З кінця липня і до вересня 1945 року в галицьких греко-католицьких єпархіях на території Західної України були проведені деканальні соборчики, на яких розглядали питання підтримки ідеї «возз’єднання» з Російською православною церквою, чи «підпису за православ’я». Такі зустрічі скликала спеціально створена на вимогу влади і під контролем органів держбезпеки ініціативна група, до якої належало греко-католицьке духівництво на чолі з відомим і авторитетним натоді о. Гавриїлом Костельником. Ця ж група в березні 1946 року провела Львівський псевдособор. Усе мало вигляд добровільного переходу в православ’я, але, як показують нещодавно розсекречені агентурно-оперативні документи зі справи «Рифи», і ця «ініціатива» була прописана в сценарії радянських спецслужб на декілька років уперед.
Про особливості створення та діяльності ініціативної групи в 1945–1947 роках та про ефект метелика, який спричинив псевдорух за «возз’єднання» греко-католицької церкви з православною, ми поговорили з кандидаткою історичних наук, доценткою кафедри церковної історії та науковим співробітником Інституту історії церкви Українського католицького університету Світланою Гуркіною. Дослідниця захистила дисертацію на тему греко-католицького духівництва Львівської архієпархії в умовах «ліквідації» ГКЦ і тепер пише монографію, опрацьовуючи агентурно-оперативну справу «Рифи», документи державних та галузевих архівів України, а також інтерв’ю унікального архіву «усної історії» греко-католицького підпілля, який від 1992 року збирали працівники Інституту історії церкви УКУ.
Пані Світлано, чи можна вважати створення ініціативної групи в 1945 році феноменом? Чи були ще подібні випадки в історії, коли задля «усунення» певної церкви з офіційного релігійного середовища були створені спеціальні державні групи, до складу яких належали релігійні діячі?
Я б не сказала, що це був феномен. Греко-католицька церква, яку вважали стороннім тілом у Радянському Союзі і яка не була в підпорядкуванні самого Йосипа Сталіна, не викликала довіри в радянських керманичів. На початку 1943 року Сталін почав використовувати Російську православну церкву як інструмент поширення впливу Радянського Союзу й побудови своєрідної імперії. Ідею створення так званого «православного Ватикану» в Москві, або Третього Риму впроваджували досить ефективно. Греко-католицька церква підпорядковувалася Ватикану, але не «радянському», тому було вирішено знешкодити її.
Спочатку планували використати цю церкву, щоб припинити збройний опір національно-визвольного підпілля на території Західної України. Зокрема, про це згадує у своїй праці Богдан Боцюрків. Дослідник указує на невдачу цього радянського плану, через що ГКЦ вирішили взагалі усунути. Залишалося тільки вирішити, як саме знищити греко-католиків.
Сталін та його підлеглі мали прекрасний приклад «ліквідації» всіх унійних єпархій за часів царської Росії. Один з перших прикладів – Полоцький собор 1839 року, який ініціював о. Йосиф Семашко – спочатку єпископ, а потім митрополит. На Холмщині цю ж роль виконував о. Маркел Попель. Ідея полягала в тому, щоб створити ілюзію, що не влада нищить церкву, а вона сама. Цю ж тактику застосували в міжвоєнний період, коли руйнували православні храми на території Великої України. Завжди для таких операцій спецслужби обирали агента, що мав авторитет у широкого кола людей.
Але як можна було завербувати церковного діяча для фактичного руйнування його ж церкви? Наскільки свідомими були дії «ініціаторів», які опинилися в руках спецслужб?
Тут два фактори – амбіції та маніпуляції. Наприклад, отець Маркел Попель свого часу мав москвофільські переконання. Греко-католицьку церкву радянська влада розглядала як ворожу й проукраїнську, вона ні за австрійської, ні за польської влади не була церквою панівної нації. Її духівництво ще з XIX cт. було своєрідним рушієм для українства Галичини: священики створювали кооперативи, різні товариства, зокрема тверезості, спілки, служили справі просвіти.
