Після смерті Сталіна настала відлига. Наші священники почали повертатися із заслання, а деяких навіть реабілітували, як-от о. Дам’яна Богуна ЧСВВ. Совєти, особливо НКВС, примушували переходити до московської церкви, а тих, хто не хотів коритися, засуджували не менш як на 10–15 років. Часто кидали їх між «жуліків-бандитів», щоб над ними знущалися: в о. М. Розумійка, наприклад, украли йому чоботи, і він не мав у чому ходити. Але попри наругу священники старалися бути вірними Христовій церкві, відправляли служби Божі навіть у тюрмі. Про це не раз згадував о. Єронім Тимчук ЧСВВ.
Я мав нагоду зустрітися зі священником, який повернувся з тюрми – це був о. Муравський. Він приїхав до нас, посповідав усю родину, відправив службу Божу й поблагословив мене на дорогу: на мене чекала армія. Демобілізувавшись, брав участь у таємних богослужіннях, які здійснювали наші сповідники в підпільних квартирах Запам’ятався мені один зі світських священників, дуже побожний. Його звали о. Мар’ян-Андрій Фарміга. Коли після служби господиня подавала обід, він ніколи не брав другої страви, казав: «То для голодуючих». Якось оповів про своє життя у в’язниці.
Він часто хворів, а на тюремних харчах і геть охляв, уже лежав на нарах, чекав смерті. Сестри різних згромаджень, а також львівська Марійська дружина пань, які залишилися на волі, старалися відшукати адреси ув’язнених священників та за можливості передавали їм пакунки з продуктами, також висилали родзинки, з яких отці робили вино, та засушений хліб, щоб могли відправляти служби Божі. Отець Фарміга був ще молодим і малознаним, тож чекати допомоги не було звідки. Але він безперестанку молився, надіявся на Бога. І, коли дійшло вже до краю, коли він уже не міг підвестися, прийшов йому пакунок, а незабаром другий. Ці передачі від добрих людей його врятували, тому він ніколи не їв другої страви – залишав для тих, хто голодує.
Уже ставши священником, не раз зустрічався з о. Фармігою. Якось через знайомих він попросив мене зайти до нього. «Я хочу те, що маю в кімнаті, записати на Ваш чин», – сказав отець мені. У нього було багато книжок, інших цінних речей. Він хотів зробити заповіт на мене, просив дати йому свої дані. Я відповів: «Коли так, то вступайте до нашого чину, а по смерті будемо молитися за вас!». Отець Фарміга аж зрадів, каже: «Я маю навіть василіянського габіта», – і попросив, щоб отець протоігумен Богун зайшов до нього.
Дорогою до о. Богуна думав про те, чи добре я сказав. Застав його на квартирі п. Варварки, членкині Марійської дружини, виклав суть справи. Він розвіяв мої сумніви й сказав, що о. Фарміга «вступав до нашого чину, але на кандидатурі часто хворів, тому його не прийняли. Але він тим не згіршився, а звернувся до митрополита Андрея Шептицького, і той його прийняв. Закінчив семінарію й висвятився на священника. А за вірність греко-католицькій церкві став сповідником». Відтак о. Богун пішов до о. Фарміги, поговорив з ним і тоді сказав мені, щоб я взяв авто й привіз його до себе в Малехів, дав йому облечини. Наказав назвати його Андрієм, оскільки він був великим пошановником митрополита, і дати йому свого габіта. Так я першого свого габіта віддав сповідникові віри. Облечини відбулися в присутності Василя Тучапця, нинішнього Харківського екзарха ЧСВВ, також о. Фарміга склав чернечі обітниці.
Львівські пані дуже дивувалися, чому наш чин так опікувався ним. Коли отець був немічний і потребував догляду, забрали його до Гошева в монастир. 2 травня 1990 р. він відійшов у вічність. Тіло доправили до Львова, до церкви Святого Онуфрія ЧСВВ, відтак перевезли до Крехова й поховали на монастирському цвинтарі.
о. Володимир ПАЛЧИНСЬКИЙ, ЧСВВ
