ВИПАДОК
Лежав і мислив про Отця
У заміській німій оселі.
В безсонні глухо, без кінця
Хвилини в’язли невеселі.
І я ступив тоді надвір.
Цвіла пора нічна глибока,
Звисали кетяги сузір,
Ледь мріла хата білобока.
І соловейко у гаю
Виводив канти благородні…
А може, місію свою
Я теж не виконав сьогодні?
На ноги зморені роса
Лила своє тепло студене —
І вірш про це я написав,
І сон умить прийшов до мене.
*
І світ угледів я згори,
спускавшись з свічкою з гори…
А свічці день сказав: «Згори!».
ЗАГАДКА
І дотепер мені загадка —
ДУША… Вона (чи знаєш ти?)
між небом і землею кладка,
аби у вічність перейти.
І дотепер народжень диво,
кохання спів і таїна,
творінь, талантів буйне жниво:
живи увись, твори правдиво,
люби Вітчизну незрадливо
і сій — чекає борозна…
Творця небесного подоба
і образ Господа — це ми.
Але вражає благ жадоба
(а не любов — життя оздоба)
і меч над смертними людьми.
І біг до влади невгамовний…
Спинись! — гукають. І дарма.
Бо нині ти гордині повний
і на трибуні велемовний,
а завтра мить… й тебе нема.
Буття — в небесному промінні
і нам для місії дано,
та ми його дари безцінні,
і дух, і душі, що нетлінні,
бездушно втоптуєм в багно.
Усі силкуються в усьому
возвисити своє ім’я.
…Пишу, забувши пізню втому,
не вірячи собі самому,
що й досі ще дивуюсь я.
Петро ШКРАБ’ЮК
