Далекого 1980 року я була студенткою першого курсу української філології Львівського університету імені Франка. До речі, за союзу університетів було мало, у Львові був лише один, решта вишів (тоді їх називали вузами) були інститутами. Перший іспит (з історії кпсс) нашої першої сесії поставили на 6 січня – якраз на Святий вечір. Іспит був усний, приймала Давидова, звичайно ж, російською мовою, хоч філологія була українська. Треба було скласти іспит і встигнути на автобус до Бережан, де на мене мали чекати мама з татом у «Білорусі» (до слова, це був непоганий трактор із назвою ,,Белорусь'', у народі ці машини називали в чоловічому роді – білорусами. Тож для мене з раннього дитинства слово «білорус» асоціювалося саме з трактором, а вже потім – із представником цього знедоленого, пригнобленого народу. На зиму тато чіпляв до коліс ланцюги – і «білорус» перетворювався на всюдихід).
Оскільки останній автобус із Бережан до мого села йшов коло сьомої, а львівський автобус приходив пізніше, то батьки виїхали по мене трактором. Бо ж Святий вечір, і дитина мусить бути вдома. Правда, завтра зранку, на Різдво, дитина знову мала бути в універі, на якихось зборах, тоді перевіряли строго, особливо першокурсників.
Давидова іспит прийняла, традиційні червоні гвоздики від групи взяла (це були єдині живі квіти взимку, їх продавали грузини на Галицькому базарі), і ми побігли з порожніми торбами на Жовтневу до трамвая (треба сказати, що влада себе «мітила» серйозно: теперішня Дорошенка була Жовтневою, Городоцька – Першого травня, не кажучи вже про численні крилова–пушкіна–лєрмонтова–тургенєва–тощо). Автобус на Бережани відходив коло п'ятої, вже вечоріло. Прямих рейсів зі Львова на Бережани було два, решта – прохідні, тож впхатися в салон і на одній нозі три години проїхати було щастям. Досить часто шофери не втручалися в процес – хто вліз, той і їхав.
Того дня люди почали колядувати буквально відразу, щойно автобус рушив. Це було неймовірне відчуття. Колядували невтомно всю дорогу, колядували студенти-комсомольці і, напевно, комуністи-службовці чи робітники. Бо ж то Святий вечір.
І от перед Нараєвом, коло Шайбівки, автобус, їдучи під гору, раптом зупинився і почав сповзати по слизькій дорозі до схилу. Паніки не було, але було трохи страшно. Шофер якось зумів зупинити автобус, аварії не сталося. Потім шофер з чоловіками-пасажирами оглядав автобус, радилися. Врешті-решт пішли в село, щоб знайти хату з телефоном і подзвонити до АТК, аби прислали автобус і забрали людей. А люди тим часом чекали на морозі і колядували. Десь за пів години шофер вернувся із... санками. Чи то не додзвонився, чи то в Бережанах не було вільного автобуса, але треба було давати собі раду. Шофер зі своїми добровільними помічниками відкрутив якусь велику деталь і повіз її санками до села. Там її зварили чи що і привезли назад. Прикрутили – і ми поїхали. Пам'ятаю до сьогодні, що шофер не матюкався: чи тому, що Святий вечір, чи просто був так вихований. Дехто з наших галичан любить казати, що за союзу люди менше матюкалися і взагалі були кращі. І то правда, але в цьому заслуга аж ніяк не союзу, а тих попередніх поколінь, що виросли на «Просвіті», коли в кожному селі була хата-читальня, відбувалися численні фестини, активно працювали театральні гуртки. Ще на початках союзу в Галичині практично в кожному селі молодь ставила вистави і потім з тими виставами їздила виступати до сусідніх сіл. Було гарне культурне життя. А на танцях, згадує моя мама, хдопці не говорили поганих слів (дівчата й поготів), також не було п’яних. Цю культурну базу творили греко-католицькі священники ще з другої половини ХІХ ст. Це була нелегка й тривала праця, але вона дала свої плоди. Наш шофер, якому було років сорок (нам, першокурсникам, він, звісно, видавався старим), належав до покоління моїх батьків, яке ще застало цей шлейф культурного виховання в селах. За союзу якраз все це занепало. А в 90-ті ми вже мали плоди радянського виховання – з тотальним матюкуванням, пияцтвом і т. д. Сьогодні так потрібна нова, модернізована «Просвіта». І потрібен тривалий час для її діяльности.
Колядуючи, ми, нарешті, доїхали до Бережан. Потім ми з мамою і татом їхали тихими Бережанами, у вікнах світилися ялинки, люди вечеряли, «білорус» весело дзвонив ланцюгами. І ми були щасливі, бо були живі-здорові і їхали додому на Святу вечерю. І хоч у моєму селі на дверях церкви ще від 1960-го висів великий замок, і хоч завтра я мала бути у Львові на комсомольських зборах, але відчуття свята було. Якесь першохристиянське, катакомбне. І батьки були такі молоді. І була надія на краще.
Ця історія мала цікаве продовження. Зранку на Різдво тато відвозив мене до Бережан на перший автобус до Львова, на 6-ту годину. Було тихо й морозяно, а в кабіні тепло й затишно, дзвін ланцюгів на колесах вірного «білоруса» заколисував і додавав певности, що все спокійно – їдемо, встигаємо.
І от перед самими Бережанами, коло ланкової (ланкова – це ще один із символів ссср, багато їх стояло, кремезних кам’яних жінок-колгоспниць, по всій Україні), нас зупинила міліція. Міліціонер перевірив татові документи, спитав про путьовку. Путьовка – це документ, який мав би підтвердити, що тракторист колгоспу «40-річчя Жовтня» законно використовує транспортний засіб підприємства. Тато путьовки не мав. У 80-ті це вже не загрожувало Сибіром, але великий штраф і неприємності на роботі могли бути. Міліціонер спитав, куди їдемо, тато пояснив, що перший автобус із села відходить о 7-й, донька не встигає на науку, що така справа. Міліціонер хвильку подумав, віддав документи і сказав: «Їдьте щасливо». Тато потім казав, що треба було йому дати пару рублів. Хоч я думаю, що того різдвяного ранку веселий ангел записав у небесній відомості навпроти імені того міліціянта добрий заробіток. І не в рублях.
Галина Наконечна
