Петро Філяс, син Івана Філяса, незаможного господаря із села Добрачина Сокальського повіту на Львівщині, народився 27 вересня 1864 р. Охрестив його в Добрачинській церкві Воскресіння Господнього місцевий парох о. Лев Лисяк. Після закінчення сільської початкової школи 1877 р. вступив до академічної гімназії у Львові, де за о. Василя Ільницького, довголітнього її директора (1867–1892), закінчив 7 класів. Життєписці звертають увагу на Петрову працелюбність і цілеспрямованість від першого гімназійного класу. Так, упродовж усього періоду навчання він давав приватні уроки, сам забезпечував своє скромне утримання – батько, незаможний ремісник-коваль, не мав змоги оплачувати ці витрати. Ще в гімназії юнак багато чув про реформу Василіянського чину, що розпочалася в Добромилі, і вирішив поповнити лави ченців. Свій задум Петро Філяс реалізував 7 листопада 1883 р. По облечинах він отримав нове ім’я – Платонід.
Спершу дещо несміливий, недовірливий до настоятелів-єзуїтів, запальний і навіть бунтівливий, він бажав, щоб ані йота, ані крапка не були змінені в східному обряді, та з часом – ще на новіціяті – переконався, що для оживлення народної побожності належить відсунути «обрядовщину» й по-новому підійти до апостолювання серед народу. «Служити тому народови, просвічувати його, особливо у вірі, оживити реліґійні практики й дати йому в руки добрий молитовник, добру книжку, добрий католицький часопис, апостолувати на проповідниці, сповідальниці й на місіях. Ото був наш ідеал! Ми його леліяли, ми ним жили, він був улюбленою й невичерпною темою на рекреаціях, на проході й всюди, де вдалося. Душею того апостольського, поки що, теоретичного руху, були о. Ломницький і о. Філяс. Се були наші пророки» – так про настрої, які запанували серед василіянської молоді Добромиля, згадував через 50 років один із перших реформованих ченців – о. Юліян Дацій.
Після складення перших обітниць 20 червня 1885 р. бр. Платонід вивчав риторику в Добромилі, а наступного року з групою студентів та професорами-єзуїтами переїхав до львівського монастиря на студії філософії. Завершальну стадію священницької формації пройшов на богословських студіях у Краківській єзуїтській колегії (1887–1891 рр.). 5 серпня 1888 р. Платонід Філяс склав у Добромилі професію вічних обітниць, чим до кінця своїх днів зв’язав себе з Василіянським чином, а через рік, 15 вересня, ще як студент богослов’я, отримав єрейські свячення.
Тоді ж розпочався період переходу від новіціятських і студентських ідеалів до реальної практики щоденного священницького життя. Багато дописує до «Руського Сіона» та «Душпастиря», як проповідник бере участь у народних місіях і духовних вправах, а молитовник «Гостинець» (1892 р), який він написав разом з о. Єремією Ломницьким, набув надзвичайної популярності. Активну душпастирську діяльність отець поєднував зі спокійною, виваженою викладацькою працею в залах Лаврівського монастиря, де обіймав посаду професора філософії (1894 і 1895 рр. викладав метафізику й моральну філософію). Та коли 1895 р. на Тернопільському Поділлі, у селі Михайлівці, багатий дідич Іван Дашкевич зафундував василіянам новий монастир – місійну резиденцію, – о. Філяс, як місіонер, переїхав туди під керівництво настоятеля о. Ломницького.
1897 р. він уже у Львові разом з ігуменом о. Андреєм Шептицьким засновує християнський часопис «Місіонар», перший номер якого вийшов 1 травня того ж року. 26 серпня 1898 р. о. Філяс призначений ігуменом львівського монастиря, одночасно виконує функції координатора місійної діяльності в провінції, редагує «Місіонар», крім того, є: консультором провінції, єпископським комісаром для сестер василіянок, координатором «Апостольства молитви» у Львівській архиєпархії. 28 грудня 1900 р. його призначено настоятелем Дрогобицького монастиря. Через неповний рік о. Філяса переведено звідти до Кристинополя, де він працює професором церковної історії, а ще через рік знову повертається до Львова.