Крім того, натоді об’єднання християн не було новою ідеєю. Митрополит Андрей Шептицький вважав його одним з головних напрямів своєї пастирської діяльності й докладав чимало зусиль для налагодження діалогу з православними, передовсім щодо спільної традиції Київського християнства. За його підтримки 1939 р. був створений Інститут церковного з’єдинення імені митрополита Йосифа Веніамина Рутського. Посвята саме митрополитові Рутському була не випадковою, адже він на поч. XVII cтоліття теж провадив переговори щодо єдності церкви з митрополитом Київським Петром Могилою.
У 1945 році митрополит Йосиф Сліпий звертався з офіційним листом до радянської влади, щоб греко-католицьким священикам дозволили їхати в ті місця Радянського Союзу, де перебували галичани. Згодом вони таки вирушили на Схід, але не в тій ролі, про яку говорив митрополит, – вони їхали як в’язні.
Бачимо, як ідеєю єдності християн, яку плекав Андрей Шептицький, радянська влада викривила у вже історично випробуваний російський імперський варіант «возз’єднання уніатів з РПЦ» і маніпулятивно використала. Неважко було так само керувати й «ініціативами» людей.
Під час Другої світової війни радянським органам держбезпеки сподобалася кандидатура «восточника» о. Гавриїла Костельника. 1940 року його намагалися завербувати через арешт 17-річного сина Богдана. Спершу він не погодився, але на вимогу спецслужб написав таємний реферат під назвою «Чи можливе перетворення уніатської церкви в Україні на автокефальну православну церкву». У ньому отець зазначив, що поки такий рух не матиме успіху, оскільки час і обставини не ті. Наступного разу о. Гавриїла покликали на відповідну розмову у квітні 1945 року, другого дня після арешту митрополита Йосифа Сліпого та греко-католицьких єпископів і священиків. Тоді з ним говорив сумнозвісний полковник НКДБ Сергій Даниленко-Карін, який перебував у Львові з осені 1944 р. для вивчення релігійної ситуації, і саме він у лютому 1945 р. запропонував детальний план. Якби о. Костельник не погодився на співпрацю, його заарештували б – було відповідне розпорядження. Але за другим разом він погодився та написав реферат, де вказано, як перетворити греко-католицьку церкву на православну. І варто зазначити, що о. Гавриїл справді захопився цією ідеєю й отримав завдання від Даниленка-Каріна створити ініціативну групу.
Львівське духівництво не підтримало її діяльності. Єдиний, хто натоді став на бік о. Гавриїла, був його колега із церкви Преображення Господнього отець Петро Козицький, потім приєдналися ще троє священиків, яких звільнили з-під арешту завдяки клопотанням о. Костельника. Решту прихильників «возз’єднання» переводили у львівські парафії з інших місцевостей. Велику роботу, безперечно, здійснив ініціатор цього процесу – НКДБ. Цей орган розробив конкретні плани, вказівки, як розмовляти з отцем Костельником, як ним маніпулювати. Усю цю інформацію можна знайти в агентурно-оперативній справі «Рифи», 33 томи якої розсекречені й доступні для дослідників у Галузевому державному архіві СБУ у Києві. Із цих 33 томів 10 стосується саме періоду 1944–1947 років.
Чи був у радянської влади план «Б» на випадок провалу роботи ініціативної групи?
Був передбачений так званий «рух знизу», тобто ініціатива до «возз’єднання» мала б іти зсередини, від мирян. Зрозуміло, що втілити цей план НКДБ було б значно важче, але вже готували шаблони листів, офіційних заяв від імені греко-католицьких парафій чи окремих осіб про те, що люди хочуть розірвати всі зв’язки з унією та пристати до православної церкви. Людей змушували б підписувати ці документами вже за звичними схемами залякування, оприлюднення компромату на особу. Та насправді це був невигідний метод, тому що потрібно було б залучити дуже багатьох людей до співпраці, а тоді радянська влада все ще наражалася на сильний опір з боку місцевого населення. Тому вирішили обмежитися першим планом, залучивши тільки греко-католицьке єпархіальне духівництво, а чернецтво не чіпати.
Як формували склад ініціативної групи?
