Допомогти молодим людям ставати особистостями можна, говорячи з ними й про них. Сьогодні поведемо мову про них з отцем Климентієм Стасівим ЧСВВ.

Як вберегти молодих людей від розчарувань, дати натхнення для побудови щасливого життя?

Усі молоді хочуть бути щасливими, і не тільки молоді. Прагнути щастя – це дуже по-людськи зрозуміло. Давнє прислів’я каже, що людина – сама коваль свого щастя. Чи насправді воно так? Не можемо його осягнути працею. І, звісно, не отримаємо щастя, потопаючи в задоволенні, адже, насичені, будемо знову й знову його прагнути. Ілюзія про можливість збудувати рай на землі, де людина завжди залишатиметься прекрасною, молодою, сильною, пануватиме над світом та обставинами, де якнайдовше треба затримати «тепер», колись таки розіб’ється вщент. А все тому, що щастя – це про вічне, а не тимчасове. Воно належить до виміру духу, а не до виміру матеріального. І натхненням до побудови щасливого життя є сам Христос.

Щодо розчарувань, то їх на життєвій дорозі не уникнути. Важливо, як їх сприймати. Якщо в людини правильні аксіологічні орієнтири, якщо вона співдіє із благодаттю, то сприйматиме їх із гідністю Божої дитини. Але якщо розчарування та проблеми виникають внаслідок недотримання Декалогу, то порівняймо це із ситуацією на дорозі – відомо, до чого призводить порушення правил дорожнього руху…

Тож внесок у духовність – головне в осягненні щастя?

Внесок у своє майбутнє у кожній сфері життя є цілком природним для людини. Робимо це і з обов’язку, задля самореалізації, і з любови до себе. Але насправді саме внесок у духовність є найціннішим, адже допомагає зрозуміти сенс життя, встановити ближчий зв'язок із Богом, краще служити ближньому. Щасливі люди помножують щастя, допомагають собі в щоденних викликах, мають незрівнянно більше шансів не втратити обличчя Божої дитини. Так осягається небо на землі. Кажучи мовою сучасної людини, інвестиція в духовність – інвестиція у вічність.

Можемо спостерігати, як молода людина перетворює пошуки щастя на гонитву за вітром.

У Книзі Еклезіястовій (1:14) так і написано: «Усе марнота і гонитва за вітром». Якщо молоді не осягають щастя в родині, то шукають в іншому середовищі. Якщо не знаходять на Батьківщині, то виїжджають за кордон, де шукають, сумують. Жертвують багато, хочуть просто знайти своє щастя. Важко працюють, витирають вночі сльози. Заклопотані пошуками щастя… Потрібно якось рятувати своє теперішнє життя. Для одних ‒ це одна із залежностей або психотерапевтична віднова, а для інших, менш амбітних, ‒ пиво в пабах, новий фільм тощо. Отак життя заступає те, що є більшим від нього.

Існує думка, що Церква, Христос обмежують людську свободу.

Нам інколи здається, що Бог нас обмежує і не дозволяє бути щасливими. Є моя кар’єра, моє життя. Чи можливо поєднати кар’єру, щоденність, професійність, працю з тим, що є Боже? Чи становить це проблему, чи одне другого не перекреслює?

Поширена серед молоді думка «Не обов’язково ходити до церкви, головне – вірити в серці» – це теж історія про небажання підкорятися певним критеріям та правилам. Найкращою відповіддю є звернення Папи Венедикта XVI до молоді світу в Кельні (Німеччина) 18–21 серпня 2005 року: «Хто дозволить Христові ввійти у своє життя, той не тратить абсолютно нічого з того, що робить життя вільним, гарним і великим». І далі: «Не бійтеся Христа. Він нічого не забирає, але дає». Тож дозвольте Богові обдарувати вас щастям.

Молодь завжди була і є в серці Церкви.

Так, молодь – це жива сила, натхнення, у її служінні Христові зроджується надія на майбутнє.

Формування релігійної свідомости сучасної української молоді є водночас формуванням гідних громадян своєї країни, що сповідують морально-духовні цінності, зокрема патріотизм.