1902 р., відповідаючи на нові виклики душпастирства, пов’язані з еміграцією українців до Північної Америки (починаючи від 1891 р.), настоятелі вирішують вислати кількох отців до Канади. Зголосилися о. Єремія Ломницький, о. Созонт Дидик, о. Антоній Строцький та бр. Єремія Янішевський, до них мали приєднатися 4 сестри служебниці. Та практично перед самим від’їздом о. Ломницького замінив о. Філяс. Ось який відгук ці зміни знайшли в хроніці Львівського монастиря Святого Онуфрія: «Дня 5 жовтня, наче блискавка з ясного неба, розійшлась по монастирі вістка, що провід над місиєю Канадийскою обіймає о. Платонїд Філяс, а о. Єремія Ломницкий лишає ся в Краю.
Яка причина сеї наглої зміни, сего нїхто не знає. Остало се секретом Впр. О. Пров. і митрополити. Цїла наша законна провінция жалувала дуже за О. П. Філясом, бо втратила в нїм одного з найученнїйших людий, незрівняного проповідника, меткого дїяча, та й щирого, сердечного Брата. Однак з другої сторони всї тїшили ся тою зміною. Бо О. Платонїд не лише красно запрезентує наш Чин за морем, але також тревалі положи підвалини для нашої місиї в Канадї».
Лише за два дні о. Філяс підготувався до далекої подорожі, і 7 жовтня місіонери вирушили потягом до Гамбурга, а звідти 11 жовтня – кораблем до Нью-Йорка, куди прибули 21 числа того ж місяця, а до Едмонтона – 1 листопада. Важка душпастирська праця в нових обставинах вимагала великої самопожертви, витривалості й мобільності, а цими якостями о. Платонід Філяс володів уповні, бо за два роки перебування в Канаді здобув беззаперечний авторитет і загальну симпатію в українських переселенців. Він виконав покладене на нього завдання – поклав початок широкомасштабній праці Української церкви і Василіянського чину серед емігрантів у Канаді.
Перша світова війна і нові виклики
Під час Першої світової війни, яка в Галичині переросла в українсько-польське протистояння, василіянські монастирі не зазнали значних матеріальних втрат. Набагато гіршими були її наслідки для молодої ще василіянської спільноти, яка довгий час змушена була перебувати поза своїми монастирями. Найболючіше війна торкнулася студентської молоді та братів-помічників, які майже всі були мобілізовані: брати – на фронт (1916 р. 35 з них ще були на війні), а студенти – у санітарські корпуси. 2 серпня 1914 р. 37 братів-студентів було покликано до шпиталів Тернополя, Чорткова, Теребовлі та Заліщиків. З наближенням фронту всі студенти, крім восьми, що в Теребовлі, потрапили в російський полон, у середині вересня дісталися до Лаврова. Перед протоігуменом постало питання, як уберегти ченців, а особливо молоде покоління, від війни.
«Щораз нові доходять вістки, що Росияни убивають і мучать духовенство. А що доперва зроблять Василиянам? Смерть неминуча. О. Кандюк мав шкрупули, чи се не гріх лишати ся і в той спосіб наражати своє житє на певну небезпеку. Ті самі гадки непокоїли й инших, а найбільше о. Протоігумена. Ту в Лаврові пів Чина зібрало ся, і єсли то Москалі поубивають, пропав закон. А хто за то буде відвічальний? Чейже вихід єще якийсь є!» – такі слова занотував у своєму щоденнику брат Іларіон Жидан 17 вересня 1914 р. – за день до виїзду в незнану дорогу 28 осіб. Прихисток для них та ще кількох отців протоігумен знайшов аж у Хорватії, у францисканів та єзуїтів, де студенти змогли продовжити свої студії, а деякі зі старших – вивчати богослов’я в університеті Загреба.
