Петро Шкраб’юк – давній автор нашого часопису, письменник, історик; йому належать ґрунтовні дослідження «Крехів: дороги земні і небесні» (2002), «Монаший Чин Отців Василіян у національному житті України» (2005), десятки статей про минувшину й сучасність ЧСВВ.
Нещодавно вийшла друком його нова книжка – «Над Простором і Часом: трилогія незвичайного» (Львів, Апріорі, 2017, 336 с.). Знайомлячи читача з нею, автор говорить:
«На початку кожної із цих трьох книг уміщена осібна анотація – своєрідна візитівка про суть того чи того тексту. Загальною анотацією до всього твору є вірші “Думок дозріле жниво…”, а також “Змістові орієнтири”. Тим-то не буду повторюватись. Скажу тільки, що трилогія незвичайного – це підсумок (хоча далеко не повний) вражень, роздумів, спостережень, які супроводжують мене із самого дитинства. І, гадаю, багатьох читачів, які придбають це видання.
Думок дозріле жниво
збираю восени.
Усе на світі – диво.
Усе – ява і сни.
Речей спадає маска,
як істини покров.
Все – злих діянь поразка.
Все – віра і любов.
В небесну галерею
вдивляюсь залюбки –
і чуйною землею
ступаю крізь віки.
Моїм іконостасом
є Бог і кожна мить.
Над простором і Часом
дзвінка душа летить…».
Видання можна придбати в книгарнях, зокрема в монастирях Святого Онуфрія (Львів) і Святого Миколая (Крехів).
Редакція «Місіонара» вітає пана Петра з виходом книжки й зичить йому творчого горіння й нових успішних проєктів.
УСЕ НА СВІТІ – ТАЇНА…
Усе на світі – таїна,
Яку повік збагнути годі:
Планета, Всесвіт – і весна,
Яка у серці і в природі.
І блиск роси, ліси, поля,
Що стелять нам стежки зелені,
І гімн, і крихітне маля,
В якому спить, можливо, геній.
І поколінь гучна луна,
Що лине без кінця і краю…
Я сам для себе – таїна,
Яку щоденно відкриваю.
Все таїна: і дні, й віки,
І стяги рідні над Майданом,
І плач, і сміх… І ці рядки,
Що зацвіли в душі неждано.
СЛІДИ
Знов вітер стукає у шибку,
Розгойдує старі сади,
Сюди-туди шугає швидко,
Доспілі струшує плоди…
Отак Господь: Його не видко,
Лиш видно скрізь Його сліди.
ГОСТИНИ
В цій хаті – ні одної книги.
В кімнаті – жодної ікони.
Лише обмови та інтриги,
Лише нудьга і дух мамони.
Нащо мені такі гостини?
І повернувся я додому –
І ще ясніш засяли в ньому
І книги, і небес картини,
І дух співав у високості…
Як добре, що ходив я в гості!
***
Верхи долаючи круті,
Не раз – в гурті чи наодинці –
Красу ловлю: і в темноті,
І в ясноті, в путі, в росинці,
І у тополях
на горбах,
В дощах і в шерхоті пшениці,
І в невпокорених громах,
Чий шлях освітять блискавиці.
І чую із усіх сторін
Настояне євшанне слово.
І чую, як співає дзвін
Понад землею вечорово.
І бачу, як людніє храм,
Як моляться, всесильний Боже.
До Тебе йду – і Ти йдеш Сам,
і розминутись ми не можем.
СВЯТИЙ АВГУСТИН
Той схожий до святого,
Хто диво бачить всюди,
Хто розмовляє з Богом,
а не з митцем облуди.
Господь – в зорі, у квітці,
У хвилях океану,
У пташці, що на вітці
співає нам осанну.
Він у любові й мирі,
Що рід земний провадить,
І в кожнім серці щирім,
що ближнього не зрадить.
Одні через жадобу
Міняють до нестями
Свій образ і подобу
на хвіст і лик з рогами.
Я гармонійний з тими,
Чиє життя – у Бозі.
З лукавими і злими
мені не по дорозі.
СВІТЛО
Удень – піднесення, порив,
Відтак – видіння серед ночі.
Я встав і лампу засвітив –
і відступили поторочі.
Комусь сигнал в непевну мить,
Що Божий світ на світло чулий,
Що є ще хтось, хто знов не спить
Тоді, коли усі поснули.
ТЕРЕЗИ
Враз холод – і листки дрижать,
Летять і котяться за вітром…
Вікно закрив… Так і життя:
Мигтять секунди непомітно…
Де овиди мої тепер?
Літа з’юрмилися позаду…
В задумі голову підпер:
Як жив? Чи все чинив до ладу?
Святі високі образи
Зі стін пильнують благовійно.
Де зло-добро?.. Їх терези
Тремтять,
хитаються постійно.
МІСІЯ
Це тяжко – що не говори! –
Іти, коли вузька дорога.
А все ж – гори́, добро твори!
Така в нас місія од Бога.
І ти в лікарні: біль, бинти,
Твій ближній зорить
сумно й строго…
Якщо не в змозі помогти,
То помолися хоч за нього.
Затьмарити чиюсь зорю
Ні ти, ні я – ніхто не вправі.
Якщо плід гожий не створю,
То відтворю бодай в уяві.
Хтось блудить між хитких завій,
А ти вкажи пристанки тихі.
У більшій мірі чи малій,
Та для добра завжди є вихід –
І не на кін до глядачів,
Коли киплять аплодисменти,
А в совість, зриму і вночі…
Це найсвітліші є моменти.
САМОЦВІТИ
Дівчинка малює квіти,
Хлопчик – зорі голубі…
Наше юне військо – діти,
Їх картинки-самоцвіти
Із батьками йдуть у бій.
Разом в бій ідуть малюнки –
Обереги воякам.
Ці первинні подарунки,
Ці дитинні обладунки
Не пробити ворогам.
І молитва, і набої.
Хліб, що сестри і брати
Вдаль везуть, де гуркіт зброї…
Навіть діти в нас герої,
Навіть діти – ну а ти?
Петро Шкраб’юк
