90-ті роки ХХ ст., Львів. УГКЦ щойно вийшла з підпілля, люди спраглі богослужінь, процесій, проповідей, панує неймовірне релігійне піднесення, особливо серед неофітів. І от моя колишня одногрупниця, яку я випадково зустріла в трамваї, сказала, що на Високому Замку об’являється Матінка Божа. Я, звісно ж, найближчої неділі пішла туди. Ще не було каплички, були лише руїни колишньої фігури і нижче зовсім не облаштована криниця. Люди потрохи сходилися на молитву, було кілька монахинь. Жінки розповідали про попередні об’явлення. І тут одна за одною жінки почали показувати на небо й вигукувати, що сонце «танцює». Я на той час вже читала, що таке відбувалося чи то в Люрді, чи то у Фатімі. Але, на жаль, я нічого не бачила, для мене сонце було звичайним. Тоді я дуже засмутилася, що нічого не побачила. Можливо, я настільки грішна? Люди ж бачили! На щастя, коли я про це розповіла на сповіді, священник мене заспокоїв і просив не видавати бажане за дійсне. Не бачила, то й не бачила. Це приватні об’явлення.

Але чудо на Високому Замку я таки побачила. Попри те, що для мене сонце не танцювало, я почала ходити на те місце, щоб помолитися. Місце було, сказали б тепер, атмосферне. Згодом там побудували церквицю, радше капличку. І от одного разу я знову прийшла туди. Люди молилися в капличці, також там був монах-священник – сповідав. І тут раптово налетіла гроза. Стало майже темно, хоч був полудень, не видно було навіть колії на Підзамчі. Страшно гриміло, по стінах каплички з внутрішнього боку текла потоком вода, грубі дерева, що росли довкола, гнулися, мов стеблини, до землі. Було страшно. Люди намагалися зачинити двері, але вітер їх виривав. А священник продовжував сповідати, ніби не бачив, що діється. Врешті-решт хтось не витримав і звернувся до нього по допомогу. Мовляв, зробіть щось, отче. Зупиніть стихію, бо страшно. Тоді священник підвівся, широко відчинив двері – а там блискавки, пітьма і рев вітру. Монах став на порозі каплиці обличчям до стихії і почав молитися. Усі чекали. Через пів хвилини настала тиша.. Дощ припинився, дерева випрямилися – і виглянуло сонце. Люди мовчали, зачаровані. Я дуже довго перебувала під впливом цього чуда, невтомно розповідала про нього всім і всюди кілька років. Якби тоді був інтернет, обов’язково написала б.  Тепер інтернет є, але минуло 30 років. Хоч для чуда терміну давнини не існує. Можливо, навпаки.

Галина Наконечна