Троє дітей греко-католицького священника Володимира Біляєва – військові: стати на захист України їх спонукала російська агресія. Отець Володимир народився в Болехові на Франківщині та вже 34 роки служить священником у Львові. Він є парохом парафії Зіслання Святого Духа на Зеленій, 106 (зупинка «Вул. Керченська»).
Тому, мабуть, не випадково так склались обставини, що наша розмова з отцем Володимиром Біляєвим відбулася в день свята Юрія Переможця – покровителя військових та міста Львова. Ще однією несподіванкою стало те, що 30 квітня парохові виповнюється 58 років.
Це інтерв’ю буде без анонсу. Вирізнити щось складно – у ньому важливе все.
Отче Володимире, у Вас четверо дітей, троє з яких служать у Збройних Силах України. Це два сини та донька.
Так.
Це їхня професія чи вони пішли до війська під час війни?
Тепер це стало їхньою професією. Наймолодший син вирішив стати на цю стезю першим, у 2014 році. Коли навесні відбулися події в Криму, він, будучи на другому курсі Львівської політехніки, прийшов і сказав, що записується в «Правий сектор» і йде добровольцем. У нас відбулася досить активна розмова – ми обмінялися аргументами, і дружина також. Буду щирим: я сказав категоричне «ні». Тоді мені вдалося його переконати.
Якими були Ваші аргументи?
Такі, що він ще не готовий до цього: молодий та запальний… Однак він тоді мені сказав, що все одно буде військовим. Але перший його порив ми, як батьки, зупинили. Та він його довершив у 2018 році. Закінчивши університет, він підписав 30 липня контракт на військову службу. Приходить і каже мені: «Тату, привітайте мене: ось диплом». Після того витягує з папки ще один документ: «А це мій контракт, я вчора підписав його зі Збройними Силами України». І додав: «Ви казали, що дасте своє благословення». І справді, така розмова в нас була в 14-му році: я сказав, що спочатку він закінчить університет, і тоді я його благословлю на це. Тому я вже не мав аргументів, як його зупинити, – магістерку він обіцяв закінчити. І пішов служити на Схід. Це мій наймолодший син – 1995 року народження.
А через три місяці виявила бажання служити донька, яка на чотири роки старша за нього. Вона була офіцером запасу, закінчила Львівський державний університет внутрішніх справ за спеціальністю «Психологія» – у них там була військова кафедра. Вона сказала, що якщо брат служить, то чому вона не має бути в ЗСУ, і подала документи, щоб її призвали. Було трохи дивно, бо їй це вдалося лиш за третім разом. І з 1 березня 2019 року її як офіцера прийняли в Збройні Сили України, і вона відбула у військову частину на Схід.
І вони досі служать?
Так… Третій син 25 лютого 2022 року, на другий день повномасштабного вторгнення, взяв свої документи і пішов у військкомат. Він найстарший, 1990-го року народження. Строкової служби не проходив. Закінчив Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша та Академію прикладного мистецтва. Сам скульптор.
Ще одна моя донька має двоє дітей. Вона не служить.
Як Ви почуваєте себе як батько? Ваші діти не перший рік на війні, чи можна до цього звикнути?
Мені здається, що до цього звикнути не можна. Але ти сприймаєш обставини об’єктивно і розумієш, що маєш це прийняти і пережити. Ми, батьки, маємо зайняти таку позицію, щоб діти розуміли, що батьки впевнені в них (тут отець ледь стримав сльози), і чекають на них, і моляться за них.
Нерідко є так, що сини священників також стають священниками. У Вас так не сталося. Чому?
Певне, кожна людина вибирає свою стежку в житті. Кожного сина я свого часу запитував, чи не хоче він піти моєю життєвою дорогою. Кожен із них сказав: «Тату, я подумаю». Так справді було. Кожен із них подумав і сказав: «Тату, не ображайтеся, але це не моє покликання». Один син, найстарший, Андрій – скульптор, художник. Це його схильність від самого малку. Змалечку він ліпив із пластиліну, це було його основним заняттям. Хоча як не парадоксально, але в школі з образотворчого мистецтва він мав невисокі оцінки. Лише пізніше я зрозумів, чому. Тому, що він не хотів робити згідно зі шкільною програмою, а хотів своє. І це відображалось на його оцінках. І коли після дев’ятого класу він вступив до коледжу Труша, викладач з образотворчого мистецтва була здивована вельми, але приємно.