Церква має неоціненний ресурс для формування молодих людей, для їхнього зростання в любові до себе і до ближніх, у вмінні прощати й приймати інших, вчить відповідальности, терплячости, служіння. Студіювання християнської етики, участь у парафіяльних заходах, волонтерство, спілкування з духовними наставниками творять благодатне середовище, в якому зростає молодь з особливим відчуттям відповідальности за своє життя, свою країну і світ. Джерелом усіх дарів є Христос, і кожен має свою місію в Божому винограднику.

Якою, на Вашу думку, є українська молодь?

На гадку спадає поширена фраза, що молодь – це наше майбутнє. Це, зрештою, має сенс для всього людства. Сучасна українська молодь, на щастя, не знає, що таке радянська система, яка обмежувала людей у всьому: у вірі, свободі думки та слова тощо. Тож у ній живе дух свободи, який дає змогу творити добро й пізнавати світ.

З іншого боку, українська молодь винесла на своїх плечах три революції – студентську Революцію на граніті, Помаранчеву революцію та Революцію гідности. Вона відстоювала на київському Майдані та по всій державі ідеали cправжньої свободи й незалежности. Світ пізнавав тоді Україну та її незламний народ.

І ось уже понад десятиліття молодь ціною власного життя боронить Україну від московської навали. Її висока свідомість і готовність захищати національні й духовні цінності дивують світ, а жертовність та героїзм межують зі святістю.

Та ми бачимо й інші історії…

Так, світ у трагічні часи поляризується, і, мусимо визнати, існують нікчеми, що за юдині срібняки стають зрадниками свого народу чи проживають своє «краще життя», цинічно демонструючи розкіш і байдужість до зраненої Батьківщини, що стікає кров’ю. Для них усе ще тривають комп’ютерні бої… Слабкість, що підноситься як стиль життя, пояснення про «одне життя» є їхнім виправданням у власних очах. Слава Богу, таких небагато.

Часто говорять про розгубленість і загубленість людини, зокрема молодого покоління, в сучасному світі.

Загублення стало стилем життя людини. Проблема полягає в тому, що людина, якій поплуталося життя, не хоче собі признатися, що не живе так, як мала б жити. Інколи вона й сама не усвідомлює, що занапастила себе, і навіть не намагається щось поправити у своєму житті, але вперто домагається, щоб Церква прийняла той стан. А коли Церква його не приймає, тоді вона її атакує чи нарікає. Найлегше назвати себе агностиком, не запитуючи про Бога, але коли немає великих запитань, то немає і глибоких відповідей. Але в Церкві живе Христос, який шукає заблуканих. Через них Він був розп’ятий. Важливо зрозуміти: Церква є місцем зустрічі із живим Христом.

«Немає такого віддалення від Бога, з якого Він не міг би тебе врятувати», – каже св. Августин. Це велика потіха для заблуканих.

Багатовіковий досвід Церкви показує, що загублена, самотня людина є дуже легкою здобиччю для демона. Він тобі нашіптує, що йдеш безпечною дорогою, а насправді твоє загублення наростає. Наші блага загублені в широкому морі. Як повернути з тієї дороги, коли туман густішає, чіткого обрію не видно, а хвилі суєтного моря щоразу сильніше вдаряють об розхитаний корабель?

На Голгофі стоїть хрест – божественний Маяк, незгасне світло вічної любови, що дає світло загубленим душам, потішає, що є Хтось, Хто на них чекає. Подивіться на хрест на узвишші. Тут пульсує любов, яка очікує на повернення своїх дітей. Хто її побачить, може врятуватися.

Та все ж чому значна частина молоді не ходить на Літургії, не практикує приватної молитви?

Мої приятелі мають двох доньок, які, подорослішавши, перестали ходити до церкви. Одного разу я спитав батька, як би він охарактеризував своїх дітей. «Та добрі дівчата: освічені, виховані, культурні». «А що з їхньою вірою?» ‒ запитую. Трохи зніяковівши, батько із сумом промовив: «Напевно, отче, ми не вміли передати їм живої віри. Те, що ми їм передавали, то був обряд, традиція, але не роздуми про Бога. Не передали ми їм нашого особистого знання про Бога, наших розмов із Ним. Чогось ми того соромилися, а тепер шкодуємо. Знаєте, обряд без живого зв’язку з Богом рано чи пізно стає важким».

