Минущі всі: жінки, чоловіки…

Лиш пам’ять їх спроможна воскресити.

Та ні, вони живі – як ті зірки,

Яких нікому вже не погасити.

П. Ш.

ЯК ПОСТАВ ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА

     Ще один важливий спогад про василіян та професора Кирила Студинського, які опосередковано причетні до історії постання Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України.

     1939 р. о. Іриней Назарко був ігуменом Свято-Онуфріївського монастиря у Львові. У його приміщеннях більшовицькі окупанти поселили чотирьох офіцерів. Стояла сувора зима. Обитель вогка, і «квартиранти» заходились палити в печах унікальні релігійні видання (у монастирі зберігався архів ЧСВВ, звезений з усіх чернечих домів).

     Отець Іриней Назарко згадує: «Я пішов зі скаргою до проф. К. Студинського, що був тоді депутатом і ректором (насправді проректором – П. Ш.) університету ім. Івана Франка. Він порадився з Іваном Крип’якевичем та іншими, і в нашому монастирі зробили філію Академії наук. На вежі завішано золотий напис на червоному склі: філія Академії наук – історія України».

     Цей відділ постав на базі історично-філософської секції ліквідованого НТШ. Пізніше він став основою для створення Інституту суспільних наук (з 1993 р. – Інститут українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України). Тобто сучасний Інститут українознавства – фактично спадкоємець славнозвісного Наукового товариства ім. Шевченка, тим більше, що керівником відділу з 1 лютого 1940 р. став колишній голова згаданої секції Іван Крип’якевич, а співробітниками – два дійсні члени НТШ і два звичайні. Серед сімох працівників відділу був і василіянин о. Роман Степан Лукань – бібліограф, дослідник минувшини Василіянського чину та історії українського друкарства, передусім Івана Федорова (Федоровича). Його зарахували на посаду бібліотекаря. Другим ченцем – кандидатом у співробітники новопосталої структури був о. Йосафат Скрутень – колишній редактор «Записок ЧСВВ» і перший з василіян дійсний член НТШ. Рекомендував його до цієї поважної наукової установи сам Іван Крип’якевич, котрий тісно співпрацював з чином, навіть мешкав у василіянському монастирі в Жовкві.

     «Одного вечора, мабуть у грудні 1939 р., – розповідає о. Іриней Назарко, – до канцелярії зголосився якийсь високий пан, у багатому футрі, на розмову з о. Скрутнем, і вони говорили понад дві години. Щойно по вечірній рекреації о. Скрутень, зажурений, сказав нам, що це був відомий письменник О. Корнійчук, і він зголосився з доручення Акад[емії] наук та просив о. Скрутня бути членом Академії наук і в них працювати. “Я священник. Як буде зі службою Божою?” Корнійчук: “Вам буде дозволено”».

     Проте василіяни добре знали суть безбожних комуністів та ціну їхнім обіцянкам. Отож – що робити? «Ми всі, – провадить далі о. Іриней Назарко, – довго радилися і прийшли до заключення, що о. Скрутень мусить виїхати за кордон. Тоді ще працювала репатріаційна комісія до Німеччини й не було труднощів, щоб дістати візу на імення д-р М. Клейн. Вже другого дня о. Скрутень перенісся на інше місце, щоб Корнійчук його не застав у монастирі. Дійсно, за кілька днів Корнійчук знову прийшов, але дверник відповів йому, що о. Скрутень зовсім виїхав зі Львова. Корнійчук сказав тоді: “Я це розумію”».

***

     Василіяни не помилилися. Якщо комуністи ще якось «терпіли» світських учених, то священників, та ще й членів чину, який був душею греко-католицької церкви, ненавиділи. Тим-то через вісім місяців, у жовтні 1940-го, о. Романа Степана Луканя з посади звільнили. 28 листопада 1943 р. він трагічно загинув: потрапив під колеса німецького авто. Було йому натоді неповних тридцять шість літ. Отець Йосафат Скрутень теж помер порівняно рано – на п’ятдесят сьомому році життя. 1976 р далеко від України, в Оттаві, завершив свої останні дні о. Іриней Назарко, який теж пов’язаний з історією Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України.

Петро Шкраб’юк