Видається, що у Ваших дітей їхній життєвий шлях склався досить органічно. Можливо, у вас вдома було якесь особливе патріотичне виховання? Бо не в кожного священника троє дітей, одна з яких донька, іде з власної волі на фронт.
У кожній сім’ї однозначно є своя атмосфера. Щоб дати відповідь на це питання, треба трошки заглянути глибше і дальше. Часто мене питають: чому і як я став священником? Нічого дивного в моєму житті не було, але, оглядаючись назад, можу сказати: я і мій брат стали священниками завдяки батькам. Це, власне, була ця атмосфера, яку творили батьки. Батько – простий чоловік, родом із Черкащини, народився в 1926 році, вижив у Голодоморі, пройшов війну. Мама – з Карпат. Вони познайомилися в бібліотеці, де працювала моя мама. Батько приходив туди у вільний час, щоб підвищити свій рівень освіти. Там вони познайомилися і створили сім’ю — Східна і Західна України поєдналися в родину. І з родини виходить усе: атмосфера, яку творять батьки, і те, як вони виховують дітей.
Я завдячую все ж таки матері. Вона була глибоко віруюча людина, дуже часто я бачив, що вона молиться. Молилася за своїх дітей, за нас. Також було виховання: ми завжди ходили до храму, практикували християнські цінності й традиції в родині, навіть тоді, коли це було заборонено і переслідувано. Спочатку вступив до семінарії мій старший брат, у 1981 році, а я пішов у 1988 році. Атмосферу творять батьки, але вже на її основі людина самостійно вибирає свою стежку.
Чи Ваш батько щось розповідав про Голодомор?
Дуже мало. Він не любив цієї теми. Він тоді дитиною був. І не любив теми війни. У нього були бойові медалі, два ордени Червоної Зірки. Але як зустрічалися вони з побратимами, то піднімали чарку «щоб не було війни».
Отче, як Ви розпізнали своє покликання, що спонукало Вас стати священником? Чи пам’ятаєте, коли ця думка прийшла до Вас вперше?
Цього я не пам’ятаю. Знаю одне: приходила неділя – і ми йшли до церкви. Наша родина була віруюча. В училищі я здобув професію закрійника, мав категорію водія. Мій старший брат вступив до семінарії. І для мене не поставало питання, ким бути в житті. Я визначився, що піду стежкою служіння Богові і людям.
Розмову перервав телефонний дзвінок. Отець відповів. Телефонувала парафіянка, яка хотіла уточнити час, коли в церкві відбувається сповідь. Священник пояснив, коли найкраще підійти, і ми продовжили розмову.
Вам 58 років, 34 з яких Ви служите як священник. Діапазон вашого церковного життя охоплює ще радянський період і понад 30 років нашої Незалежности. Згідно з Вашими спостереженнями, авторитет священника, у Львові зокрема, падає чи зростає?
За радянського союзу я лише здобував духовну освіту. Закінчив навчання в червні 1990 року і повернувся додому, на Західну Україну. Мене висвятив митрополит підпільної Церкви Володимир Стернюк. Моя мати тримала зв’язок із підпільною Церквою, і звідти йшли настанови, зокрема від митрополита Стернюка. Він знав, що я навчаюся в православній семінарії, і казав: «Нехай вже навчається, тільки нехай там не висвячується на священника. Але нехай освіту здобуває, бо нам потрібні освічені священники. Після закінчення нехай приїжджає до мене». І так сталося. Тому я ніколи не служив Православній церкві як священнослужитель. А своє священниче служіння розпочав 16 серпня 1990 року, після рукоположення в храмі Преображення Господнього у Львові. (Преображенський храм першим у Львові повернувся до Греко-Католицької Церкви, це сталося 29 жовтня 1989 року – ред.)
З того часу дійсно минуло 34 роки, а праця священника залишається актуальною завжди, у всі часи. Бувають періоди піднесення – розквіту Церкви, є часи відносної стабільности, а є часи гоніння і переслідування, так, як це було в радянському союзі, коли священнослужителів різних конфесій арештовували, кидали до в’язниць, відсилали до таборів, обмежували в правах. Але священник завжди потрібний і актуальний – як служитель, духівник, наставник, провідник та пастир.