А чи довелося Вам почути думку дітей?

Вони кажуть: «Скільки себе пам’ятаємо, у нас вдома рано та ввечері моляться вервицю, у неділю − до церкви, у п’ятницю − без м’яса. Але чому ми маємо так робити, хіба це потрібно Богові?» Вони й справді не розуміють, чому мають так чинити. І коли не відвідують церкви, то це не означає, що відкидають її, а радше не розуміють доцільности. Вони близько, але хочуть розуміти, чому мають щось виконувати. Треба вміти відповісти їм у зрозумілий для них спосіб. 

Шукати в суєтному загубленні молодих людей означає бути людиною віри й терпеливого товаришування. Це стосується священників, катехитів, родичів і виховників. Віри не можна накидати. До неї можна тільки допровадити. Своїм прикладом, життєвою поставою виявляти, яким гарним є життя з Богом. А це набагато важче, ніж дотримуватися обряду й обов’язку.

Яка роль батьків у житті молоді?

Неоціненна, і це окрема велика тема для обговорення. Але я хочу наголосити на певних відхиленнях природного порядку речей у сучасних сім’ях. Тепер там часто керують діти, себто помінялися ролями. Заради «святого» спокою батьки здебільша йдуть на поступки своїм дітям, догоджають їхнім примхам, на багато чого закривають очі. Аби тільки не було сварок вдома…  А святого спокою як не було, так і немає. Занедбування ролі батьків як виховників та авторитетів, на жаль, неминуче призводить до сумних наслідків. Якщо ці люди ходять до церкви, то чи чують вони настанови Святого Письма, чи просто дотримуються припису? Може, у цій круговерті вони взагалі відійшли від Церкви. Або ще одна поширена ситуація. На весілля своєї дитини мати запрошує її рідного батька, з яким давно розлучилася. І син чи донька ставлять собі запитання, хто для них ближчий: рідний тато, який пішов із сім’ї, чи вітчим, який з ними живе, виховав, дав освіту і продовжує допомагати.

Чи можете навести надихаючий приклад прийняття Бога у своє життя без отого страху поневолення?

Якось у вересневі дні 2007 р. на міжнародному книжковому форумі у Львові в палаці Потоцьких я ходив між рядами, розглядав книги і натрапив на одну з цікавою назвою – «Щастя на землі». Купив її. Увечері в тиші своєї монастирської келії в Жовкві я розгорнув книжку, з якої випала візитівка. І, чесно кажучи, був вражений: «Люби так, ніби тебе ніхто ніколи не зранив. Живи так, ніби тут небо. Живи сьогодні, єдиним днем, який маєш… Я щаслива людина, граю у футбол, слухаю джаз, маю чудову дружину й кількамісячну дочку. Я – керівник міжнародної фірми. Їжджу по світу, молюся і важко працюю. Але все це не прийшло мені легко, не було піднесено на тарілці. Це наслідок моїх прагнень, прохань і звернень до Бога, які були вислухані. Мрію, тобто виходжу поза те, що маю. Розпізнаю чуда, молюся, шаную людей, слухаю їх і говорю до них. Важко працюю, але я щасливий. Це і є щастя на землі».

Прочитавши поміж іншими обов’язками книжку за три дні, я набрав номер телефону, що був на візитівці: «Хочу Вам подякувати за чудову книжку. Я перечитав Ваш припис «Щастя на землі», і мені, як священникові, було дуже цікаво й зворушливо. Може, щось додасте ще». У слухавці пролунав приємний молодий голос. До сьогодні пам’ятаю ті слова: «Знаєте, отче, я завжди мав перед собою свої мрії, свідомість важкої праці, любови до іншої людини й сильне реаліте Бога. Щастя належить до виміру духа. Небо є тут, на землі».

Дякую, отче Климентію, за цікаву розмову. Нехай для нас і нашої молоді настане довгоочікувана Перемога!

Розмовляла Тетяна Боса