дитину, запитали: «Де твій тато»? Вона пальчиком показала на хату сусіда Костіва, не усвідомлюючи, що на довгі роки не побачить свого татуся. Енкаведисти миттєво відреагували, знайшовши мого дідуся в сусідній хаті. У чому був одягнутий так забрали у машину та вивезли в невідомому напрямку. За що? За те, що важко працював і був господарем (куркулем). За те, що говорив українською мовою і був католиком. Коли вивезли дідуся Павла на Сибір у піджаку та капелюсі, то говорили: «Смотри куркуля привезли». Важка праця у шахті підірвала здоров’я, але міцний духом з молитвою на устах, вірою та надією на Бога, через довгі роки розлуки повернувся до своїх рідних. Пригадую себе одного разу, коли пізно лягав спати, ніжно притулився до своєї донечки, милуючись тим, як солодко вона спить, а їй було приблизно стільки рочків, як моїй мамі в далекому 1946 році...
Подумки переніс свої роздумування над тим, як тисячі кілометрів, холод і голод розділяли мого дідуся від своїх діточок та дружини. Яке воно відчуття, коли не бачиш як ростуть твої діти і не можеш дати їм батьківської любові й тепла, не чуєш: «Доброго ранку, татусю. Я тебе люблю». Тільки один милосердний Господь знав, що відбувалося у дитячих, батьківських і материнських серцях. Не одна українська сім’я була позбавлена цієї блаженної миті любові й тепла. Кожний рядок прочитаних листів від рідних ніс у собі промінчик зігріваючого тепла й надії тим, хто був далеко від рідної України, в морозяному й дикому далекому Сибіру. Скільки сліз пролито ночами в подушку? А скільки не повернулось до своїх домівок. Тільки сильна і щира молитва до милосердного Бога рятувала наших родичів...
Здавалося, що все минуло, рани потроху загоїлись, відлуння війни й таборів в далекому минулому. Але ж ні! Кремлівсько-російська орда далі намагається знищити й розділити наш прекрасний, побожний, працьовитий, співчутливий, талановитий український народ. Колись НКВС-КДБ, а тепер спецслужби Кремля ведуть свою пропаганду проти України. І так вже 2 роки триває війна на Сході України. Скільки наших військових віддали своє життя в обороні держави, скільки ще є в полоні, а скільки безвісті зниклих.
Господи Ісусе Христе, прийми їм цю жертву, бо вони з любові до своїх рідних та народу віддали найцінніше, що їм Ти подарував — дар життя. Це мученики пролили свою кров, щоб ми жили мирно. Все, що вони зробили для своїх ближніх, вони Тобі зробили! Візьми їхні душі до Царства Небесного! Рано чи пізно імперія зла впаде. Історія такого не знає, щоб імперія, яка веде загарбницький спосіб життя втрималася. Знаю, що все в Божих руках і планах. Залишається тільки молитися, вірити, надіятись, любити, діяти та чекати. Кожний на своєму місці. Ким би ми не були за фахом та покликанням, потрібно старатися робити якнайбільше добрих справ на славу Божу. Живімо так, щоб колись разом бути в небі.
А зараз далеко на сході України, перебуваючи на передовій в окопах чи полоні, чийсь чоловік, батько, син, внук, можливо дружина та сестра, із нетерпінням чекають вісточку від рідних, тепер вже через е-мейл чи смс-повідомлення. Приходить зворотна відповідь рідних, так як мій дідусь 70 років тому писав із заслання, пишуть подібні електронні листи своїм рідненьким наші захисники:
«Дорогі тату, мамо, жінко, діти, брате, сестро, наречена, не переживайте, що я так далеко від дому, бо мушу захистити вас і рідну Україну від ворога. Моліться за мене, щоб я вернувся живим... На цьому закінчую писати. До швидкої та милої зустрічі, всіх вас міцно обнімаю і бажаю веселих свят світлого Христового Воскресіння!».
Ваш захисник
P.S. Усім читачам побожного журналу «Місіонар» щиросердечно бажаю, щоб наш Спаситель і Відкупитель Ісус Христос, дарував міцне здоров’я душі та тіла, мир та спокій, радість у серцях, й надихав на життя вічне у небі. Христос Воскрес! Воістину Воскрес! Воскресне й Україна!
З любов’ю і повагою Михайло Стефанишин
01.05.2015