Наскільки це усвідомлює суспільство в наш час? Здається, що раніше люди більше цінували священників, особливо коли був свіжим у пам’яті оцей контраст з атеїстичною державою. А тепер виросло нове покоління, яке вже не пам’ятає тих часів, коли і Біблій не було, і священників, та й храмів було обмаль…
Коли вголос був ризиковано щось говорити про Церкву, про Бога…
Людина, яка не приховувала своєї віри, не могла навіть золоту медаль в школі отримати або вступити до інституту… Особливо, якщо не вступала в так званий «Комсомол».
Коли відроджувалася Україна й Церква вийшла з підпілля, було велике національне піднесення. Пізніше почало приходити усвідомлення того, що відбулося. Спочатку був емоційний порив, а потім постало усвідомлення того, що нам потрібно будувати свою державу.
Ваша громада зараз будує храм. Богослужіння там ще не відбуваються?
Ще ні.
Скільки часу вже триває будівництво?
Цей храм будується вже довго. У 2004 році ми освятили хрест і наріжний камінь. І з того часу офіційно розпочато будівництво храму. Зараз робимо завершальні роботи всередині. Хоча ми парафія у Львові, але наші матеріальні можливості скромні. Нашими поважними спонсорами є прості люди, які здебільшого живуть у цьому районі.
Які Ваші прогнози: коли добудуєте?
Закінчити будівництво ми планували у 2020 році. Але почалися епідемії, пандемії, карантини, обмеження – і наші плани перекреслили. А потім почалася велика війна, з’явилися нові труднощі та перешкоди, і не тільки для нашої громади, а для всього суспільства. Але ми повільно продовжуємо виконувати певні господарські роботи, і з Божою допомогою та підтримкою людей плануємо запустити цієї осені опалення, щоб ми вже зимували в новому храмі.
У вас досить затишна простора каплиця. Богослужіння зараз проходять у ній?
Так, у цій каплиці. У неділю маємо п’ять Літургій, також служимо щодня. Церква завжди повна.
Коли в соцмережах порушують питання про будівництво нових храмів у Львові, завжди хтось обурюється через це. Пишуть приблизно так: «Навіщо стільки храмів, їх і так багато». Хтось просто важко зітхає, але бувають і доволі агресивні закиди на адресу Церкви. Загальний меседж у них такий: «Припиніть будувати нові храми!» Що Ви можете на це сказати?
Кожна людина має свою думку і свою позицію. Правом людей віруючих є задовольняти свої духовні потреби. Якщо той чи той район, де живуть віруючі люди, потребує храму, то вони мають право вирішувати, будувати цей храм чи ні.
Не буду зараз говорити глобально про добро і зло. Скажу лише те, що кожна людина має право задовольнити свої духовні потреби. Чи дуже багато храмів? А скільки у Львові є кнайп? Скільки у Львові ресторанів? І різних місць та закладів, де людина може провести свій вільний час так, як вона вважає за потрібне? Це хтось підраховував? Я думаю, що таких закладів у Львові набагато більше, ніж храмів усіх конфесій, разом узятих. То чому не мають бути у Львові храми? Тим більше, що у Львові вже й мечеть є, і не одна.
Як Ви готуєте свої проповіді, що Вас надихає?
Основою проповіді священника є Святе Письмо. Звичайно, допомагає література, інтернет… Читаєш, розглядаєш ту чи ту тему, роздумуєш, робиш свої висновки та формуєш погляди – думаєш, як це, пропустивши через себе, подати людям.
Крім Святого Письма, яка книга найбільше вплинула на Вас або справила на Вас враження?
Важко якусь книгу вирізнити. Люблю читати, хоча останнім часом, скажу щиро, читаю менше. З чим це пов’язано – не знаю. Ваше питання захопило мене зненацька. Тепер багато будь-якої інформації можна знайти в інтернеті. Але все одно – що б ти не читав, чим би ти не захоплювався, ти бачиш, що в різних книжках йде мова про добро і про зло. А витоки цього приводять віруючу людину знову ж таки до Святого Письма.
