Осінь 1989 року у Львові видалася доволі «спекотною» – люди подолали страх перед радянською системою й відкрито домагалися свободи. Ще не було чіткого розуміння, як здобути незалежність, але всі чудово усвідомлювали, що для цього потрібно відродити загнану в підпілля Українську греко-католицьку церкву – джерело духовності народу, його совістю та пам’яттю про боротьбу і свободу. Й от 17 вересня двісті тисяч вірян здійснили ходу містом, 21 листопада – знову, а поміж тим, 29 жовтня, греко-католики повернули собі першу святиню – храм Преображення Господнього. Про ці події розповідають безпосередні їхні учасники: о. Матей Гаврилів, с. Володимира Дмитришин та катехитка Лідія Чекальська.

Вихід УГКЦ з підпілля збігся в часі із шерегом вагомих подій у світі: прийняттям заключного Гельсінського акта, що гарантує права людини, приходом до влади Горбачова з його політикою гласності і перебудови та відзначенням 1000-ліття хрещення Руси-України.

Значення цих процесів дуже чітко розумів провід підпільної УГКЦ. Роботу провадили на всіх рівнях. Митрополит Любачівський працював на рівні Папи Івана Павла ІІ та Горбачова, єпископи – на рівні європейських правозахисників та радянських міністерств, а прості священники та миряни – з місцевою владою.

Отець Матей. Люди тоді взялися освячувати ювілейні хрести до 1000-ліття хрещення Руси-України й ставили їх навіть біля закритих храмів на церковному подвір’ї. Тоді радянська влада забороняла зібрання просто неба, окрім двох місць: за церковною огорожею та на цвинтарі. І ми молились на кладовищах, біля церков і освячували хрести, які встановлювали люди. Цього совєти вже не могли заборонити, бо 1000-ліття хрещення Русі офіційно святкувала Російська православна церква.

Пригадую собі, як 1987 року, якраз на свято Миколая, 19 грудня, біля Миколаївської церкви на Богдана Хмельницького з мовчазного дозволу священника РПЦ, який там служив, ми відспівали греко-католицький молебень за дітей Чорнобиля. Організувала це Ірина Калинець. Мене покликали, щоби я відправив службу. Дякую Богу, що мав можливість це зробити. Це була перша греко-католицька служба у Львові

.

Подібні зрушення спостерігалися не тільки у Львові, активними були громади на Закарпатті та в Івано-Франківську. Тамтешні єпархіяльні представники писали листи до європейських лідерів та їздили в Москву в Раду в справах релігії. Серед ініціатив активістів хочеться виокремити вшанування пам’яті героїв УПА на горі Яворина, яке відбувалось за безпосередньої участі священників і ченців УГКЦ.

Сестра Володимира. Гора Яворина – це місце загибелі старшинської школи УПА «Олені». Ми знайшли його 1986 року. Нам допоміг один чоловік, який чув розповіді про ті події й навіть знав багатьох тих, хто загинув. І так щороку в період збору чорниць ми брали відра для маскування і йшли впорядковувати могили.

1988 року, коли відзначали великий ювілей, ми вже організувались краще й запросили священника – василіянина о. Матея Гавриліва, який походить з родини репресованих, тож ця тема йому була близькою. Він радо погодився взяти участь в тому поході з нами. І тоді на цьому місці вперше відправили греко-католицьку службу Божу. І то було так зворушливо й урочисто, усі учасники дорогою намагалися висповідатись і на могилах приступити до святого причастя. Після служби відправили панахиду, помолилися й ще довго співали патріотичних пісень. Тоді нас було близько 20 осіб.

Та все ж головні події відбувались у Львові, епіцентр яких також був на горі, поки ще не Святоюрській, а на узвишші перед костелом Кармелітів босих на Підвальній (нині церква Михайла), до речі, по сусідству з обкомом партії.

Лідія Чекальська. Під цим храмом, навіть не на подвір’ї, а перед брамою, на цілій тій площі, гуртувалися люди. Сходилися щонеділі. Літургії відправляли кілька разів на день. То була свобода, коли всі мали можливість спокійно приступити до святого причастя, коли ніхто ні за ким не бігав, не переживав, не боявся. Ця гора гуртувала греко-католиків…

17 вересня 1989 року церква вийшла у всій своїй красі. Вийшли священники, ченці, черниці, церква була повна, незважаючи на переслідування. Радянська влада, очевидно, думала, що досить виселити в Сибір верхівку церкви, щоб покласти їй край. Але Божі плани були зовсім інші.

Це був відкритий хід, зупинився весь транспорт, і ми собі йшли від церкви Михайла, вулицею Горького (тепер Гнатюка) і далі до храму Святого Юра. То була сила-силенна людей, то була переможна хода… Організував похід політв’язень Іван Гель.

У жіночих монастирях тоді було повно дівчат, у чоловічих –хлопців. Це свідчило про те, що церква є Божою і її ніщо не переможе.

Таким чином, рух за відродження УГКЦ цілковито збігся з боротьбою за політичну волю України. І Західна Україна вела за собою решту регіонів: патріотизм у поєднанні з духовністю подолати неможливо. Віра перемогла страх.

Отець Матей. Люди прогнали страх – це дуже важливо, як і впевненість у тому, що ризикована й небезпечна дорога має сенс.

І так відбувалися цей сильний рух і ці походи, особливо перший, 17 вересня, та й другий, 21 листопада, учасниками якого стало, може, 250 тис. людей. Після того Маргарет Тетчер, що дуже захищала нашу церкву, сказала Горбачову, що для всіх буде краще, якщо він легалізує церкву. У грудні 1989 року генсек поїхав до Ватикану, до Рима, зустрівся з Папою Римським, і там було ухвалено рішення про легалізацію церкви.

Першим храмом у Львові, який перейшов до УГКЦ, був Преображенський собор. Сталося це 29 жовтня 1989 року. Це саме та церква, у якій служив і на сходах якої був убитий керівник псевдособору 1946 року Гавриїл Костельник. Такий-от дивний збіг обставин.

Через 44 роки, 19 серпня 1990 року, у день Преображення Господнього, від порога цього храму вірні на чолі з архієпископом Володимиром Стернюком рушили до собору Святого Юра, щоб повернути святиню її церкві. А вінцем відродження УГКЦ став приїзд 30 березня 1991 року духовного лідера – митрополита Мирослава Івана Любачівського.

Богдан Білан