Радянські спецслужби вибрали отця Костельника на роль очільника операції «возз’єднання» з православною церквою від самого початку. На вимогу влади його зарахували до складу офіційної делегації УГКЦ, яка їздила до Києва та Москви в лютому 1944 року. Інші члени ініціативної групи – о. Михаїл Мельник, представник Перемиської єпархії, та о. Антоній Пельвецький із Станіславівської єпархії – долучилися вже в травні 1945 року, тобто менше ніж за рік до Львівського псевдособору. Необхідно зазначити, що о. Антоній був аж третьою кандидатурою – спочатку пропонували єромонаха-василіянина Ісидора Луба, який спершу ніби дав згоду на співпрацю, а потім відмовився. Наступним кандидатом був о. Олександр Русин, Коломийський декан. У збірнику документів «Ліквідація УГКЦ» опубліковано запис зустрічі з о. Русином і враження Даниленка-Каріна про цього старенького священика. Саме отець Русин, поговоривши з Костельником, порадив звернутися до о. Пельвецького. Характерне й те, що секретарем цієї ініціативної групи став православний переселенець із Холмщини – Сергій Хруцький.
З чого починали?
Починали з позірної легітимізації та публічності. Від імені ініціативної групи з возз’єднання греко-католицької церкви з Російською православною церквою було надіслано заяву до радянського уряду про визнання її як легітимного тимчасового керівного органу ГКЦ (адже всі єпископи були заарештовані), а також написано звернення до греко-католицького духівництва із закликом приєднуватися, інакше ніхто не отримає посвідки. Обидва документи датовані 28 травня 1945 року, хоча о. Пельвецький дав свою згоду на вхід до цієї групи 30 травня. Також варто мати на увазі, що документи вийшли, коли вже були заарештовані греко-католицька єрархія Галицької митрополії в межах УРСР та канонік, якого обрали на капітулі вікарієм. Уже 18 червня надійшла позитивна відповідь від представника уряду. Головну увагу в процесі «возз’єднання» зосередили на роботі з деканами й на збиранні підписів єпархіальних священиків про згоду перейти під юрисдикцію ініціативної групи під час деканальних соборчиків, які скликали згідно з укладеним НКДБ графіком.
Насправді для проведення деканальних соборчиків, які у Львівській області тривали з кінця липня до вересня, були заанґажовані обласні уповноважені ради в справах РПЦ, місцеві органи влади та представники держбезпеки. Також радянська влада забезпечувала транспорт для доправлення до місця проведення заходу. Відповідальним за ці операції був радянський капітан держбезпеки Іван Богданов, який прибув до Львова на заміну Даниленку-Каріну й представлявся Івановим. Він був присутній на всіх зборах і контролював дії та промови о. Костельника. Був навіть випадок, коли на одній із перших зустрічей зі священиками Буського деканату о. Гавриїл у запалі промови сказав, щоб священики підписувалися, що погоджуються приєднатися до ініціативної групи з «возз’єднання», бо ті, хто виступав проти, уже заарештовані. Після цього капітан Богданов приватно зробив зауваження Костельнику, і той надалі вживав метафори для переконання. Наприклад, відомим є вислів отця про те, що духівництво наче перебуває в ситуації, коли особа стоїть на колії, якою назустріч іде потяг, і їй потрібно відступитися, інакше – смерть.
Якщо ми вже торкнулися теми документів, то цікаво було б почути про випадки, коли священики підписалися за «возз’єднання», а потім відкликали свою заяву. Чи багато було таких опозиціонерів і яка їхня подальша доля?
Ті, хто не підтримував діяльності ініціативної групи, зазвичай зразу ж відмовлялися й не підписували ніяких заяв. Варто зазначити, що серед тих, хто ставив свої підписи, багато хто сприймав це як формальність і надалі вважав себе греко-католиком. Тому випадків відкритої відмови було небагато.
На мою думку, найяскравішим є приклад о. Ізидора Бутковського, який був одружений із донькою священика. Він підписав заяву, а дружина й теща, яка була їмостю-удовою, бойкотували його. Коли о. Ізидор правив у церкві, його домашні їхали в сусіднє село, де служив греко-католицький священик. Урешті-решт, через такий сімейний тиск панотець відкликав свою заяву й за місяць був заарештований.