У Святому Письмі Христос каже: «Яка користь людині, коли вона весь світ здобуде, а свою душу занапастить?» (Мт. 16, 26). Війна, яка зараз триває, – за світ чи за душу?
А хто за що. Чи за світ, чи за душу? 27 лютого 2022 року молодший син як військовий офіцер перебував у Львові у відпустці – із 24 лютого в нього не було з частиною зв’язку. Потім йому сказали діставатися до військової частини «як хочеш, чим хочеш». Він у відпустці у Львові, а його частина – під Києвом. У ті дні в бік Києва нічого не їхало – ні потяги, ні рейсові автобуси, ні маршрутки. І 27 лютого, це була неділя, я повіз сина під Київ на позиції.
Проїжджаючи по трасі, я мав нагоду бачити, як піднімалася Україна, як люди виходили на дороги і будували барикади. Можливо, ці барикади й не стали в пригоді, але всі, як мурашки, виходили. Хтось знімав дорожні знаки, бо пішла інформація, що у ворога нема належної навігації. Готувалися до супротиву. І це показало, за що ми боремося. Тільки за свою територію чи, можливо, ще й за те, чим ця територія, цей нарід живе: за душу, за суспільство, а не лише за кордони України? Я спостерігав не розгублення, а величезне піднесення, яке формувало суспільство в окрему націю.
Отже, ми – Україна і український нарід – з душею та серцем боремося за свою незалежність, за свою Батьківщину.
У каплиці відразу впадає в око незвична кількість ікон Архангелів. Зазвичай у храмах можна побачити образ лише одного з них – Архангела Михаїла, або ж трьох – ще Гавриїла та Рафаїла. У каплиці на Зеленій вони в повному числі, згідно з Переданням Церкви, їх семеро.
Ці ікони пізніше будуть у храмі, де ми плануємо створити каплицю Святих Архангелів.
Ми говоримо з Вами про війну, тому пригадалися слова англійського вченого та письменника Клайва Льюїса: «Бог говорить з людиною шепотом любови, якщо вона не чує, то голосом совісти, якщо вона знов не чує – то через рупор страждань». Війна – це, напевно, найбільша трагедія, яка може спіткати народ і країну. Що, на Вашу думку, Господь хоче сказати нам сьогодні в цей гучномовець війни?
Дуже гарні слова. Я думаю, про прозріння нації. Ми втішалися тим, що отримали незалежність даром. Вона була здобута кров’ю і жертвами наших предків, а тепер здобувається ціною наших життів і життів наших дітей. На превеликий жаль, ми недооцінювали те, що нам Бог подарував, те, що ми мали – Батьківщину, рідний край. Ми цим користувалися, але глибоко цього не усвідомлювали, і тому не шанували й недооцінювали. Тепер ми платимо дуже велику ціну.
Як батько, в якого троє дітей служать у війську, що б Ви сказали на втіху чи пораду батькам, чиї діти зараз на фронті? Звісно, батьки по-різному на це реагують, але більшість із них об’єднує велике переживання за своїх дітей.
Знаєте, коли одна моя дитина пішла служити в 2018 році, друга – в 2019-му, дехто з моїх знайомих мене запитував: як то так, що твої діти пішли не просто служити, а воювати в бойову частину на Схід? Як ти це допустив? Так прямо і питали. Я не спішив відповідати. Але коли поцікавилися, як я це витримую, то відповів: «Маю нагоду щиріше молитися». Щоби Бог оберігав їх.
Скажу ще одне. Три тижні тому я мав нагоду знову поїхати на Схід. Треба було в один підрозділ відігнати автомобіль, який придбали волонтери, але не було кому його перегнати.
Разом з донькою ми поїхали на Схід, були в Запоріжжі, Дніпрі, Краматорську, Слов’янську. Якби я був трошки молодшим і мав би кріпше здоров’я, то, певне, просився б бути капеланом (тут отець знову ледь стримав сльози). Тому що там священники потрібні. Звідти я вже повертався поїздом. Зі мною їхали вояки у відпустку. На пероні перед посадкою був маленький вулик, а коли зайшли в потяг – за 20 хвилин всі заснули. У вагоні було лише семеро цивільних. Я просто ділюся з Вами своїми враженнями.