11 січня 1915 р. папський нунцій в Австро-Угорській імперії архиєпископ Рафаель Скапінеллі де Легуіньйо видав грамоту про призначення о. Філяса Апостольським адміністратором (Генеральним вікарієм) для українців греко-католиків, розсіяних по імперії. Осідок його мав бути в столиці – Відні. Це призначення покладало на отця велику відповідальність за подальшу долю греко-католицької церкви, за вірних і священників, які перед загрозою російської окупації масово емігрували на Захід. Того ж 1915 р. в порозумінні з о. Антоніном Цирілем Стояном, крилошанином і парохом із Кромержижа (тепер Чехія), а згодом єпископом в Оломовці, о. Філяс започаткував Центральну духовну греко-католицьку семінарію в Кромержижі. Там знайшли прихисток (хоч і тільки на 5 місяців) 75 семінаристів із трьох семінарій та з Римської колегії. Ректором призначили о. Йосафата Коциловського, ЧСВВ, а професори були переважно з Кромержижа та Станіславова.
Як протоігумен у чині та апостольський адміністратор о. Платонід Філяс мав великий авторитет у найвищих церковних колах Австрії та самого Риму. Тож недивно, що по смерті перемишльського єпископа Костянтина Чеховича саме він став головним кандидатом на єпископську катедру Перемишля. Його висували на цю посаду й раніше: уперше – ще на поч. ХХ ст. 7 червня 1916 р. він написав до кардинала-пронунція листа, у якому відмовився від цієї чести, мовляв, не володіє ні відповідними талантами, ні достатніми моральним якостями, ні святістю життя, ні міцним здоров’ям. На проблеми зі здоров’ям о. Філяс скаржиться в щоденнику 29 січня 1917 р.: «Від коли м приїхав до Букови, терплю на ревматизм як нїколи досї. Властиво доси я не знав, що то за гість ревматизм. А тепер пізнаю, як від ломаня в ногах не могу нї всидїти, нї ходити, нї до роботи взяти ся. А і спати годї. Який же я щасливий, що мене єпископство оминуло. Єпископ і ревматизм, то не добра пара. Хиба лїгай в постїль, та лежи, а працю другим лиши: Але і руптура робить менї немилі хвилї, то рівнож друг не для єпископа, що повинен все і всюди бути готов до працї, целєбри, принятей і т. п.».
На провінційній капітулі 1917 р., що відбулася 8–13 грудня в Крехові, вибрано нового протоігумена – о. Марка Галущинського; консульторами стали: оо. Платонід Філяс (протоконсультор), Анастасій Калиш і Діонізій Ткачук; секретарем і економом провінції – о. Єронім Малицький. Та о. Філяс керував чином-провінцією, аж поки 15 серпня 1918 р. не надійшло підтвердження з Апостольської столиці.
Після капітули о. Платоніда Філяса призначено до Жовкви як ігумена й редактора «Місіонара», відтак ритм його життя дещо вповільнився, та він і досі виконував чимало обов’язків і доручень, які на нього поклав протоігумен: «1918 р. перенісєм ся до Жовкви, щоби помагати в редакції Місіонаря. В серпни їздив я до Відня, щоби у нунция представити нашу справу місиї на Україні... В жовтни їздив я до Варшави в справі відзисканя монастиря... Св. Димитрія. 35 лїт тому, як я вступив до Добромиля 26/X на новіціят. Скілько ласк Божих в тім часї дізнав я від Найсв. Серця Ісусового! Вчера і нинї чувствую горяче бажанє віддати ся Богови цілковито на Єго св. службу. Се бажанє треває цїлий день. Але скілько ж то в душі є в мене ще речей до упорядкованя, до усуненя, до поправи. Моє житє пливе тепер супокійнїйше. Маю більше часу на читанє духовної книжки і до молитви».