У нашому фотоальбомі «Переслідувані за Правду…» (Видавництво УКУ, 2017) ми навели повний текст заяви 1946 року про вихід з православ’я іншого священика – о. Василя Барана, який служив у с. Розгадів Зборівського району. Одноголосно відмовилися ставити свої підписи під такого роду заявами священики Золочівського та Ходорівського деканатів. Наслідком став арешт обох деканів. Також багатьох заарештовували до того, як мав відбутися соборчик.
Пані Світлано, Ви багато працювали й продовжуєте працювати з різними документами, які пов’язані з процесом «ліквідації» ГКЦ на території Радянського Союзу. Що вражає найбільше в такій роботі, які приклади Вам найбільше врізалися в пам’ять?
Коли я почала працювати з «Рифами», мене вразив цинізм цієї агентурно-оперативної розробки греко-католицького вищого духівництва й маніпуляції, до яких вдавалися органи держбезпеки. Представники спецслужб шукали в особі та її діяльності слабинку, збирали компромат і використовували його, щоб залякати й зламати волю людини, схилити її до співпраці. Даниленко-Карін залишив масу характеристик на обидвох митрополитів і священиків, які він складав у процесі розмов із ними. Капітан Богданов-Іванов під час спільних виїздів на соборчики у Львівській області не тільки контролював діяльність о. Костельника, але й наглядав за іншими священиками, щоб потім рекомендувати, кого з них краще заарештувати, а кого схилити до співпраці. В одному зі своїх таємних звітів він писав, що видно, як священики борються із совістю. У цьому контексті цікавим є факт, що о. Костельник, працюючи над книжкою про примат Папи Римського, яку почав писати ще 1931 року, а закінчив 1945-го, у кінці зробив такий висновок: цю книжку я написав для того, щоб заспокоїти совість священиків. Її намагалися розповсюдити серед священиків до деканальних соборчиків.
Поширеною є думка, що одружене духівництво легше йшло на компроміс з радянською владою, на відміну від целібсів. Це хибне твердження, адже в обох групах були ті, хто «підписував православ’я», і хто відкидав будь-яку співпрацю. А священиків, які відкрито йшли на співпрацю з владою, узагалі одиниці.
Цікаво, чому радянські спецслужби в цій операції зупинилися саме на кандидатурі о. Гавриїла Костельника як на тому, хто може очолити процес?
Він був добрий проповідник, відомий як «восточник», і на нього зібрали дуже серйозний компромат, адже ім’я отця згадано в статті «З хрестом чи ножем» Ярослава Галана, яка запустила процес «ліквідації» УГКЦ. Отцеві Гавриїлові закидали те, що він відкрито висловлювався проти комунізму в міжвоєнний період і був редактором журналу «Нива», який затаврували як антирадянський. Якби він не погодився на співпрацю, його б неодмінно заарештували.
Кандидатура о. Костельника була практично ідеальною ще й тому, що він належав до так званої групи «восточників» у ГКЦ, тобто прихильників повернення до витоків, а саме східнохристиянських традицій, над чим працював свого часу митрополит Андрей Шептицький.
Чи були якісь записи самого отця або свідчення когось з його оточення, навіть радянських спецслужб, що о. Гавриїл усвідомлював, до чого саме призведе його діяльність в ініціативній групі? Чи він справді настільки щиро й світло повірив у необхідне возз’єднання ГКЦ з православною церквою в СРСР?
З того, що ми нині знаходимо в архівних документах, можемо зробити висновок: о. Гавриїл був щиро переконаний, що рятує ГКЦ. Зокрема, тому, що завдяки возз’єднанню на територію Західної України не прийдуть некультурні «чужі московські попи», а священики залишаться у своїх парафіях. Крім того, о. Гавриїл вважав, що йому вдасться піднести православну церкву на новий культурний рівень. Наприклад, коли делегація від ініціативної групи в лютому 1946 року поїхала до Києва на хіротонію отців Мельника і Пельвецького як православних єпископів, то всіх їх негативно вразили православне духівництво й ченці Києво-Печерської лаври.