Це велике випробування, яке стоїть перед усіма нами. А віруюча людина – це як мала дитина, яка йде, тримаючись за руку батька чи матері, та пнеться до них на руки. Віруюча людина має на кого спертися. Мої діти не раз мені розповідали, що дивувалися, як залишилися живими й навіть неушкодженими, коли потрапляли в ті чи інші обставини на полі бою. При цьому штани були прострілені, амуніція була пошкоджена, а вони цілі. Кажуть: «Тату, Ви за нас молитеся» (священник уже не зміг стримати сліз). Звичайно, ми молимося за всіх. Не тільки за своїх синів і доньку, але й за всіх, хто є там, на Сході.
До речі, моя донька вже офіцер, майор – перша жінка в бригаді, яка здобула звання старшого офіцера – в 2023 році. Зараз вона в декретній відпустці, виховує донечку та має намір повертатися на службу.
У каплиці Зіслання Святого Духа перебувають мощі священномученика Василя (Величковського), які можна рідко де побачити. О. Володимир розповів, що й не сподівався отримати такі реліквії. «Якось я розговорився з одним паном, який має стосунок до квартири-музею Василя Величковського у Львові. Я йому розповів, що наша парафія нова, тому, на жаль, не маємо реліквій – напевно, це сьогодні вже неможливо. А він каже: “У людини неможливо, а в Бога все можливо”. І посприяв тому, щоб у нас з’явилися мощі блаженного».
Враховуючи Ваш пастирський досвід служіння, не можу не запитати: що Ви порадили б молодим священникам або тим, хто готується ними стати? Ці хлопці розпізнали своє покликання, але його треба ще реалізувати, окрім цього, навколо багато спокус – не лише у світі, а й у самій Церкві. Як їм бути такими священнослужителями, щоб через 30–40 років не пошкодувати про те, що обрали цей шлях? Бо Ви, здається, не шкодуєте?Ні, не шкодую. Це шлях, вибраний свідомо й добровільно, і тому розумію, що треба йти тільки вперед – назад дороги немає. Я дякую Богові, що минув такий період у Церкві, коли було певною мірою модно й дуже престижно навчатися в духовній семінарії – особливо в середині 1990-х років. Етапи, які проходить наша Церква і члени Церкви, спонукають людину робити вибір тверезо, осмислено, свідомо. І, звичайно, добровільно. І коли людина завдяки цим крокам вибирає свій шлях, вона розуміє, що це її дорога: Господь її спочатку кличе, а потім веде цим шляхом за руку, але не робить за людину нічого з того, що вона має сама робити. А віра та духовні практики в цьому людині допомагають.
Дякую, отче, за Ваші щирі відповіді.
Після інтерв’ю (за кадром):
Отче, у Вас немає жодного пафосу, Ви природний у спілкуванні. Такому священникові легко довіряти, бо коли людина грає роль, то не знаєш, яка вона насправді. Звідки це у Вас?
Я сам цього дуже не люблю. Треба бути простішим. Коли я відвіз сина на передову під Київ у лютому 2022-го, то повертався по Житомирській трасі і бачив спалені автомобілі, деякі з них були розчавлені танками окупантів. А коли в переддень я їхав у напрямку до столиці, то їх ще не було. Тому вже з перших днів вторгнення було зрозуміло, що життя нам дане Богом не для того, щоб ми грали якісь фальшиві ролі.
Одного разу ми привезли хлопцям гостинці на фронт. Пригадую, як в бліндажі «на нулі» я дав одному військовому рошенівську пачку вафель – він так їй зрадів, відразу пішов робити нам каву. Таке не забувається – жодної награности, він тішився, як мала дитина: його життя може обірватися щохвилини, тому він щиро радіє кожній його миті. Ця війна має навчити нас бути справжніми й цінувати те, що ми маємо.
На сусідньому біля мощей столику стоїть незвична ікона Богородиці. Вона приїхала з передової. «Її зробив мій син Андрій, – розповідає о. Володимир. – Вона оформлена виробом з якогось металу, що зазнав куль чи вибухів. Мій син це окультурив і передав нашій парафіяльній спільноті «Матері в молитві», бо вони неодноразово готують гостинці хлопцям на передову».
Спілкувався (і фото) Андрій Толстой
Сайт: «Духовна велич Львова»