Після несподіваної смерті протоігумена Галущинського 9 грудня 1918 р. в Перемишлі о. Філяс, як протоконсультор, (провінційний вікарій) мусив знову взяти на себе керівництво Василіянським чином. Треба згадати дві важливі речі, які сталися за цей короткий період його настоятельства (до капітули 1920 р.). Перша – звільнення ченців із Крехова й Жовкви, яких у травні 1919 р. поляки вивезли до концентраційного табору в Домб’є, та повернення конфіскованої жовківської друкарні. Друга – праця в Українській Національній Раді – парламенті Західноукраїнської Народної Республіки.
Про перше в своєму щоденнику згадує сам о. Платонід: «1919 рік. 22.ХІ. Цїлий рік минув без занотованя чого-будь. Встала Україна наша I/ХІ 1918 – весь рік в крови купалася – нинї так, як би погребала ся, винищена з усїх сил і сусїдами і своєю безрадностию. “Хто не відродить ся водою і духом, не ввійде до царства Божого” – сказав Ісус Никодимови. Те саме треба би сказати народови. Відродити ся треба водою, змити з себе старі вади, і духом, новим, божим... В маю вивезено наших отцїв і братів з Жовкви, Крехова на Домбє. В червни вивезено до Варшави печатню жовківську. До урядованя – по смерти о. Марка – міг я вернути з Погонї щойно в липни. Зараз виїхав я до Варшави, щоби відзискати печатню. Довгі, тяжкі заходи. Остаточно печатню вернули і установили. Заходи, щоби повернути отців і братію з Домбя – остаточно також яко тако повінчались. Вернули всї – і їх конфіновано в монастирях».
Як делегат до парламенту ЗУНР (ЗОУНР) о. Філяс був обраний на виборах у Жовківському повіті. Він виступав на весняних засіданнях і брав участь у створенні законопроєктів про земельну реформу та «Про вибори до Сойму ЗОУНР».
Про працю о. Платоніда в Українській Національній Раді згадував згодом доктор Степан Витвицький, який теж був делегатом до парламенту від Трудової партії й разом з ним брав участь у багатьох його засіданнях: «Я мав те особливе щастя бачити його [о. Філяса] при праці Української Національної Ради, в якої засіданнях брав покійний пильну і визначну участь, між іншими як член земельної комісії. О. Філяс старався про зладження такого земельного закону, який запевнивби економічний добробут українського селянства а заразом і з тим і силу молодої української держави. Його участь в нарадах конституційної комісії виявляла теж горяче змагання, щоби дати як найкращий лад новій галицькій державі».
Як вислужений протоігумен о. Платонід Філяс брав також участь у наступних двох капітулах, 1920 і 1926 рр., на яких делегати знову обирали його на уряд консультора, та тепер він заздалегідь відмовлявся від цієї честі. Далі служив у Жовківському монастирі як ігумен (ще від 24 жовтня 1918 р.) і редактор «Місіонара» (до 1926 р.). Потім настоятелі перевели його до Дрогобицької обителі, де отець проводив час здебільшого на молитві, у сповідальниці й за письменницькою роботою. Тоді з’явилася ціла низка його статей у «Ниві», «Новій Зорі», «Правді» і «Місіонарі» на теми християнської релігії та обрядів. Крім того, о. Філяс залишив цінну духовну працю, написану на основі твору св. Ігнатія Лойоли, «Духовні вправи», що вийшла в Жовкві 1929 р.
Отець Платонід Філяс упокоївся 16 червня 1930 р. у Дрогобичі. На похорон, який відбувся 18 червня, прибув зі Львова митрополит Андрей Шептицький, давній товариш його місійної праці, та преосвященний єпископ Йосафат Коциловський з Перемишля. Понад 40 священників під проводом двох єпископів і величезна кількість людей провели отця на місце вічного впокоєння.
Буде далі…
о. Єронім ГРІМ, ЧСВВ,
Ігор Скленар