Сьогодні в УГКЦ спадщину о. Гавриїла Костельника досліджує о. Олег Гірник, він, зокрема, пише, що отець був модерністом, який мав просвітницькі погляди. Під час однієї з конференцій згадували, що коли в РПЦ вирішили видати всі твори о. Гавриїла Костельника до річниці його смерті, то, прочитавши більшу частину їх, вирішили цього не робити, бо його погляди не були цілком проправославними. Він був радше філософом і модерністом, хоча справді мав майже месіанські настрої щодо питання возз’єднання з православною церквою.
Цікаво ще звернути увагу на те, що поки в жодному документі я не натрапляла на запис стосовно роботи о. Гавриїл на НКВС. Тобто на всіх зустрічах він виступав справжнім ідейним натхненником і щиро вірив у те, що говорив. До того ж о. Костельник багато подій, як-от Всегалицький собор, або Львівський псевдособор 1946 року, організував з власної ініціативи, навіть без особливих побажань радянських спецслужб. Органи держбезпеки спершу планували зробити три менші собори в єпархіях. Також о. Костельник запропонував виселити священиків із сім’ями з території собору Святого Юра, щоб звільнити місце для прихильників ініціативної групи й тих, хто підписав «возз’єднання». Натоді там все ще жили єромонах Климентій Шептицький та інші. Також о. Гавриїл сказав, що нагодою привернути целебсів до «возз’єднання» може бути дозвіл на їхнє одруження.
Після собору 1946 р., м. Львів. Зліва направо: священик Євген Юрик, а згодом митрополит Львівський Миколай, протопресвітер Гавриїл Костельник, єпископ Станіславський і Коломийський Антоній (Пельвецький), Патріарх Алексій (Симанський), єпископ Дрогобицький і Самбірський Михаїл (Мельник), священик Іван Лоточинський з Івано-Франківська
Як правильно поводитися із вживанням терміна «ліквідація», коли ми говоримо про наслідки діяльності ініціативної групи та Львівського псевдособору?
Дуже часто ми послуговуємося термінологією радянських документів, у яких щодо дій, спрямованих на ГКЦ, ужито слово «ліквідація». Для влади було важливо підкреслити, що ГКЦ більше не існує, що вона нелегітимна, перебуває поза законом. Це засвідчує факт спроби українських греко-католиків повернути собі права після Празької весни 1968 року (тоді греко-католицьку церкву легалізували в Чехословаччині). Радянські чиновники відповідали, що такої церкви в СРСР нема – є православна і католицька, а більше ніякої.
Та попри таке ставлення влади, УГКЦ вдалося зберегти свою структуру: двоє єпископів змогли повернутися із заслання, і митрополит Йосип Сліпий після звільнення із місця ув’язнення перед виїздом до Ватикану зумів у Москві хіротонізувати як свого місцеблюстителя єромонаха-редемпториста Василя Величковського. Єпископи висвячували нових священиків, які здобували необхідні для душпастирювання знання або індивідуально, або невеликими групами у своєрідних «семінаріях». Також у підпіллі вдалося зберегти й навіть урізноманітнити чернецтво. Так само й миряни продовжували плекати й передавати свою віру через три покоління у форматі «домашньої церкви», де зберігали Святі Тайни та правили службу Божу, уділяли таїнства (там, де храми були зачинені, їх таємно відчиняли для богослужінь). Окрім того, увесь катакомбний період ГКЦ підтримувала зв’язок з Апостольською столицею. Ці факти доводять, що церкву як містичне Тіло Христове неможливо знищити, хоч вона була нелегальною в очах держави.
Тому необхідно пам’ятати, що слово «ліквідація» в цій темі – це перш за все джерельний термін, який використовували радянські спецслужби в документах, що стосувалися цієї справи, його можна вживати в лапках та в інституційному розумінні, бо офіційно на державному рівні не існувало греко-католицьких громад і храмів.
Ми знаємо, що від початку ініціативну групу задумували як тимчасовий орган, вона була фактично інструментом у руках радянської влади, за допомогою якого хотіли позбутися греко-католиків. Після «успішно» проведеної операції учасники цієї групи стали непотрібними спецслужбам. Як ініціативна група припинила своє існування?
Місія цього новоутворення полягала в тому, щоб показати світові, що «возз’єднання» з Московським патріархатом було добровільним, без втручання держави, і проголосити греко-католицьку церкву нелегітимною, заявити про відмову від Берестейської унії й продемонструвати розрив із Ватиканом декларативно й публічно. Для цього зібрали Львівський березневий псевдособор 1946 року під егідою вже православних членів ініціативної групи, після якого група припинила своє існування. Провідні її учасники продовжували свою діяльність, але недовго.
Фото з наради представників усіх помісних православних церков у Москві 8–19 липня 1948 р. в часі 500-літнього ювілею РПЦ. Зліва направо з першого ряду: єпископ Сергій (Ларін), архієпископ Єлевферій (згодом був митрополитом Празьким), протопресвітер Гавриїл Костельник, священик з Москви. Другий ряд: ігумен Пімен (Ізвєков) (майбутній Патріарх Московський), секретар Даниленко
Наприклад, о. Гавриїл Костельник був учасником делегацій до Москви й брав там участь у церковних заходах. Двоє інших, Михаїл Мельник і Антоній Пельвецький, стали православними єпископами. Тобто після виконання своєї функції в ініціативній групі їх залишили у верхівці РПЦ для православізації вірян Західної України, оскільки цей процес виявився довгим.
У 1948 році було вбито о. Гавриїла Костельника. У 1950 році від отруєння помер єпископ Михаїл Мельник – це сталося в потязі під час поїздки делегації «возз’єднаного» духівництва до Києва, Москви та Санкт-Петербурга. Із трьох очільників ініціативної групи своєю смертю помер тільки єпископ Антоній Пельвецький.
Після операції з «возз’єднання» греко-католицького духівництва Галицької митрополії в межах УСРС 1949 року «ліквідували» Мукачівську греко-католицьку єпархію на Закарпатті. Чому сценарії відрізнялися?
Насправді сценарії були схожими, відрізнялася їхня реалізація. Аналогічно «ліквідовували» греко-католицькі єпархії в Центрально-Східній Європі – у Румунії та Чехословаччині. Зокрема, у Румунії після арешту всіх греко-католицьких єпископів відбувся т. зв. Клюзький собор. У Чехословаччині греко-католицьке духівництво вдалося зібрати на мировий, або т. зв. Пряшівський собор, де також проголосили «возз’єднання». Галицький сценарій «ліквідації» намагалися застосувати і на Закарпатті, щоб офіційно приєднати Мукачівську греко-католицьку єпархію, але там не вдалося створити ініціативної групи. На Закарпатті не було собору, бо більшість прихильників православ’я відділилася ще в міжвоєнний період, а ті, хто лишався вірними греко-католицькій церкві, були глибоко переконані, і схилити їх до «возз’єднання» з РПЦ було важко.
Якщо спробувати осмислити події, пов’язані з «возз’єднанням» із православною церквою та «ліквідацією» греко-католицької церкви в Радянському Союзі, то в якому напрямі варто було б роздумувати? Знаю, що це питання містить безліч граней, які можуть нас ухилити в надмірне осудження тих, хто пішов на компроміс із власних інтересів чи зі щирих переконань, що саме так можна зберегти церкву. Чи намагалися наслідки Львівського псевдособору трактувати у світлі Божого провидіння, через яке з виходом із підпілля Українська греко-католицька церква преобразилася за молитвами її мучеників та сповідників віри?
У Вашому запитанні вже міститься відповідь. Оскільки ми з Вами говорили про діяльність ініціативної групи з возз’єднання греко-католицької церкви, то це насильницьке злиття з православ’ям 1945–1947 рр. пройшло через сумління кожного священика. Сповідник віри Патріарх Йосип Сліпий, який 18 років провів як невільник, наприкінці життя змінив свою думку й вважав, що не варто нікого осуджувати. Також потрібно пам’ятати, що церква Христова є не лише інституцією, яку може ліквідувати чи підпорядкувати собі держава, але й спільнотою об’єднаних співпричастям вірян, яка скріплюється жертовністю і любов’ю. Тому надія на Бога допомагала багатьом вистояти в час тяжких випробувань, зберегти, передати новим поколінням віру й дочекатися легалізації Української греко-католицької церкви та падіння «супердержави» СРСР.
Розмовляла Ніна Поліщук
